Відповідь: Відповідь на це запитання міститься у правовій позиції, викладеній в Постанові Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року по справі № 369/7921/21.
По цій справі позивач просила визнати нікчемним заповіт, який посвідчений секретарем Білогородської СР від 07 квітня 2009 року та зареєстрований у реєстрі; застосувати наслідки нікчемного заповіту шляхом визнання за нею права на спадщину померлої особи, як за спадкоємцем за законом.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2022 року в задоволенні позову було відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 березня 2023 року апеляційну скаргу представника особи було залишено без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2022 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав вважати оспорюваний заповіт нікчемним, оскільки обставини, на які позивач посилалася в обґрунтування нікчемності заповіту, спростовані під час розгляду справи.
У касаційній скарзі сторона позивача посилалася на те, що у спірних правовідносинах заповіт складено особою, яка не мала на це права, він складений з порушенням його форми та посвідчення, а тому є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України). Секретар виконавчого комітету Білогородської СР Вовк Т.М. вчиняла нотаріальні дії відповідно до розподілу обов’язків між штатними працівниками виконавчого комітету сільської ради. Проте, рішення виконавчого комітету Білогородської СР про уповноваження секретаря сільської ради Вовк Т. М. на вчинення нотаріальних дій відсутнє.
При встановленні обставин судом було з’ясовано, що згідно з листом Білогородської СР від 27 травня 2021 року № 893/02 секретар виконавчого комітету Білогородської СР Вовк Т. М. вчиняла нотаріальні дії відповідно до розподілу обов’язків між штатними працівниками виконавчого комітету сільської ради.
У пункті 7 розподілу обов’язків між штатними працівниками виконавчого комітету Білогородської СР закріплено, що секретар виконавчого комітету здійснює всі нотаріальні справи.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зазначив про існування різного підходу між судовими колегіями різних судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду до розуміння та тлумачення норм права при вирішенні вказаного питання.
Також різним є підхід щодо питання, на кому зі сторін лежить обов’язок доведення факту наявності чи відсутності рішення виконавчого комітету відповідної ради про покладення на посадову особу вчинення нотаріальних дій.
Тобто відсутній однозначний висновок щодо правових наслідків наявності/відсутності у секретаря сільської ради (виконавчого комітету сільської ради) повноважень на вчинення нотаріальних дій на підставі пункту 2 Розділу І Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5 (далі – Інструкція № 22/5), за умови відсутності рішення відповідного органу про покладення на цю особу вчинення цих дій та щодо розподілу тягаря доказування цього факту між сторонами.
Отже, ВС дійшов до наступних правових висновків у цій справі:
Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов’язковість її виконання. Кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв’язку з його смертю (див.: зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21)).
Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських Рад народних депутатів вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів покладено вчинення цих дій (пункт 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначає, що:
1) свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов’язковість її виконання;
2) на рівні Конституції України тазакону не передбачено можливості Міністерства юстиції України можливості регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту;
3) законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.