Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01.10.2026 р. у справі № 240/19094/24 (адміністративне провадження № К/990/32912/25) щодо строків звернення до суду

Судова палата урахувала позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, яку неодноразово висловлював Конституційний Суд України, зокрема, у Рішеннях від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Судова палата виснувала, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України в редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-IX).

З урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 1 липня 2023 року.

Отже, для правильного вирішення цього питання необхідно з`ясувати, з якою подією слід пов`язувати початок перебігу строку звернення до суду з вимогами щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 19 липня 2022 року до 15 червня 2023 року.

Суд звертає увагу, що позивачем заявлено вимоги здійснити нарахування та виплату сум, право на які він набув під час проходження військової служби. При цьому важливим є те, що позов про стягнення належного грошового забезпечення подано вже після звільнення позивача.

У Рішенні від 5 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України, аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення‚ виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Крім обов`язку оплатити результати праці робітника‚ існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо.

Конституційний Суд України зазначив, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому указані виплати‚ гарантовані державою‚ і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

З урахуванням викладеного Конституційний Суд України констатував, що під заробітною платою, що належить працівникові, або‚ за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року)‚ належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Чинна редакція частини другої статті 233 КЗпП України містить поняття «суми, що належать працівникові при звільненні».

З огляду на викладене, спірні правовідносини регулюються частиною другою статті 233 КЗпП України, якою визначено тримісячний строк (з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні) звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

На переконання Суду, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі, з урахуванням частини другої статті 233 КЗпП України, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому (у період з 19 липня 2022 року до 19 травня 2023 року) сум.

Такий підхід застосовано Верховним Судом у вже згаданій постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23, ухваленій у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, у якій Судова палата сформувала єдиний підхід до застосування частини другої статті 233 КЗпП України.

Чинне законодавство не передбачає єдиної форми такого документа та способу його доведення військовослужбовцю. Водночас такими документами можуть бути розрахункові листи, відомості про нараховане і виплачене грошове забезпечення, фінансові повідомлення або інші документи, які б розкривали зміст виплати грошового забезпечення (складові, їх розміри, утримання), які роботодавець зобов`язаний надати під час виплати грошового забезпечення та з яких працівник (військовослужбовець) може об`єктивно встановити розмір виплаченої йому суми, її складові та можливу неповноту виплат.

Саме з моменту ознайомлення з відповідним документом у військовослужбовця виникає реальна можливість і об`єктивна необхідність оцінити правильність здійснених нарахувань, виявити допущені порушення, що і буде усвідомленим сприйняттям особи наявності / відсутності порушеного права щодо належних виплат.

Щодо правової природи грошового атестата для цілей застосування частини другої статті 233 КЗпП України Суд зазначає, що відповідно до Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, затверджених наказом Міністерства оборони України від 22 травня 2017 року № 280, грошовий атестат видається військовослужбовцю у разі звільнення з військової служби та містить відомості про складові його грошового забезпечення і проведені виплати, у зв`язку з чим за своєю правовою природою є документом, що підтверджує проведення остаточного розрахунку з військовослужбовцем та містить інформацію про належні йому виплати.

Доводи касатора про те, що відповідачем не виконано обов`язок, передбачений статтею 110 КЗпП України, а тому він був позбавлений можливості своєчасно встановити порушення своїх прав та звернутися до суду, не спростовують наведених висновків Суду, оскільки для цілей застосування частини другої статті 233 КЗпП України початок перебігу строку звернення до суду пов`язується з отриманням грошового атестата як документа, що підтверджує проведення остаточного розрахунку з військовослужбовцем та містить інформацію про належні йому виплати.

Відповідаючи на аналогічні доводи у справі з подібними правовідносинами, Верховний Суд у постанові від 25 червня 2026 року у справі № 520/25416/25 зазначив, що інше тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України фактично призводило б до необмеженого у часі продовження строку звернення до суду. Такий підхід дозволяв би особі після отримання грошового атестата не вчиняти жодних дій щодо з`ясування підстав і розміру проведених виплат, а в подальшому на власний розсуд звернутися із запитом про надання додаткової інформації та пов`язувати початок перебігу тримісячного строку саме з моментом її отримання.

