Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09.07.2025 р. у справі № 613/36/22 (провадження № 61-9866св24) щодо закінчення строку дії трудового договору (контракту)

Суди попередніх інстанцій, встановивши, що звільнення позивачки з роботи відбулось на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору (контракту) та на спірні правовідносини не поширюються положення пункту 2 частини дванадцятої статті 39 Закону України «Про повну загальну середню освіту», який набрав чинності 18 березня 2020 року, дійшли обґрунтованого висновку про відмову узадоволенні позовних вимог про визнання продовженим трудового контракту, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі.

При цьому суди правильно звернули увагу, що Закон України «Про повну загальну середню освіту», набрав чинності 18 березня 2020 року, тобто після укладення контракту із позивачкою, яка не є особою, призначеною на посаду керівника комунального закладу загальної середньої освіти на підставі Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Більш того, умовами підписаного позивачкою контракту також не перебачено можливості продовження терміну його дії. Натомість пунктами 5.2., 6.1. контракту визначено, що він діє з 16 січня 2020 року по 15 січня 2022 року і припиняється після закінчення терміну його дії.

Отже, процес реалізації позивачкою трудових прав завершився відповідно до того самого закону, що і розпочався - Закону України «Про загальну середню освіту». Набрання чинності Закону України «Про повну загальну середню освіту» не надало переваг ОСОБА_1 на продовження дії строкового трудового договору (контракту), дія якого відповідно до пунктів 5.2., 6.1. припинилась після закінчення терміну його дії.

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 07 грудня 2022 року у справі № 515/255/21, від 27 січня 2023 року у справі № 125/385/22, підстав для відступлення від яких колегією суддів не встановлено.

Пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України чітко вказує на закінчення строку, як на підставу для припинення трудового договору та не потребує наявності мотивованої відмови роботодавця у його продовженні. Підписуючи строковий договір, позивачка вже погодилась з тим, що її буде звільнено по закінченню дії строкового трудового договору.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/128780602

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09.07.2025 р. у справі № 593/385/22 (провадження № 61-5542св25) щодо поновлення працівниці на роботі

Встановивши, що ОСОБА_1 не була фактично поновлена на роботі згідно з рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 01 листопада 2021 року у справі № 593/1108/20, оскільки визначена у судовому рішенні посада, на якій її було поновлено, - завідувач бібліотеки, так і не була введена до штатного розпису, про що свідчить наказ відповідача № 251-к від 29 грудня 2021 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов загалом обґрунтованого висновку про відсутність у відповідача змін в організації виробництва і праці чи скорочення штату з моменту поновлення позивачки на роботі до її звільнення, які б слугували законною підставою для звільнення ОСОБА_1 у березні 2022 року.

Відповідно до частин першої, другої статті 235 ЦПК України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю та є похідною вимогою від вимог про визначення незаконним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.

Врахувавши наявність підстав для визнання звільнення позивачки незаконним, поновлення її на роботі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Разом з тим, з огляду на те, що справа в провадженні суду першої інстанції перебувала більше одного року, встановивши, що саме за клопотанням сторони позивача розгляд справи відкладався дев`ять разів, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу не більше ніж один рік.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/128752504

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10.07.2025 р. у справі № 620/5897/23 (адміністративне провадження № К/990/25027/24) щодо належного обліку режиму праці і відпочинку водіїв транспортних засобів, зокрема щодо необхідності обладнання транспортних засобів, повна маса яких перевищує 3,5 тон, діючими та повіреними тахографами та забезпечення їх належної експлуатації, а також щодо того, чи замінює ведення індивідуальної контрольної книги водія здійснення обліку режиму праці і відпочинку за допомогою тахографа

Спірні правовідносини виникли у зв`язку прийняттям відповідачем оскаржуваної постанови про накладення на позивача адміністративно-господарського штрафу за порушення законодавства про автомобільний транспорт. Підставою для накладення штрафу згідно з оскаржуваною постановою від 03 травня 2023 року №357498 стало непред`явлення водієм транспортного засобу марки МАЗ, державний номерний знак НОМЕР_1, протоколу перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу.

