МОЗ України не є органом управління комунального закладу охорони здоров’я, а повноваження щодо матеріально-технічного забезпечення такого закладу, у тому числі ліжко-місцями, та забезпечення доступності медичного обслуговування населенню належать до повноважень відповідних місцевих рад та органів виконавчої влади

Постанова Верховного Суду у справі №757/23589/21-ц (провадження №61-441св23) від 16 березня 2023 року

Короткий зміст обставин справи: у квітні 2021 р. Позивачі звернулися до суду з позовом до Міністерства охорони здоров`я України (далі – «МОЗ України»), Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» (далі – «Клінічна лікарня»), третя особа - Департамент охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Позовну заяву мотивували тим, що МОЗ України не забезпечило надання належної медичної допомоги їхній матері, не забезпечило контроль за лікарнями щодо дотримання правил карантину, дотримання Клінічною лікарнею правил карантину, допущено виписку з лікарні особи, що потребувала госпіталізації, необхідність отримання комплексного стаціонарного лікування від COVID-19. На переконання Позивачів, зараження їхньої матері на COVID-19 відбулось під час стаціонарного лікування в Клінічній лікарні через недотримання правил карантину цим комунальним закладом, незабезпечення МОЗ України достатньої кількості ліжкомісць, відсутністю контролю за лікарнями в сфері охорони здоров`я щодо дотримання правил карантину. У зв`язку з цим Позивачами було прийнято рішення та надано згоду на переведення матері до стаціонару covid Софія МЦ «Добробут-Поліклініка», у зв`язку з отриманням позитивного результату ПЛР SARS-COV-2.

До 07.11.2020 р. пацієнтка перебувала на стаціонарному лікуванні. У зв`язку із захворюванням на COVID-19 будь-яке лікування онкологічного захворювання було протипоказано, згідно з висновками засідання мультидисциплінарного онкологічного консиліуму та консультації онколога. Захворювання на COVID-19 значно погіршило загальний стан пацієнтки. На фоні COVID-19 розвинулася бактеріальна інфекція, пневмонія та відбулося прогресування онкологічного захворювання. Пацієнтка була переведена до відділення інтенсивної терапії МЦ «Добробут-поліклініка» для лікування наслідків COVID-19 (дихальна недостатність (рівень сатурації без кисню - 81 %), бактеріальна інфекція, позагоспітальна двобічна полісегментарна пневмонія). Пацієнтка померла у відділенні інтенсивної терапії МЦ «Добробут-поліклініка», внаслідок гострої серцево-судинної недостатності.

Вартість лікування у відділенні covid становить 825 246,00 грн, що були сплачені позивачами у касі лікарні та онлайн в додатку «Добробут» з власних коштів. Позивач 1 сплатила 523 525,00 грн, Позивач 2 сплатила 301 300,00 грн. У зв`язку зі смертю матері, її тривалим лікуванням без можливості її побачити, Позивачі зазнали значної моральної шкоди, яка виразилася у емоційних та душевних стражданнях, хвилюваннях. Позивачі і тепер відчувають постійний душевний біль, нервові переживання, стривоженість та дискомфорт через смерть своєї матері, внаслідок чого Позивачі і досі знаходяться у стані постійного стресу та нервозності. Додаткових моральних страждань Позивачам також завдавало і відсутність вільних місць з киснем для лікування COVID-19 та необхідність оплачувати дороговартісне лікування, позичати гроші, вкласти всі наявні доходи та збереження для лікування матері. Внаслідок вказаних обставин Позивачам завдано моральну шкоду, яку кожен з них оцінює у розмірі 500 000,00 грн. Позивачі просили стягнути на їх користь содідарно з МОЗ України та Клінічної лікарні матеріальну та моральну шкоду.

Позиція судів першої та апеляційної інстанцій. Рішенням суду першої інстанції, яке було залишено в силі судом апеляційної інстанції, у задоволенні позову було відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що Позивачі скористались своїм правом, гарантованим ст. 38 «Основ законодавства про охорону здоров`я», та самостійно обрали заклад охорони здоров`я, у якому лікувалась їхня мати. Під час розгляду справи Позивачі не довели співвідношення моральних страждань і покладених в основу позову фактичних обставин із діяльністю Відповідачів, а також доказів причинного зв`язку між діями Відповідачів та наслідками у виді спричинення моральної шкоди Позивачам.

У задоволенні позову про відшкодування матеріальної та моральної шкоди суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив з підстав недоведення наявності усіх елементів складу цивільного правопорушення, зокрема протиправної поведінки Відповідачів, завдання шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права. Моральна шкоди, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другої цієї статті (ч. 1 ст. 1167 ЦК України). Тобто ч. ст. 1167 ЦК України визначає: по-перше, особу, відповідальну за моральну шкоду, а саме, особу, яка її завдала; та по-друге, загальні умови відшкодування моральної шкоди, зокрема наявність вини заподіювача, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Зобов`язання з відшкодування шкоди як майнової, так і моральної є безпосереднім наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин.

