При кваліфікації дій лікаря за ч. 1 ст. 140 КК України слід у кожному конкретному випадку встановлювати, які саме професійні обов’язки покладалися на винного, та які з них не були виконані взагалі або виконані неналежним чином, а також вимоги яких саме нормативно-правових актів (наказів, інструкцій, правил, положень, вказівок, розпоряджень тощо) було порушено
Постанова Верховного Суду у справі №443/2309/13-к (провадження №51-1319км23) від 03 травня 2023 року
Зміст оскаржених судових рішень
Вироком Жидачівського районного суду Львівської області від 17.12.2015 р. лікаря-анастезіолога засуджено за ч. 1 ст. 140 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки. На підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 цього Кодексу засудженого звільнено від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності.
За вироком суду, засуджений, будучи медичним працівником, відповідно до наказу від 07.08.1997 р. №270, перебуваючи на посаді лікаря-анастезіолога відділення анестезіології Жидачівської центральної районної лікарні (далі - Жидачівська ЦРЛ), відповідно до вимог «Тимчасових галузевих уніфікованих стандартів медичних технологій діагностично-лікувального процесу стандартної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах України», затвердженої наказом МОЗ України від 27.07.1998 р. №226, та посадової інструкції лікаря-анестезіолога відділення анестезіології Жидачівської ЦРЛ був зобов`язаний оцінити стан і виділити ведучі синдроми у хворих, які знаходяться у термінальному і важкому стані, провести невідкладні заходи при черепно-мозковій травмі. Однак, він, неналежно виконав свої професійні обов`язки внаслідок недбалого до них ставлення, що спричинило тяжкі наслідки для хворого, а саме смерть.
Так, 20.06.2005 р. року близько 01:20, потерпілого було доставлено до приймального відділення Жидачівської ЦРЛ у стані алкогольного сп`яніння після ДТП із діагнозом черепно-мозкова травма. Далі його було оглянуто черговим лікарем-анестезіологом (засудженим) та іншими лікарями. За скеруванням лікаря-анестезіолога, потерпілого було госпіталізовано до відділення анестезіології з палатами інтенсивної терапії, де йому продовжили надавати медичну допомогу, відповідальність за надання якої покладено на лікуючого лікаря (засудженого). Маючи персональну відповідальність як лікуючого лікаря за проведення обстеження, лікування та спостереження за пацієнтом, лікарем було прийнято рішення щодо призначення хворому таких медичних препаратів: «анальгін» 50% - 2,0 мл., «димедрол» 1% - 1,0 мл.- в/м та «промедол» 2% - 1,0 мл., медикаментозна дія яких виражається у седативній дії. Після надання медичної допомоги стан хворого різко погіршився та о 04:45 наступила зупинка дихальної та серцевої діяльності після настання яких лікарем несвоєчасно проведено реанімаційні заходи щодо потерпілого. Згідно із висновком комісійної судово-медичної експертизи від 29.03.2013 р. №569/12 застосування седативних препаратів на фоні алкогольного сп`яніння за наявності черепно-мозкової травми стало причиною порушення дихання та серцевої діяльності, що у сукупністю з несвоєчасністю проведення реанімаційних заходів призвело до настання смерті пацієнта.
Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 26.04.2016 р. скасував вирок суду першої інстанції, а кримінальне провадження закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України. Вищий спеціалізований суд України ухвалою від 28.02.2017 р. скасував рішення суду апеляційної інстанції і призначив новий розгляд у цьому суді. Ухвалою апеляційного суду від 14.12.2022 р. вирок Жидачівського районного суду Львівської області залишено без змін, а апеляційну скаргу обвинуваченого та його захисника без задоволення.
Мотиви та висновок Верховного Суду
Враховуючи норми КПК, апеляційний суд зобов`язаний дати вичерпну відповідь на доводи щодо оцінки покладених в основу вироку доказів із точки зору їх належності, допустимості й достовірності, а також зазначити мотиви, якими він керувався під час постановлення ухвали. Зі змісту оскаржуваної ухвали вбачається, що апеляційний суд, хоч і виклав доводи сторони захисту, наведені в апеляційній скарзі, втім не розкрив їх змісту у достатній мірі та, залишаючи скаргу без задоволення, не зазначив мотивованих підстав з яких її визнано необґрунтованою.
Приписами пункту 2 ч. 3 ст. 374 КПК установлено, що у мотивувальній частині вироку зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів. Отже, суд при розгляді провадження повинен дослідити докази як ті, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, проаналізувати їх та дати їм оцінку.