Питання щодо обладнання транспортних засобів, повна маса яких перевищує 3,5 тонни, справними та повіреними тахографами, а також належного документального підтвердження обліку режиму праці і відпочинку водіїв, вже було предметом дослідження Верховного Суду.

Так, у постанові від 31 жовтня 2023 року у справі № 440/17062/21 Верховний Суд, дослідивши вимоги Положення №340 та Інструкції №385, зазначив, що з 01 червня 2015 року набула чинності вимога щодо наявності тахографа у транспортному засобі при виконанні внутрішніх перевезень вантажів колісними транспортними засобами з повною масою від 3,5 тонн до 12 тонн. У разі відсутності такого пристрою, водій повинен мати індивідуальну контрольну книжку водія.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 826/2239/16 Верховний Суд вказав, що за відсутності документів, зокрема, протоколу перевірки та адаптації пристрою тахографа, без оформлення індивідуально-контрольної книги водія, на підставі яких виконуються вантажні перевезення до фізичних або юридичних осіб, які здійснюють на комерційній основі чи за власний кошт перевезення вантажів транспортними засобами, застосовуються адміністративно-господарські штрафи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач - ТОВ ВКМП «ВОЛСТАС» 23 березня 2023 року здійснював перевезення вантажу масою брутто 20 тонн транспортним засобом з масою 8,2 тонни, що підтверджується товарно-транспортною накладною серії МОА № 871400.

Під час перевірки відповідач зафіксував відсутність у водія документів, визначених статтею 48 Закону № 2344-III, зокрема протоколу перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу, вимога щодо наявності якої закріплена у пункті 3.3 Інструкції №385.

Як у позові, так і в апеляційній та касаційній скаргах позивач не заперечує, що вказаний документ не був пред`явлений до перевірки, зазначаючи, що на момент проведення перевірки транспортний засіб не був обладнаний тахографом.

У аспекті наведеного Суд уважає, що суд апеляційної інстанцій дійшов правомірного висновку, що у ситуації, коли тахограф у транспортному засобі був відсутній, позивач мав право вести облік режиму праці та відпочинку водіїв за допомогою індивідуальної контрольної книжки.

Попри це обставин пред`явлення водієм під час перевірки індивідуальної контрольної книжки суди попередніх інстанцій не встановили. Ненадання під час перевірки такого документа свідчить про невиконання позивачем вимог, визначених статтею 48 Закону № 2344-III.

Посилання позивача, які підтримав суд апеляційної інстанції, на те, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, самостійно не з`ясував, чи мав водій належним чином оформлену індивідуальну книжку, не спростовують факту порушення, оскільки згідно зі статтею 49 Закону №2344-III водій зобов`язаний мати при собі й пред`являти під час перевірки документи, які підтверджують облік режиму праці та відпочинку.

Разом з цим копія індивідуальної контрольної книжки водія, яка була надана позивачем під час судового розгляду, не заслуговує на увагу, оскільки не спростовує факт відсутності у водія транспортного засобу марки МАЗ, державний номерний знак НОМЕР_1 , станом на час перевірки, як протоколу перевірки та адаптації пристрою тахографа, так і індивідуально-контрольної книги водія, що є порушенням вимог статті 48 Закону № 2344-ІІІ та зумовлює накладення штрафу за таке порушення.

Зважаючи на викладене Верховний Суд не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про неправомірність оскаржуваної постанови від 03 травня 2023 року № 357498, та підтверджує правомірність накладення на позивача відповідальності, передбаченої абзацом 3 частини першої статті 60 Закону № 2344-III у вигляді адміністративно-господарського штрафу.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/128776368

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11.07.2025 р. у справі № 371/448/23 (провадження № 61-14779св24) щодо скорочення чисельності чи штату працівників

Відповідно до частини 1 статті 42 КЗпП України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Розглядаючи такі спори судам слід мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування).

