Постанова Верховного Суду у справі №742/2669/21 (провадження №61-967св23) від 05 квітня 2023 року
Фактичні обставини справи:
Позивачка звернулася до суду з позовом до відповідача про визнання батьківства та внесення змін до актового запису про народження дитини.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона та відповідач з січня місяця 2007 року по серпень місяць 2009 року проживали разом однією родиною, вели спільне господарство без реєстрації шлюбу. У 2008 році вони звернулася до лікарів у м. Чернігів, де пройшли всі обстеження і їх направили по державній програмі до м. Івано-Франківськ у державний заклад «Прикарпатський центр репродукції людини» (далі – «Центр репродукції») для проведення екстракорпорального запліднення, після якого вона завагітніла. В подальшому позивачка народила сина, що підтверджується копією свідоцтва про народження від 06 серпня 2009 року.
Посилалася на те, що біологічним батьком дитини є відповідач, однак він відмовився подати до органів реєстрації актів цивільного стану заяву про реєстрацію батьківства, у зв`язку із чим запис про народження дитини було зроблено відповідно до ч. 1 ст. 135 Сімейного кодексу України. Зазначала, що після народження сина вони припинили сімейні відносини, а у червні 2021 року вона вирішила повідомити сину, хто є його біологічним батьком, при цьому останній відмовився офіційно визнати факт його батьківства.
Ураховуючи наведене, позивачка просила суд визнати відповідача батьком її дитини, та внести зміни до актового запису про народження дитини, що складений відділом реєстрації актів цивільного стану, змінивши прізвище дитини та відомості про батька.
Зміст оскаржених судових рішень. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позовні вимоги позивачки задоволено. Визнано відповідача батьком дитини та внесено зміни до актового запису про народження щодо відомостей про батька, вирішено змінити прізвище дитини.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджено те, що відповідач є біологічним батьком дитини позивачки. Зокрема, встановлено, що при проведенні штучного запліднення використано біоматеріал відповідача, чого він не заперечував.
Узагальнені доводи касаційної скарги:
Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що єдиним належним доказом для визнання батьківства є висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи. Крім того, заявник (відповідач) вважає, що відсутні належні докази спільного проживання сторін як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у заявлений позивачкою період (січень 2007 року - серпень 2009 року), з огляду на те, що до липня 2007 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою.
Відповідач зазначає, що при реєстрації народження дитини позивачка не надала документів щодо народження дитини із застосуванням методу екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки, а зареєструвала сина відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, а тому, на його думку, визнавала, що батьком дитини є не він, а якась інша особа. Вважає, що судами попередніх інстанцій не застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, зокрема ст. 123, а також ч. 3 ст. 138 СК України.
Посилається на недобросовісність дій позивачки, яка не дотрималась погодженої між ними домовленості про те, що він буде лише донором та ніяких зобов'язань з батьківства не матиме. Звертає увагу, що протягом 12 років позивачка отримувала соціальну допомогу, як одинока мати, а зараз, знаючи про наявність у нього стабільного фінансового доходу, має намір отримати від нього матеріальне забезпечення
Мотиви та висновок Верховного Суду:
Правове регулювання відносин при народженні дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, врегульоване положеннями ст. 123 СК України, які передбачають порядок визначення походження такої дитини від подружжя. У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини. При цьому положеннями ст. ст. 125, 126, 135 СК України врегульовано питання про визначення походження дитини якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 125 СК України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: 1) за заявою матері та батька дитини; 2) за рішенням суду. Ч. 1 ст. 126 СК України передбачено, що походження дитини від батька визначається за заявою жінки чи чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану. Ч. 1 ст. 135 СК України визначено, що при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою. Згідно з ч. ч. 1 ,2, 4 ст. 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено ст. 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.
Відповідно до ст. 48 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за медичними показаннями повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Першою умовою правомірності надання медичної допомоги та проведення будь-якого медичного втручання є добровільна згода відповідної особи. Принцип інформованої згоди знайшов вираження у таких міжнародних актах, як Лісабонська декларація Всесвітньої медичної асоціації про права пацієнтів, Декларація про розвиток прав пацієнтів в Європі, Декларація про політику в сфері забезпечення прав пацієнта в Європі, якою, зокрема визначено, що інформована усвідомлена згода пацієнта є попередньою умовою будь-якого медичного втручання.
У Європейській хартії прав пацієнтів передбачено право на отримання будь-якої інформації про свій стан здоров`я, про медичні послуги і способи отримання цих послуг, а також про все, що доступно завдяки науково-технічному прогресові. Аналогічне право закріплено і в чинному законодавстві України, зокрема у ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», згідно з положеннями якої згода інформованого відповідно до ст. 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об`єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників. Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
Встановивши, що відповідач надав свою добровільну згоду, як чоловік позивачки (із приміткою - громадянський шлюб), на застосування екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) з використанням його сперми, при цьому у тексті заяви-зобов`язання подружжя погодив, що бере на себе з позивачкою рівні права та обов`язки батьків по відношенню до майбутньої дитини щодо її виховання і утримання, не заперечував факту свого біологічного батьківства (пояснення, надані в судовому засіданні суду першої інстанції від 26 листопада 2021 року), суди попередніх інстанцій дійшли загалом обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання батьківства відповідача щодо сина.
У контексті доводів касаційної скарги відповідача щодо відсутності належних доказів для визнання його батьківства, колегія суддів зауважує, що СК України не визначає будь-яких особливостей предмету доказування у цій категорії справ. Доказами у справі про визнання батьківства можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто, при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в їх сукупності. За загальним правилом визнання батьківства на підставі ч. 2 ст. 128 СК України можливо за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи. Для визнання батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства. Підставою для категоричного висновку для визнання батьківства в судовому порядку може бути висновок судово-генетичної або судово-імунологічної експертизи (постанова Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №591/6441/14-ц. Слід зазначити, що висновок експертизи з питання походження дитини є одним із основних доказів, який має бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами у справі, оскільки жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Особливістю цієї справи є те, що у ній заявлені вимоги про визнання батьківства щодо дитини, народженої із застосуванням штучного запліднення та перенесення ембріона. Колегія суддів ураховує, що судово-генетична експертиза у цій справі не проведена, однак, ураховуючи надані позивачкою докази на підтвердження запліднення за допомогою застосування допоміжних репродуктивних технологій з використанням сперми відповідача, проведеного за його письмовою згодою, спільне проживання сторін без реєстрації шлюбу до і на момент народження дитини у квартирі позивачки, що визнавалось відповідачем (судове засідання від 26 листопада 2021 року), визнання ним також факту свого біологічного батьківства і недоцільності проведенні судово-генетичної експертизи у суді першої інстанції (судове засідання ід 26 листопада 2021 року), висновок суду першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, про доведеність позовних вимог є законним та обґрунтованим. До того ж суди врахували, що клопотань про призначення експертизи у судах попередніх інстанцій відповідач не заявляв.
Рішення суду першої та апеляційної інстанції залишено без змін.
З повним текстом постанови Верховного Суду можна ознайомитися за покликанням: https://cutt.ly/J71fuzL
Огляд судової практики підготувала Яна Бабенко, адвокат, член Центру медичного права ВША НААУ