Постанова Верховного Суду у складі Касаційного кримінального суду у справі № 569/14238/16-к від 01 лютого 2024 року

Обставини справи

За вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 02.09.2021 р. обвинуваченого (лікаря) визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 140 КК України, та виправдано у зв’язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.

Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 06.03.2023 р. вирок міського суду залишено без зміни.

Лікар обвинувачувався в тому, що, перебуваючи на посаді ургентного лікаря-хірурга дитячого відділення планової хірургії КЗ «Рівненська обласна дитяча лікарня Рівненської обласної ради» (далі – «Дитяча лікарня»), заступивши 03.11.2015 р. на чергування у відділення планової хірургії та будучи персонально відповідальним за проведення обстеження та лікування малолітнього пацієнта, який поступив на стаціонарне лікування, не передбачаючи можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинен був і міг їх передбачити, в період часу з 01:58 год. по 08:50 год. 03.11.2015 р., неналежно виконав свої професійні обов’язки внаслідок недбалого ставлення до них. Зокрема, лікар несвоєчасно зібрав анамнестичні дані хворого, несвоєчасно провів пальпацію живота хворого, не призначив проведення обов’язкової лабораторної діагностики, не провів додаткових інструментальних діагностик, обов’язкових консультацій педіатра, лікаря-отоларинголога та динамічного спостереження за перебігом захворювання, внаслідок чого своєчасно не виявив розвиток у хворого ендотоксичного шоку та гострої серцевої недостатності, що призвело до смерті останнього о 08:50 год. 03.11.2015 р.

Мотиви суду при ухваленні постанови

За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів дійшла висновку, що виправдувальний вирок місцевого суду відповідає вимогам ст. 370 КПК України за критеріями законності, обґрунтованості і вмотивованості.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється в разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

При вирішенні питання про достатність встановлених під час судового розгляду доказів для визнання особи винуватою суди мають керуватися стандартом доведення (стандартом переконання), визначеним ч. 2 та 4 ст. 17 КПК України, що передбачають: ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Розумний сумнів – це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині визнати обвинуваченого винним.

Апеляційний суд визнав, що суд першої інстанції, ухвалюючи виправдувальний вирок, під час розгляду провадження відповідно до вимог кримінального процесуального закону, забезпечивши передбачений ч. 2 ст. 22 КПК України принцип змагальності сторін і свободи в поданні ними суду своїх доказів, згідно з яким сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом, ретельно перевірив усі, представлені сторонами докази без виключення, у тому числі й ті, на підставі яких було пред’явлено обвинувачення, навів детальний аналіз усіх досліджених доказів і дав належну оцінку кожному з них з точки зору належності, допустимості та достовірності.

Зокрема, апеляційний суд указав на те, що суд першої інстанції обґрунтував своє рішення показаннями потерпілого щодо обставин госпіталізації його сина та перебування його в лікарні, показаннями свідків про стан дитини та дії, які здійснювалися лікарем для встановлення діагнозу і його призначення цьому пацієнту. Дії лікаря були спрямовані на підтвердження чи спростування первинного діагнозу (перитоніту) та відповідали встановленим протоколам лікування дітей.

Свідок, яка здійснювала розтин тіла, пояснила, що ознак перитоніту під час розтину встановлено не було, всі зміни в організмі були нею детально описані, але точна діагностика причини смерті вимагала дослідження біопсійного матеріалу, для якого потрібно було 2-3 дні. Свідки, які були присутні при розтині тіла, підтвердити наявність в організмі дитини уражень кишківника, органів черевної порожнини, які дозволяли думати про певні захворювання, а для встановлення точного діагнозу необхідно було проводити мікроскопічні дослідження. При цьому всі свідки підтвердили, що лікар здійснював діагностичні заходи, які дозволили йому дійти висновку про відсутність у дитини хвороби апендициту, з підозрою на яку пацієнта було доставлено до лікарні. Також були призначені відповідні аналізи, обстеження та консультації педіатра і невролога.