З протоколу № 2 засідання комісії, на якому вирішувалося питання про визначення переважного права залишитися на роботі серед працівників, посади яких скорочуються, було встановлено, що ОСОБА_4 має вищу кваліфікацію, ніж інші дві претендентки ( ОСОБА_2 , ОСОБА_1 ), ОСОБА_2 має вищу кваліфікацію, ніж ОСОБА_1, оскільки володіє цифровими програмами та працює на персональному комп`ютері. Внаслідок чого комісією було запропоновано роботодавцю залишити на роботі на посаді бібліотекара ІІ категорії «відділу обслуговування» ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано спростував доводи позивача про те, що вона мала право на переважне право на залишення на роботі в межах однорідних посад.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги в тій частині, що згідно зі штатним розписом, введеним в дію з 17 березня 2023 року, існувала вакантна посада бібліотекара ІІ категорії, яку роботодавець не запропонував позивачу, оскільки матеріалами справи не підтверджено, що 0,25 ставки бібліотекара ІІ категорії у Миронівській базовій бібліотеці для дітей була вакантною на час виконання роботодавцем вимог статті 49-2 КЗпП України.

Доводи касаційної скарги про те, що у відповідача не відбулися зміни у організації виробництва і праці, які пов`язані зі зміною структури та штатного розпису, колегія суддів спростовує та вказує, що втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України. Організація виробництва і праці є виключною компетенцією власника підприємства, установи або уповноваженого ними органу та є складовою права на управління діяльністю підприємством чи установою, що ґрунтується на положенні частини третьої статті 64, частини другої статті 65 ГК України.

Близький за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі № 755/3495/16-ц (провадження № 61-1350св17) від 24 лютого 2021 року у справі №136/171/19 (провадження № 61-21643св19).

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/128780674

Постанова від 11.07.2025 р. у справі № 320/8104/22 (адміністративне провадження №К/990/28300/24) щодо стягнення адміністративно-господарської санкції та пені за порушення термінів сплати санкції за невиконання нормативу з працевлаштування осіб з інвалідністю

У вересні 2022 року Київське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (далі - Фонд, позивач) звернулося до суду з позовом до Державного підприємства Обслуговування повітряного руху України «Украерорух» (далі - ДП «Украерорух», відповідач), в якому просило стягнути з відповідача адміністративно-господарську санкцію у розмірі 9 098 033,28 грн та пеню за порушення термінів сплати санкції у розмірі 443 984,23 грн.

На обґрунтування позовних вимог Фонд покликався на те, що відповідач не забезпечив виконання протягом 2021 року встановленого статтею 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" (далі - Закон № 875-XII) нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, оскільки жодне з 28 необхідних робочих місць не зайняте особами з інвалідністю. ДП «Украерорух» не сплатило до 15 квітня 2022 року адміністративно-господарські санкції за кожне незайняте робоче місце у загальному розмірі 9 098 033,28 грн. У зв`язку з порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій Фонд нарахував пеню, виходячи зі 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, у розмірі 443 984,23 грн. Несплата санкцій завдає шкоди державним інтересам, оскільки не дає змоги повною мірою створити необхідні умови для осіб з інвалідністю.

Закон № 875-XII як спеціальний нормативно-правовий акт, спрямований на реалізацію цих конституційних і міжнародних зобов`язань, встановлює механізми соціального захисту осіб з інвалідністю, зокрема через обов`язок роботодавців створювати робочі місця (статті 17, 18, 19) та санкції за його невиконання (стаття 20).

Згідно з частиною першою статті 19 Закону № 875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним (частина четверта статті 19 Закону № 875-XII).

Відповідно до статті 20 Закону № 875-XII підприємства, установи, організації, у тому числі громадські об`єднання осіб з інвалідністю, фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, у разі невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, передбаченого статтею 19 цього Закону, сплачують адміністративно-господарські санкції.