Суд першої інстанції, аргументуючи свій висновок про доведеність винуватості лікаря у вчиненні інкримінованого йому злочину, послався на показання потерпілих свідків, експерта, висновок комісійної судово - медичної експертизи від 22.06.2010 р. року №377 та висновок додаткової судово- медичної експертизи від 28.09.2015 р. №191/15, які визнав належними та допустимими. Проте аналізу інших доказів, які наявні в матеріалах справи і на які посилається сторона захисту, у тому числі в апеляційній скарзі, судове рішення не містить. Сторона захисту, не погоджуючись із висновками суду першої інстанції щодо винуватості лікаря у зв`язку із невідповідністю висновків суду фактичним обставинам посилалась в апеляційній скарзі на вказані докази, узагальнююча суть яких зводиться до того, що надання медичної допомоги пацієнту відповідало тактиці лікування за встановленим йому діагнозом, і не могло спричинити його смерть оскільки установлено іншу причину смерті, зокрема закриту черепно-мозкову травму із подальшими наслідками. У свою чергу апеляційний суд залишив без належної аргументації доводи апеляційної скарги щодо неповної оцінки місцевим судом доказів, зокрема тих, що, на думку сторони захисту, спростовують версію сторони обвинувачення, адже мотиви щодо цих доказів взагалі не викладені у вироку та не вказано чому вони не приймаються судом.
Так, одним з проявів невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження законодавець визначив випадок, коли «за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у судовому рішенні не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші» (п. 3 ч. 1 ст. 411 КПК). Посилання апеляційного суду на те, що вказані докази на які вказує сторона захисту були враховані під час проведення комісійних експертиз, якими місцевий суд обґрунтовує свої висновки, не є належним спростуванням невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи з огляду на таке. Жоден доказ не має для суду наперед установленої сили.
Згідно з висновками комісійної судово - медичної експертизи та додаткової судово- медичної експертизи об`єм проведених маніпуляційних заходів загалом відповідав тактиці надання медичної допомоги хворому з ознаками черепно-мозкової травми, однак медична допомога потерпілому була надана не у повному обсязі, так як не була проведена спинномозкова пункція для з`ясування наявності внутрішньочерепного крововиливу, яку мав виконати невропатолог. За цими ж висновками вказано про те, що «не можна виключити, що застосування седативних препаратів на фоні алкогольного сп`яніння за наявності черепно-мозкової травми стало причиною порушення дихання та серцевої діяльності, що у сукупності з несвоєчасністю проведення реанімаційних заходів призвело до настання смерті потерпілого».
Проте сторона захисту наводила аргументи в апеляційній скарзі про те, що допомога надавалась не лише засудженим, а й іншими лікарями, і неефективність надання медичної допомоги, зокрема й проведення реанімаційних заходів не підтверджується навіть висновками комісійних експертиз на які посилається сторона обвинувачення. Водночас факт проведення реанімаційних заходів підтверджують свідки. Більше того, всі експертизи, які відображені у вироку, не мають категоричних висновків про причино-наслідковий зв`язок між введенням потерпілому седативних препаратів та його смерті, а мають лише характер ймовірності за певних обставин. Між тим, апелянти зазначали про те, що відсутність в матеріалах кримінального провадження медичної документації та її фактична втрата позбавляють можливості провести відповідну експертизу. Водночас захист наголошував, що ні однією експертизою не установлено передозування седативними препаратами.
Також, сторона захисту порушує питання про те, що в обов`язки лікаря-анастезіолога взагалі не входить самостійне установлення стану сп`яніння, він керувався інформацією, наданою за результатом проведеного лабораторного дослідження. Залишаючи вирок місцевого суду без змін суд апеляційної інстанції хоча і вказує, що винуватість лікаря підтверджується показаннями свідків, проте не містить оцінки цих показань і яким чином вони підтверджують пред`явлене обвинувачення, зокрема показання лікарів, які разом із ним надавали медичну допомогу. Окрім цього, без повної, всебічної перевірки апеляційного суду та відповіді залишились доводи про відсутність в діях лікаря складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК, оскільки обвинувачення не містить конкретного нормативного акту яким би встановлювались певні обов`язки, які лікар неналежно виконав як анестезіолог, а також про безпідставне посилання, як вважає сторона захисту, на посадову інструкцію лікаря-анестезіолога відділення анестезіології Жидачівської ЦРЛ. Наведені протиріччя апеляційний суд не усунув і не спростував доводи апеляційної скарги у цій частині, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що додатковим обов`язковим об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 140 КК, є установлений порядок виконання медичними та фармацевтичними працівниками своїх обов`язків. Диспозиція ч. 1 ст. 140 цього Кодексу є бланкетною, при кваліфікації вчиненого слід у кожному конкретному випадку встановлювати, які саме професійні обов`язки покладалися на винного та які з них не були виконані взагалі або виконані неналежним чином, а також вимоги яких саме нормативно-правових актів (наказів, інструкцій, правил, положень, вказівок, розпоряджень тощо) ним порушено.
Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону. Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду.
Таким чином, на думку колегії суддів, ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою, оскільки її постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК є підставою для скасування такого рішення з призначенням нового розгляду в цьому суді. Ухвалу апеляційного суду було скасовано та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
З повним текстом постанови Верховного Суду можна ознайомитися за покликанням: https://cutt.ly/G6YgD5n
Огляд підготувала Яна Бабенко, адвокат, член Центру медичного права ВША НААУ