Апеляційний суд дав аналіз усім висновкам проведених у кримінальному провадженні судово-медичних експертиз, якими встановлено, що у всіх шарах стінки кишківника потерпілого присутній дифузний гострий гранульоматозний деструктивний запальний процес, на тлі патології котрого відбулося ураження частини кишківника з розвитком септичного шоку, який став ведучим у танатогенезі і призвів до незворотної серцевої – легеневої недостатності та смерті пацієнта. За наявності проведення необхідних клініко-лабораторно-інструментально-апаратних досліджень та обстежень можливо було би попередити негативні наслідки, однак, враховуючи малий термін перебування хворого в стаціонарі (до 6 годин), часу на проведення таких досліджень явно було недостатньо.

Усі висновки експертиз вказують на швидке розгортання незворотних патологічних змін організму, які вказують на досить тривалий патологічний процес та, як наслідок, розвиток ендогенного шоку. При цьому експерти підтвердили, що запідозрити та вчасно діагностувати таке захворювання, як на час госпіталізації дитини, так і при подальшому спостереженні, лікар не міг за об’єктивних причин, адже загальний час перебування хворого в лікарні був обмежений. Суди дійшли переконливого висновку, що обґрунтовані висновки судово-медичних експертиз стверджують, що на етапі госпіталізації пацієнта до лікувального закладу основний комплекс патологічних змін у нього вже був сформований і об’єктивно міг маскуватися під невираженою та скудною клінічною симптоматикою. А всі зібрані й досліджені в судах докази в своїй сукупності вказують на важку хворобу Крона в пацієнта, її швидкий перебіг та особливості протікання, що призвело до його смерті, на діагностування якої в лікаря не було достатньої можливості.

Твердження у касаційній скарзі прокурора про проведення судового розгляду поза межами висунутого обвинувачення є безпідставним, оскільки суд, дослідивши усі докази, не вийшов за межі пред’явленого обвинувачення, а лише встановив, що смерть пацієнта мала місце внаслідок його тяжкої хвороби, яка швидко розвинулася, і діагностування якої було практично неможливим внаслідок нетривалого проміжку часу. При цьому судами зроблено висновок, що жодна з експертиз не вказала на те, що тяжкі наслідки – смерть потерпілого мали місце саме через неналежне виконання обвинуваченим своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого ставлення до них.

Неналежне виконання професійних обов’язків має місце у разі, коли медичний працівник виконує свої обов’язки не у повному обсязі, недбало, поверхово, не так, як цього вимагають інтереси його професійної діяльності.

За ст. 140 можуть кваліфікуватися, зокрема, такі діяння: несвоєчасний або неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду. Між діянням і вказаними наслідками повинен бути встановлений причинний зв’язок, для чого, як правило, призначається судово-медична експертиза. У разі, коли тяжкі наслідки для хворого не пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних обов’язків, а настали внаслідок інших обставин, відповідальність за ст. 140 виключається.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що сторона обвинувачення не довела, що в діянні лікаря є склад кримінального правопорушення, а саме не доведено обов’язкових складових його суб’єктивної сторони.

Як правильно наголосив апеляційний суд, з огляду на встановлені судом першої інстанції обставини, стороною обвинувачення не доведено причинного зв’язку між діяннями обвинуваченого і наслідками у вигляді смерті пацієнта.

Суд зазначив, що рішення суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції за встановлених фактичних обставин кримінального провадження та досліджених у судовому засіданні доказів дійшов правильного висновку, що прокурор не довів поза розумним сумнівом допустимими і достатніми доказами факту вчинення кримінального правопорушення, в якому обвинувачувався лікар, і виправдав його, є обґрунтованим і правильним.

З повним текстом постанови суду можна ознайомитися за покликанням: http://tinyurl.com/te2v79x4