Розмір адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю визначається таким чином:

- для підприємств, установ, організацій, у тому числі громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб-підприємців, де середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становить 15 і більше осіб, сума адміністративно-господарських санкцій дорівнює середньорічній повній заробітній платі на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі громадських об`єднаннях осіб з інвалідністю, у фізичної особи-підприємця за кожне робоче місце, не зайняте особою з інвалідністю;

- для підприємств, установ, організацій, у тому числі громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб-підприємців, де середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становить від 8 до 15 осіб, сума адміністративно-господарських санкцій дорівнює половині середньорічної повної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі громадських об`єднаннях осіб з інвалідністю, у фізичної особи-підприємця.

Сплата адміністративно-господарських санкцій, а також пені (яка нараховується у розмірі 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на момент сплати, нарахованої на суму недоїмки за весь її строк) здійснюється до Державного бюджету, та використовуються, зокрема, на фінансування заходів щодо соціальної, трудової та професійної реабілітації осіб з інвалідністю.

Таким чином, для звільнення від адміністративно-господарських санкцій ДП «Украерорух» мало довести, що воно вжило всіх залежних від нього заходів для виконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю.

Крім того, оцінка дій учасника господарських відносин щодо вжиття всіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення має здійснюватися судом крізь призму загальноправового принципу добросовісності. Формальні дії, які завідомо не спрямовані на досягнення реального результату, що вимагається законом (у цьому випадку - працевлаштування особи з інвалідністю), не можуть вважатися належним виконанням обов`язку.

У справі, що розглядається, ДП «Украерорух» не продемонструвало систематичного інформування центрів зайнятості протягом 2021 року, а подання звітів у другій половині грудня 2021 року було очевидно несвоєчасним, оскільки максимально зменшувало ймовірність направлення центрами зайнятості осіб з інвалідністю та їх працевлаштування до кінця 2021 року, враховуючи строки реагування центрів зайнятості.

Тоді як первинний обов`язок щодо створення та заповнення робочих місць для осіб з інвалідністю лежить на роботодавцеві (стаття 19 Закону № 875-XII).

ДП «Украерорух» мало подавати звіти одразу після виникнення вакансій протягом року, а не накопичувати їх до кінця року.

Верховний Суд вважає недоречним довід скаржника щодо можливості здійснення працевлаштування осіб з інвалідністю у наступному році, оскільки з 01 січня 2022 року, у разі збільшення середньооблікової чисельності штатних працівників, ДП «Украерорух» зобов`язане створити нові робочі місця для осіб з інвалідністю відповідно до нормативів працевлаштування. Тобто, нормативи робочих місць для осіб з інвалідністю у кількості, визначеній згідно з частиною першою статті 19 Закону № 875-XII, виконуються в межах календарного року.

ДП «Украерорух» покликається на зниження доходів через карантинні обмеження, спричинені COVID-19, та специфіку роботи підприємства, яка унеможливлює працевлаштування осіб з інвалідністю на певні посади.

Верховний Суд зазначає, що Закон № 875-XII не передбачає звільнення роботодавців від виконання нормативу через економічні труднощі чи специфіку діяльності, а частина третя статті 18 Закону № 875-XII зобов`язує роботодавців створювати робочі місця з урахуванням індивідуальних можливостей осіб з інвалідністю. Відсутність доказів створення таких робочих місць, зокрема наказів чи інших документів, підтверджує невиконання відповідачем обов`язків.

Відтак посилання скаржника на специфіку своєї діяльності без доказів вжиття заходів зі створення спеціалізованих чи адаптованих робочих місць є необґрунтованим.

Скаржник стверджує, що суди не врахували працівників, увільнених у зв`язку з військовою службою, працівників, поновлених за судовими рішеннями та тих, хто працювали менше 6 місяців у 2021 році.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що ДП «Украерорух» не скористалося правом самостійно розрахувати середньооблікову чисельність осіб з інвалідністю з урахуванням цих категорій та подати відповідний звіт за формою № 10-ПОІ у строк, встановлений Порядком №70.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/128799891