Постанова Верховного Суду складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21.08.2025 р. у справі № 600/3471/24-а (адміністративне провадження № К/990/48259/24) щодо перебігу строку давності

Колегія суддів зазначає, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати індексації є складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника, а спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати грошової індексації, стосується заробітної плати військовослужбовця.

Аналогічний висновок відповідає правовій позиції, яка викладена в постановах Верховного Суду від 05 травня 2022 року у справі №380/8976/21, від 29 листопада 2023 року у справі №560/11895/23, від 14 грудня 2023 року у справі №600/4606/23-а, від 06 березня 2024 року у справі №600/5050/23-а, від 17 грудня 2024 року у справі №380/25141/23, від 23 квітня 2025 року у справі № 260/131/24.

Варто зауважити, що умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.

Проте положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП, зокрема частиною другою цієї статті.

За таких обставин колегія суддів констатує, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм права, а саме, помилково застосували норми КАС України, замість КЗпП України, при вирішенні питання дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду з цим позовом.

Так, у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23 Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду сформувала єдиний підхід до застосування статті 233 КЗпП України в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.

Зокрема, Судова палата зазначила, що частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Судова палата урахувала позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, яку неодноразово висловлював Конституційний Суд України, зокрема, у Рішеннях від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

З урахуванням викладеного Судова палата констатувала:

1) якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»);

2) з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.

У касаційній скарзі вказано, що право позивача на звернення до суду не обмежено будь-яким строком, оскільки на момент виникнення правовідносин щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з липня 2015 року по лютий 2018 року частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

З такими твердженнями касатора Суд не погоджується з огляду на таке

Як зазначалось вище, частиною першою статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

За правилами статті 4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Вказаними положеннями закону встановлено обов`язок підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання у разі порушення встановлених строків виплати доходу громадян провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості.

При цьому умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів.

Отже, саме з датою виплати позивачу належного грошового забезпечення пов`язано перебіг строку звернення до суду з позовом про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Аналогічний підхід застосований, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2025 року у справі № 560/10053/24, від 23 квітня 2025 року у справі № 260/131/24, від 29 квітня 2025 року у справі № 420/4246/24, від 26 червня 2025 року у справі № 120/2830/24.

Отож повертаючись до обставин цієї справи колегія суддів зазначає, що заборгованість з індексації грошового забезпечення за період з липня 2015 року по лютий 2018 року виплачена позивачу 25 жовтня 2022 року. Відтак, саме з цієї дати позивач був обізнаний про порушення свого права і саме із цією датою пов`язано перебіг строку звернення до суду з позовом про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Станом на 25 жовтня 2022 року стаття 233 КЗпП України діяла у редакції Закону № 2352-IX і встановлювала тримісячний строк звернення до суду з таким спором.

Ураховуючи зазначене та беручи до уваги дату відміни карантину в Україні, строк звернення до суду позивача з даним позовом розпочав свій відлік 01 липня 2023 року та закінчився 01 жовтня 2023 року. Водночас, із позовом до адміністративного суду ОСОБА_1 звернувся у серпні 2024 року, тобто з порушенням тримісячного строку.

Позивач помилково пов`язує перебіг строку звернення до суду з моментом виникнення правовідносин щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення у період з липня 2015 року по лютий 2018 року, коли стаття 233 КЗпП України діяла у попередній редакції та не обмежувала строк звернення до суду.

Реалізація права на отримання компенсації втрати частини доходів шляхом звернення до суду можлива за умови невиконання підприємством, установою і організацією всіх форм власності та господарювання вимог Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», а тому перебіг обчислення строку для звернення до суду з такими вимогами починається з моменту, коли особа дізналася про порушення свого права.

У спірних правовідносинах позивач дізнався про порушення своїх прав 25 жовтня 2022 року (дата виплати позивачу сум індексації грошового забезпечення).

Зазначене відповідає правовому підходу Верховного Суду, який викладений у вищенаведених постановах.

Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду визначено статтею 123 КАС України.

За правилами частини третьої статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу (пункт 8 частини першої статті 240 КАС України). На тлі вказаного Верховний Суд уважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про залишення позовної заяви без розгляду, проте неправильно застосували норми матеріального права. Водночас, оскільки допущена судами помилка у застосуванні норм права не призвела до неправильного вирішення справи, наявні підстави для зміни судових рішень.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/129676779

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21.08.2025 р. у справі №160/32903/23 (адміністративне провадження №К/990/46611/24) щодо розміру виплаченої одноразової грошової допомоги

ОСОБА_1, не погодившись із розміром виплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні, уважаючи, що з ним не проведено повного розрахунку і він має право на компенсацію за затримку розрахунку в розмірі середнього заробітку, звернувся до суду.

Положення Порядку №460, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року №460, унормували приписи пункту 2 статті 15 Закону №2ті011-XIІ щодо умов та порядку виплати одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, які звільняються з військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, і таким військовослужбовцям, відповідно до норм указаного нормативно-правового акта, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 4 відсотки місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний місяць служби, але ця сума не може бути меншою, ніж 25 відсотків їхнього місячного грошового забезпечення.