Верховний Суд наголосив, що таке тлумачення не відповідає змісту частини другої статті 233 КЗпП України, оскільки нівелює встановлене законодавцем строкове обмеження звернення до суду. Якщо початок перебігу тримісячного строку пов`язується із отриманням грошового атестата як письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, то саме у межах цього строку особа має вжити необхідних заходів для отримання додаткової інформації та, за наявності підстав, реалізувати право на судовий захист.

Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що судами попередніх інстанцій установлено отримання позивачем грошового атестата 21 лютого 2024 року, у зв`язку з чим вони дійшли висновку, що саме з цієї дати розпочався перебіг строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України. При цьому суди визнали неповажними наведені позивачем причини пропуску такого строку, виходячи з того, що проходження ним стаціонарного лікування не створювало об`єктивних перешкод для своєчасного звернення до суду.

Водночас позивач не навів обставин, які б об`єктивно перешкоджали йому після отримання грошового атестата звернутися до відповідача для отримання необхідної інформації та в межах установленого законом строку реалізувати право на звернення до суду.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для поновлення строку звернення до суду, оскільки наведені позивачем причини не свідчать про існування об`єктивних та непереборних обставин, які унеможливлювали своєчасне звернення до суду.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140276544

Постанова Верховного Суду  у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06.10.2026 р. у справі №460/4836/25 (адміністративне провадження № К/990/33398/26) щодо одноразової грошової допомоги

33. Суди у цій справі встановили, що за час життя дружини загиблого військовослужбовця ОСОБА_7 було нараховано одноразову грошову допомогу у зв`язку із загибеллю її чоловіка, однак не було виплачено в повному обсязі.

34. Свідоцтвами про право на спадщину за законом, зареєстрованими в реєстрі 21.06.2025 за №248, №249, №252 №253, №256, №257, посвідчено, що на підставі статті 1261 Цивільного кодексу України спадкоємцями зазначеного у цих свідоцтвах майна ОСОБА_7 , 1989 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , є, зокрема, її діти. Спадщина, на яку видані ці свідоцтва, складається з суми невиплаченої одноразової грошової допомоги (складає 5250000,00 грн, з яких 1050000,00 грн було депоновано), призначеної ОСОБА_7 у зв`язку із загибеллю її чоловіка ОСОБА_8 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, що підтверджується повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_5 від 02.05.2022 №3563.

35. З приводу доводів скаржника про набуття права неповнолітніми дітьми померлої дружини загиблого військовослужбовця на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої пунктом 2 постанови № 168, як спадкоємицями померлої матері, колегія суддів зазначає, що таке право (призначення одноразової грошової допомоги) нерозривно пов`язано з особою спадкодавця.

36. Відповідно до частини четвертої статті 25 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

37. Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, регулюється статтею 1227 Цивільного кодексу України.

Частиною першою цієї норми передбачено, що суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.

Згідно із пунктом 4 частини першої статті 1219 Цивільного кодексу України не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця: зокрема, права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом.

38. З наведеного висновується, що спадкоємці мають право на отримання виплат лише у випадку, якщо така виплата була належна (призначена, нарахована) померлому або присуджена йому на підставі судового рішення, що набрало законної сили за життя, однак померлим не отримана.

39. Беручи до уваги встановлені обставини у цій справі, зокрема, що померлій матері дітей вже була призначена одноразова грошова допомога і право на цю допомогу підтверджено відповідним рішенням Міністерства оборони України, однак у повному обсязі не виплачена з підстав її смерті, колегія суддів доходить висновку, що діти померлої мають право на отримання цих коштів в порядку спадкоємництва.

40. Колегія суддів вважає, що успадкування одноразової грошової допомоги можливо лише у разі, якщо така одноразова грошова допомога була призначена її отримувачу за життя.

