Джерела:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року;
2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року №2341-III (далі – «КК України»);
3. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 року №2801-XII (далі – «Основи»);
4. Охорона здоров’я і права людини: ресурсний посібник/за науковою редакцією І.Я. Сенюти (укр. версія). - 5-те вид. доп. – Львів: Видавництво ЛОБФ «Медицина і право», 2015. - с. 989.
Частиною 1 ст. 49 Конституції України кожному гарантується право на медичну допомогу.
Розглянемо детальніше, що включає в себе право на медичну допомогу.
У ст. 3 Основ, медична допомога визначається як діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами.
З аналізу положень чинного законодавства можна виділити зміст права на медичну допомогу:
1. Право на безоплатне, ефективне і доступне медичне обслуговування: держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності (ч. 3 ст. 49 Конституції України).
2. Право на отримання медичної інформації: пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я (ч. 1 ст. 39 Основ).
3. Право на таємницю про стан здоров’я: пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні (ч. 1 ст. 391 Основ).
4. Право на вибір лікаря: кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому закладі охорони здоров’я за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування (ст. 38 Основ).
5. Право надавати згоду на медичну втручання: згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об’єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників (ч. ч. 1, 2 ст. 43 Основ).
6. Право відмовитися від лікування: пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування (ч. ч. 4, 5 ст. 43 Основ).
Державою гарантується, що медична допомога має бути: доступна, якісна, кваліфікована, безоплатна.
1) Доступність
• відсутність дискримінації: заклади охорони здоров’я, товари та послуги доступні для всіх без винятку; забороняється дискримінація за ознакою расової приналежності, кольору шкіри, статті, мови, релігії або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження, фізичних чи психічних вад, стану здоров’я, політичного, соціального чи іншого стану;
• фізична доступність: заклади охорони здоров’я, товари та медичні послуги повинні надаватися у фізичній досяжності для всіх верств населення;
• економічна доступність (спроможність): медичні послуги мають ґрунтуватися на рівноправності, тобто бути доступними за ціною для всіх, а не пропорційно обтяжливими для бідних;
• інформаційна доступність: інформація доступна і включає право шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї з питань охорони здоров’я, одночасно поважаючи права на конфіденційність персональних даних.
2) Якість
• заклади охорони здоров’я, товари і послуги повинні мати належний науковий та медичний рівень. Це включає в себе кваліфіковані медичні кадри, науково обґрунтовані лікарські засоби і медичне обладнання, безпечну питну воду й адекватні санітарно-гігієнічні умови.
3) Кваліфікованість
До обов’язків медичних, фармацевтичних та фахівців з реабілітації входить надавати своєчасну та кваліфіковану медичну, лікарську і реабілітаційну допомогу (п. а ч. 1 ст. 78 Основ). Дії медичного працівника, який порушує вимоги законодавства у сфері охорони здоров’я, зокрема, стандарти у сфері охорони здоров’я при наданні медичної допомоги пацієнту, будуть розцінюються як неналежне виконання професійних обов’язків.
4) Безоплатність
В Україні заклади охорони здоров’я надають безоплатно медичні послуги на підставі укладених з Національною службою здоров’я України договорів (НСЗУ) в рамках Програми медичних гарантій в межах відповідних пакетів медичних послуг. З існуючими пакетами послуг можна ознайомитися на офіційному сайті НСЗУ в розділі «Контрактування».
За порушення права на медичну допомогу настає відповідальність, в тому числі, кримінальна.
Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність:
• за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого (ст. 139 КК України);
• невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого (ст. 140 КК України);
• незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров’я (ст. 184 КК України).
Відповідь на питання підготувала до Дня Конституції України Яна Бабенко, адвокат адвокатського об’єднання «Мітракс», член Центру медичного права Вищої школи адвокатури