Отже, виходячи із положень абзацу сьомого пункту 2 статті 15 Закону №2011-XIІ та пункту 1 Порядку №460, у ОСОБА_1 виникло право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у розмірі, визначеному саме Порядком №460 (4 відсотки місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний місяць служби, але не менш як 25 відсотків місячного грошового забезпечення). У такому ж розмірі, як установлено судами, ОСОБА_1 отримав одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби.

Аргументи, наведені у касаційній скарзі, щодо права ОСОБА_1 на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, визначеному положеннями першого речення абзацу першого пункту 2 статті 15 Закону №2011-XIІ та пункту 1 розділу ХХХІІ Порядку №260, є помилковими, зважаючи на те, що позивача звільнено з військової служби за станом здоров`я на підставі підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-XII як військовослужбовця, який проходив військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а розмір одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період та звільняються із служби, визначається саме Порядком №460. Положення першого речення абзацу першого пункту 2 статті 15 Закону №2011-XIІ та пункту 1 розділу ХХХІІ Порядку №260 на позивача у частині розміру виплату разової грошової допомоги при звільненні з військової служби не розповсюджуються.

Разом із тим, безпідставними є посилання на те, що ОСОБА_1 має право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби як у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік службу, визначеному першим реченням абзацу першого пункту 2 статті 15 Закону №2011-XIІ та пунктом 1 розділу ХХХІІ Порядку №260, так і в розмірі 4 відсотки місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний місяць служби відповідно до пункту 1 Порядку №460, оскільки приписи Закону №2011-XIІ не передбачають можливості набуття військовослужбовцем права на одночасну виплату декількох одноразових допомог при звільненні з різних підстав набуття права на них.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки, з огляду на особливості спірних правовідносин, йому правильно нараховано та виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби в розмірі 4 відсотки місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний місяць служби, відповідно до чинної спеціальної норми, яка регулює відповідні правовідносини.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/129676579

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової Касаційного цивільного суду від 26.08.2025 р. у справі № 760/873/24 (провадження № 61-6430св25) щодо встановлення факту смерті військовослужбовця

Статтею 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

За військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігається виплата грошового забезпечення. Порядок виплати грошового забезпечення сім`ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 року № 884.

Так, відповідно до пункту 6 Порядку (у редакції, чинній на час пред`явлення заяви до суду та розгляду справи судами) виплата грошового забезпечення здійснюється щомісяця на підставі наказів командирів (начальників, керівників) військових частин (установ, організацій) членам сімей військовослужбовців, безвісно відсутніх, - до дня набрання законної сили рішенням суду про визнання їх безвісно відсутніми або оголошення померлими.

Виплата грошового забезпечення членам сімей військовослужбовців здійснюється до повного з`ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, їх інтернування або звільнення, або визнання їх в установленому законом порядку безвісно відсутніми чи померлими. У всіх випадках виплата грошового забезпечення здійснюється не більше ніж до дня виключення військовослужбовця із списків особового складу військової частини (установи, організації).

Отже, встановлення в судовому порядку юридичного факту смерті військовослужбовця є підставою для виключення його зі списків особового складу військової частини та припинення виплати членам його сім`ї грошового забезпечення.

Відповідно суду, залежно від установлених обставин, необхідно залучати до участі в таких справах Міністерство оборони України або відповідні військові частини з метою захисту інтересів держави. Подібний висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 10 липня 2024 року в справі № 686/11198/22, на яку посилається й скаржник в касаційній скарзі.

Проте суд апеляційної інстанції на наведене уваги не звернув, не вирішив питання про залучення до участі в справі всіх заінтересованих осіб, внаслідок чого дійшов до передчасного висновку про задоволення заяви.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/129778588

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27.08.2025 р. у справі № 580/10389/24 (адміністративне провадження № К/990/32353/25) щодо забезпечення жилим приміщенням і строків на оскарження

У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач перебуває на квартирному обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, шляхом забезпечення жилими приміщеннями для постійного проживання у загальному порядку з 2010 року (протокол №8 спільного рішення командування та житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 (в/ч НОМЕР_1 ) від 01 жовтня 2010 року).

Не погоджуючись із датою поновлення на квартирному обліку, вважаючи, що має перебувати на такому обліку з 1998 року, ОСОБА_1 у серпні 2020 року звернувся до відповідача із зверненням (від 05 серпня 2020 року вх. №С-120) щодо поновлення його в загальній черзі на отримання постійного житла з 1998 року.

Спільним рішенням командування та житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 (протокол №7 від 30 жовтня 2020 року) житлова комісія прийшла до висновку про відсутність правових підстав щодо поновлення ОСОБА_1 на квартирному обліку до 2010 року.

У грудні 2020 року позивач повторно звернувся до відповідача із зверненням (від 03 грудня 2020 року вх. №С-181) щодо перегляду дати зарахування його на квартирний облік.