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постанові від 28.03.2025 у справі №160/4344/24.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140369384

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.10.2026 р. у справі № 759/14836/24 (провадження № 61-4434св26) щодо строків для оголошення Особи померлою

Солдат ОСОБА_2 зник безвісти 16 січня 2023 року саме в районі с. Кліщіївка Бахмутської міської територіальної громади, тому шестимісячний строк для оголошення його померлим має обчислюватися з 24 січня 2023 року - наступного дня після закінчення активних бойових дій на території ймовірної загибелі.

Суд першої інстанції, задовольняючи вимоги заяви  ОСОБА_1 , на вказане уваги не звернув і у своєму рішенні взагалі не вирішував питання дати початку перебігу шестимісячного строку, визначеного частиною другою статті 46 ЦК України, для оголошення ОСОБА_2 померлим.

Натомість, переглядаючи таке рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та залишаючи його без змін, апеляційний суд помилково визначив дату початку перебігу шестимісячного строку для оголошення ОСОБА_2 померлим, здійснивши його відлік від дня закінчення активних бойових дій у м. Бахмуті 12 грудня 2023 року, тоді як відповідно до встановлених у справі обставин та офіційних даних про часові характеристики бойових дій на території ймовірної загибелі ОСОБА_2 (с. Кліщіївка Бахмутської міської територіальної громади) таким днем є 24 січня 2023 року.

Отже, в цій частині Верховний Суд не може погодитись з оскаржуваними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій.

Водночас Верховний Суд наголошує, що подальше відновлення активних бойових дій в районі с. Кліщіївка Бахмутської міської територіальної громади з 18 вересня 2023 року не є перешкодою для початку відліку шестимісячного строку, визначеного частиною другою статті 46 ЦК України, для оголошення ОСОБА_2 померлим.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140611559

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.10.2026 р. у справі № 210/4319/25 (провадження № 61-5907св26) щодо членів родини для отримання одноразової грошової допомоги

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що сім`ю Рачинських складали: вона, її дочка ОСОБА_4 та ОСОБА_2, інші члени сім`ї відсутні. Щодо ОСОБА_4 зазначала, що дівчинка є дитиною з інвалідністю та за характеристикою Криворізької гімназії № 65 Криворізької міської ради перебуває на обліку дітей пільгових категорій як дитина з особливими потребами. Позивачка стверджувала, що вона та її малолітня донька проживали однією родиною з ОСОБА_2 та перебували на його утриманні.

Відповідно до статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають батьки, один із подружжя, який не одружився вдруге, діти, які не досягли повноліття, утриманці загиблого (померлого). У цій же нормі права зазначено, що утриманцями вважаються члени сім`ї, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» право на пенсію в разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сімей загиблих, померлих або таких, що пропали безвісти військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, які перебували на їх утриманні (стаття 31).

Непрацездатними членами сім`ї вважаються діти, брати, сестри та онуки, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення 18 років. При цьому братам, сестрам та онукам право на пенсію надається у тих випадках, якщо у них немає працездатних батьків. Дружина (чоловік) або один з батьків чи дід, бабуся, брат або сестра, незалежно від віку і працездатності, якщо вона (він) зайнята доглядом за дітьми, братами, сестрами чи онуками померлого годувальника, які не досягли 8-річного віку, і не працює (пункти «а», «д» частини четвертої статті 30 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»).

Члени сім`ї померлого вважаються такими, що перебували на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування (частина перша статті 31 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»).

Механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначений у Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975.

Аналіз вказаних нормативних актів дає підстави для висновку, що станом на 30 грудня 2022 року (дата смерті військовослужбовця) законодавець передбачив, що повнолітня дочка загиблого військовослужбовця має право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги, якщо вона була утриманцем загиблого, тобто мала право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Водночас право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» повнолітня дочка мала у випадку, якщо, в розумінні цього закону, була непрацездатним членом сім`ї загиблого військовослужбовця та перебувала на його утриманні.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 березня 2026 року у справі № 339/471/24 (провадження № 61-11951св25), від 01 липня 2026 року у справі № 345/3886/24 (провадження № 61-10770св25).