Складовими для настання відповідальності за завдання відшкодування шкоди є: наявність шкоди; протиправна поведінка заподіювача шкоди; причинний зв`язок між шкодою і протиправною поведінкою заподіювача; вина. Перераховані підстави для деліктних зобов`язань є обов`язковими. Відсутність хоча б одного елементу виключає відповідальність за завдану шкоду. У деліктних правовідносинах у сфері надання медичної допомоги протиправна поведінка спрямована на порушення суб`єктивного особистого немайнового права особи, яке має абсолютний характер, - права на медичну допомогу. У сфері надання медичної допомоги протиправними необхідно вважати дії (бездіяльність), які не відповідають законодавству у сфері охорони здоров`я, зокрема стандартам у сфері охорони здоров`я та нормативним локальним актам.

Стаття 4 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначає повноваження місцевих органів виконавчої влади у сфері захисту населення від інфекційних хвороб. У п. 44 постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 р. №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» у редакції, чинній на момент спірних правовідносин, обласним, Київській міській державним адміністраціям постановлено: вживати заходів до збільшення кількості тестувань у разі, коли середня кількість тестувань методом полімеразної ланцюгової реакції та імуноферментного аналізу на території регіону становить менш як 32 тестування на 100 тис. населення протягом останніх семи днів; забезпечити у закладах охорони здоров`я централізоване постачання медичних газів, встановлення додаткових кисневих магістралей для забезпечення лікування пацієнтів, хворих на COVID-19, не менше 80 відсотків ліжкового фонду, призначених для лікування таких хворих; забезпечити резервування для лікування пацієнтів, хворих на COVID -19, не менше 30 відсотків ліжкового фонду області, м. Києва.

Наказом МОЗ України від 28.09.2012 р. №752 №1996/22308, затверджено Порядок контролю якості медичної допомоги, відповідно до якого контроль якості надання медичної допомоги здійснюється шляхом застосування методів зовнішнього та внутрішнього контролю якості медичної допомоги, самооцінки медичних працівників, експертної оцінки, клінічного аудиту, моніторингу системи індикаторів якості, атестації/сертифікації відповідно до вимог чинного законодавства України та законодавства Європейського Союзу.

Звернувшись до суду з вимогами про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, Позивачі посилались, в тому числі на те, що внаслідок недостатньої кількості ліжкомісць, після виписки їхньої матері з Клінічної лікарні, з діагнозом ураження головного мозку, Позивачі змушені були звернулись до МЦ «Добробут» для лікування COVID-19. Вказували на те, що саме МОЗ України не забезпечило достатню кількість місць з киснем в лікарнях для хворих на COVID-19 та відповідно безкоштовне лікування COVID-19, не контролювало дотримання лікарнями, зокрема, Клінічно лікарнею, правил карантину. З лікарні виписано особу, що потребувала госпіталізації. Перевіряючи зазначені доводи Позивачів, суди попередніх інстанцій на підставі аналізу змісту приписів чинного законодавства у сфері охорони здоров`я, в тому числі тих, які стосуються повноважень щодо контролю за якістю медичної допомоги, а також локальних нормативних актів, виходили з того, що МОЗ України не є органом управління Клінічної лікарні, а повноваження щодо матеріально-технічного забезпечення закладів охорони здоров`я, в тому числі ліжко-місцями, та забезпечення доступності медичного обслуговування населенню належать до повноважень відповідних місцевих рад та органів виконавчої влади.

При цьому суди установили, що Позивачі не зверталися зі скаргами на неякісне надання медичної допомоги Клінічною лікарнею, не зверталися до Департаменту охорони здоров`я КОДА для проведення клініко-експертної оцінки і така оцінка (КЕО) відповідно до вимог Положення, щодо надання медичної допомоги Клінічною лікарнею не проводилась.

Відповідно до епікризу із медичної картки стаціонарного хворого пацієнтка була виписана для продовження лікування в умовах стаціонару за місцем проживання в КНП «Вишнівська міська лікарня» ВРМ Києво-Святошинського району Київської області. Проте для отримання медичної допомоги в умовах КНП «Вишнівська міська лікарня» Києво-Святошинського району Київської області вона не зверталась. У виписці з карти стаціонарного хворого МЦ «Добробут-Поліклініка» на сторінці 2 зазначено виключно про перебування пацієнта на стаціонарному лікуванні в обласній лікарні в період 07-15.10.2020 р.

Тобто, у цьому випадку Позивачі скористались своїм правом, гарантованим ст. 38 «Основ законодавства про охорону здоров`я», та самостійно обрали заклад охорони здоров`я, який надає платні послуги, і у якому лікувалась їхня мати. У справі, яка переглядається, Позивачами не доведено та судами не встановлено порушення Відповідачами норм чинного законодавства у сфері охорони здоров`я, а також факту, що Позивачі понесли матеріальні витрати на лікування матері саме внаслідок протиправних дій Відповідачів, тобто причинно-наслідкового зв`язку між протиправністю дій Відповідачів та негативними наслідками, що настали для Позивачів. Установивши недоведеність протиправної поведінки Відповідачів та причинно-наслідкового зв`язку між нею та завданням Позивачам шкоди, тобто недоведеність складових у деліктному зобов`язанні, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для покладення на Відповідачів цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування матеріальної та моральної шкоди, про яку заявлено Позивачами у позові.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції були залишені без змін.

З повним текстом постанови Верховного Суду можна ознайомитися за покликанням: https://cutt.ly/J7q82Jw

Огляд судової практики підготувала Яна Бабенко, адвокат адвокатського об'єднання Mitrax, член Центру медичного права ВША НААУ