Спільним рішенням командування та житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 (протокол №2 від 25 лютого 2021 року) житлова комісія знову прийшла до висновку про відсутність правових підстав для поновлення ОСОБА_1 на квартирному обліку до 2010 року.

Оскаржуваним у цій справі рішенням (протокол від 19 квітня 2024 року №4) черговий рапорт позивача щодо зміни дати перебування його на квартирному обліку з 2010 року на 1998 рік, зареєстрований 24 січня 2024 року, залишено без розгляду з підстав ненадання позивачем та відсутністю у житлової комісії відомостей про перебування ОСОБА_1 на квартирному обліку до 2010 року.

Таким чином, як встановлено судами попередніх інстанцій та не спростовано позивачем, ОСОБА_1 ще в 2020 році був обізнаний про відмову у перегляді дати перебування його на квартирному обліку. До того ж, зі змісту позовної заяви та власне апеляційної й касаційної скарг можна зрозуміти, що позивач не заперечує свою обізнаність про порушення його прав стосовно перебування на квартирному обліку щонайменше із 2020 року. Разом з тим, як вже зазначалося, до суду із цією позовною заявою позивач звернувся лише 18 жовтня 2024 року, тобто з пропуском строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 122 КАС України.

Так, як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції позивач вважав шестимісячний строк для звернення до суду не пропущеним, оскільки, на його переконання, такий строк необхідно рахувати із моменту отримання відмови у поновленні ОСОБА_1 та членів його родини на квартирному обліку, викладеної у витязі з протоколу житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 від 19 квітня 2024 року №4, яка є предметом оскарження. Однак, колегія суддів вважає помилковими такі твердження позивача, оскільки в даному випадку отримання позивачем рішення про залишення чергового рапорту ОСОБА_1 з означеного питання без розгляду, оформленого протоколом від 19 квітня 2024 року №4, не змінює моменту, з якого позивач дізнався про порушення свого права щодо перебування на квартирному обліку з 2010 року, а не із 1998 року, з якого, як вважає позивач, він має перебувати на такому обліку.

У матеріалах позовної заяви відсутні посилання на підтверджені належними доказами конкретні, реальні, непереборні і об`єктивно нездоланні фактори та причини, які б свідчили про наявність обставин, що дійсно завадили позивачу вчасно звернутися до суду у встановлений процесуальним законом строк та/або обмежували доступ до правової допомоги.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/129791231

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27.08.2025 р. у справі № 280/7364/23 (адміністративне провадження № К/990/10243/24) щодо виплати додаткової винагороди

Виплата такої додаткової винагороди до 100 000,00 грн на місяць вимагає документального підтвердження безпосередньої участі військовослужбовця в зазначених бойових діях або заходах.

Також у період дії воєнного стану додаткова винагорода до 100 000,00 грн на місяць виплачується за час перебування вказаних військовослужбовців на стаціонарному лікуванні у зв`язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, в закладах охорони здоров`я (у тому числі закордонних), включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров`я до іншого, або перебування у відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) у зв`язку із отриманням тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії.

Підставою для її виплати є відповідна довідка про отримання поранення (травми, контузії, каліцтва).

Отже, військовослужбовець має право на отримання збільшеної до 100 000,00 грн винагороди за період безпосередньої участі у бойових діях або забезпеченні заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії, а також за час перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров`я у зв`язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, чи у відпустці для лікування після тяжкого поранення (контузії, травми або каліцтва).

Проте умовою її виплати є належне підтвердження фактів: виконання бойових завдань; отримання поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини; перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров`я (у тому числі закордонних), а також надання відпусток за станом здоров`я через отримане тяжке поранення на підставі висновку військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії.

У контексті викладеного Суд зауважує, що предметом доказування у цій справі є обставини, що підтверджують наявність/відсутність підстав для отримання позивачем збільшеної додаткової винагороди до 100 000,00 грн на місяць, за період його лікування з 06.09.2022 по 31.01.2023 та грошового забезпечення за період його військової служби з 01.02.2022 по 24.04.2023, а тому наведені обставини були ключовими та підлягали обов`язковому встановленню у судовому процесі.

З цієї позиції повнота судового розгляду мала б включати з`ясування (у сукупності):

1) чи виконував позивач обов`язки військової служби в період, визначений цим позовом (з 01.02.2022 по 24.04.2023);

2) чи брав він у цей період безпосередню участь у бойових діях або заходах, що давало би йому право на отримання додаткової винагороди до 100 000,00 грн;

3) за якій конкретний період позивач не отримав належні йому грошове забезпечення та додаткову винагороду;

4) чи перебував він у період з 06.09.2022 по 31.01.2023 на лікуванні в закладах охорони здоров`я (у тому числі закордонних); якщо перебував на лікуванні, то з яких причин - зокрема, чи було це пов`язано з пораненням, контузією, травмою або каліцтвом, отриманими у зв`язку із захистом Батьківщини;

5) чи проходив він у такому випадку саме стаціонарне лікування;

6) чи перебував він після тяжкого поранення у відпустках за станом здоров`я за висновками (постановами) військово-лікарської комісії;

7) та чим це все підтверджується.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/129791251