Підпунктом «д» пункту 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року у справі № 5-рп/99 про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» розтлумачено, що членом сім`ї, що перебуває на утриманні військовослужбовця (пункт 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»), є та з визначених у пункті 1 цього Рішення особа, що перебуває на повному утриманні військовослужбовця або одержує від нього допомогу, яка є для неї постійним і основним джерелом засобів до існування. Це особи, що не мають власних доходів, або особи, пенсія, стипендія чи інший сукупний середньомісячний доход яких не перевищує офіційно встановленої межі малозабезпеченості (до законодавчого визначення прожиткового мінімуму). До них належать у тому числі працездатні члени сім`ї військовослужбовця, що зайняті доглядом за дітьми, братами, сестрами чи онуками військовослужбовця, які не досягли 8-річного віку, за інвалідом першої групи, дитиною-інвалідом віком до 16 років, за пенсіонером, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, та визначеними законом іншими видами трудової діяльності, що зараховується до стажу роботи, який надає члену сім`ї військовослужбовця право на трудову пенсію.

Положення підпункту «д» пункту 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 містить дві самостійні правові підстави для віднесення працездатних членів сім`ї військовослужбовця до категорії осіб, які для цілей пенсійного забезпечення визнаються непрацездатними догляд за дітьми, братами, сестрами чи онуками військовослужбовця, які не досягли 8-річного віку, та догляд за дитиною-інвалідом віком до 16 років.

Такі висновки узгоджуються із висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 29 липня 2026 року у справі № 143/684/24 (провадження № 61-1690св25).

Отже, якщо дочка загиблого військовослужбовця є працездатною особою, але при цьому здійснює догляд за дитиною з інвалідністю віком до 16 років, яка є онукою загиблого військовослужбовця, то, керуючись підпунктом «д» пункту 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99, вона може бути віднесена до членів сім`ї військовослужбовця, які визнаються непрацездатними для цілей пенсійного забезпечення (отримання права на пенсію у разі втрати годувальника).

Аналіз положень Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», у взаємозв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99, дає підстави для висновку, що повнолітня дочка загиблого військовослужбовця не виключається із кола осіб, які можуть набути право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140452172

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08.10.2026 р. у справі № 440/14544/23 (адміністративне провадження № К/990/30969/25) щодо житлових прав

Обставини справи. Позивач зазначає, що житлове приміщення, яке було йому надано, упродовж 1997 - 2013 років мало статус кімнати у гуртожитку, а після реконструкції будівлі у 2013 році отримало статус квартири. Зміна статусу житла відбулася без волевиявлення та виселення позивача. Так, у 1997 році позивачу на підставі ордеру було надане житлове приміщення у гуртожитку за адресою АДРЕСА_3 , якому у 2008 році присвоєно іншу поштову адресу - АДРЕСА_4. Позивача та членів його сім`ї відповідачем зареєстровано за вказаною адресою, про що свідчать копії паспортів позивача та членів його сім`ї.

У подальшому у зв`язку з реконструкцією (переобладнанням) вказаного гуртожитку у житловий будинок відповідно до спеціального ордеру, виданого відповідачем, позивача та членів його сім`ї у 2014 році зареєстровано у цьому ж житловому приміщенні, але змінено його нумерацію на квартиру АДРЕСА_1 . Вказане підтверджено копіями паспортів позивача та його дружини, матеріалами його житлової справи, зокрема довідками про перевірку житлових умов та довідками про місце проживання та склад сім`ї, складеними відповідачем, що наявні в матеріалах справи.

Таким чином позивач вважає, що ним правомірно отримано житлове приміщення, та відмова відповідача у початку процедури приватизації пов`язана із зміною «статусу» житла, що не залежало від волі позивача. Зазначає, що позивач та його родина на сьогодні продовжують правомірно проживати у квартирі та підстав для їх виселення нема.

Обґрунтування Суду. З огляду на зазначене суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили у взаємозв`язку наявні у справі документи щодо вселення позивача, реконструкції будинку, реєстрації місця проживання позивача, квартирного обліку та правового статусу квартири. Крім того суди, реалізуючи принцип офіційного з`ясування всіх обставин, мали вирішити питання про витребування у КЕВ м. Полтава відповідної облікової, технічної та балансової документації.

Суди попередніх інстанцій також не з`ясували обставини розгляду Міноборони листа Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 06.01.2015 № 303/4/16/28 на рахунок прийняття за його результатами рішення щодо розподілу решти 38 квартир для постійного проживання, та чи належала до них квартира НОМЕР_5, та які правові наслідки відповідне рішення мало для правового статусу цієї квартири і користування нею позивачем.

Зазначені обставини мають істотне значення як для визначення правового статусу спірної квартири, так і для оцінки доводів позивача про те, що житло вже розподілене йому для постійного проживання.

Також суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували підстави вселення позивача у спірну квартиру у 1997 році та користування нею дотепер, зокрема на підставі якого рішення (якого органу) відбулося вселення, причини невидачі ордера, зміст правовідносин найму, що фактично склалися, з урахуванням укладеного позивачем з відповідачем договору від 30.01.2020 НОМЕР_5 про надання послуг з утримання житлового будинку та прибудинкової території і відшкодування витрат за надані комунальні послуги, а також чи використав позивач право на безоплатну приватизацію житла (пункт п`ятий статті 5 Закону № 2482-XII).

Згідно зі статтею 15 Закону № 2073-IX дії та вимоги особи є правомірними, доки інше не буде доведено під час розгляду та/або вирішення справи. Сумніви щодо правомірності дій та вимог особи, що виникають внаслідок неоднозначного (множинного) трактування норми права, повинні тлумачитися адміністративним органом на користь їх правомірності.

При цьому суди мали враховувати, що відсутність ордера, якщо вона спричинена незавершеністю процедур, які перебувають у сфері відповідальності квартирно-експлуатаційних органів, не може сама по собі тлумачитися на шкоду позивачеві (бути достатньою підставою для висновку про неправомірність користування позивачем житлом) з огляду на презумпцію правомірності дій та вимог особи відповідно до статті 15 Закону № 2073-IX.

Суди також не встановили, чи ініціювалася будь-ким передача житлового будинку на АДРЕСА_6 або частини його квартир в комунальну власність Полтавської міської територіальної громади в порядку, визначеному Порядком № 1282, на якій стадії перебуває відповідна процедура (підготовка пропозицій, згода Міноборони, погодження з Полтавською міською радою та іншими суб`єктами владних повноважень, визначеними пунктом 8 Порядку № 1282, рішення Міноборони), та чи існують визначені законодавством перешкоди для включення квартири НОМЕР_5 до об`єктів передачі, передбачених підпунктом 4 пункту 2-1 цього Порядку.

Також суди попередніх інстанцій не надали оцінку діям КЕВ м. Полтава за наслідками розгляду звернення позивача в межах дотримання адміністративної процедури, визначеної Законом № 2073-IX, зокрема чи виконав відповідач обов`язки щодо повного з`ясування обставин справи та збирання доказів з власної ініціативи (статті 8, 16 Закону № 2073-IX); чи відповідає відмова відповідача, викладена в листі від 25.05.2023 № 542/983, вимогам до мотивування адміністративного акта (частина третя статті 8, частина друга статті 72 Закону № 2073-IX); чи вчинив КЕВ м. Полтава дії, віднесені до його компетенції в межах процедури, визначеної пунктом 9 статті 8 Закону № 2482-XII та Порядком № 1282, або, за належності окремих питань до відання Міноборони, чи надіслав заяву за належністю відповідно до статті 44 Закону № 2073-IX.

Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду від 09.09.2026 у справі № 440/6814/24.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140440274