Матеріал підготовлено Вікторією Поліщук
Судова практика у справах щодо трудових та соціальних прав військовослужбовців
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.10.2023 р. у справі № 500/4332/22 (адміністративне провадження № К/990/18782/23) за позовом до Головнокомандувача Збройних Сил України про визнання протиправним та скасування пункту 2 параграфу 2 наказу №392 Головнокомандувача Збройних Сил України від 08 квітня 2022 року та поновлення на посаді (справа щодо строків звернення до суду)
З визначенням, наведеним у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України, публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 10.11.2022 у справі №500/1185/21.
Верховний Суд зауважує, що норми КАС України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.
Водночас, згідно усталеної судової практики поважними причинами пропуску строку звернення до суду із позовом визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами (аналогічний висновок висловлений, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2023 у справі №140/1770/19).
Виходячи зі змісту заявлених обставин у позовній заяві та заяві про поновлення процесуального строку на звернення до суду, не вдаючись до детальної переоцінки таких мотивів, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що аналіз сукупності цих причин, фактичних обставин справи, наявності іншої судової справи з участю позивача, а також тривалий період пропуску строку звернення до суду, свідчить про відсутність підстав для його поновлення.
Так, перебування позивача у період з 09.04.2022 по 12.04.2022 на стаціонарному лікуванні в кардіологічному відділені КНП «Кременецька опорна лікарня» та у період з 13.04.2022 по 18.04.2022 - на стаціонарному лікуванні у військово-медичному центрі Західного регіону, не перешкоджали зверненню до суду в установлений строк, оскільки мали місце до дати його спливу - 10.05.2022.
Водночас, судом першої інстанції мотивовано враховано, що в цей період - 09.04.2022 позивач подав до Тернопільського окружного адміністративного суду інший позов про оскарження наказів ІНФОРМАЦІЯ_2 (справа № 500/1823/22).
Як вірно зауважували суди попередніх інстанцій, перебування позивача в період з 01.05.2022 по 11.09.2022 (понад 5 місяців) в різних місцях дислокації, відсутність джерел електропостачання, засобів зв`язку та наявність ракетних обстрілів не можуть розцінюватися як поважні причини, оскільки такі не були підтверджені належними доказами, а самим позивачем не розкрито безпосередній зв`язок цих обставин із пропуском строку звернення до суду.
При цьому, введення воєнного стану може бути визнано судом поважною причиною пропуску відповідного процесуального строку або його продовження за умови, якщо пропуск строку знаходиться в прямому причинному зв`язку з такою обставиною. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є безумовною підставою для поновлення процесуального строку, а тому це питання має вирішуватися в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві та обставин, які існували та об`єктивно перешкоджали вчиненню процесуальних дій.
Разом з тим, вірними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не наведено обставин, які об`єктивно перешкоджали звернутися позивачу до суду із позовом у встановлений в місячний строк (тобто, до 10.05.2022) саме з підстав запровадження правового режиму воєнного стану. Також, виконання позивачем обов`язків військової служби не позбавляло його можливості звернутися до суду із відповідним позовом або ж за правовою допомогою. При цьому, норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачають можливість отримання військовослужбовцем відпустки в особливий період під час дії воєнного стану.
Згідно усталеної судової практики законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
З огляду на наведене, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду, а причини його пропуску, наведені позивачем у заявах про поновлення процесуального строку (строку звернення до суду) є неповажними. А тому, відмовивши в задоволенні заяв про поновлення строку звернення до суду та повернувши позовну заяву в цій справі, суд першої інстанції не допустив порушення норм процесуального права, чи безпідставне повернення позовної заяви.
Детальніше зі справою можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114466352
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.10.2023 р. у справі № 360/7050/21 (адміністративне провадження № К/990/9749/23) за позовом до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії
Обставини справи ОСОБА_1 є учасником бойових дій та інвалідом 3 групи, про що свідчить відповідне посвідчення серії. Відповідно до відомостей, які містяться у військовому квитку від 30.10.1987, проходив службу в Республіці Афганістан з 11.07.1988 по 13.02.1989.
Згідно з довідками до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 10 ААВ № 429430 від 07.04.2014, серії 12 ААА № 157215 від 24.03.2015, серії 12 ААА № 509114 від 21.03.2017, серії 12 ААБ № 142940 від 31.03.2020 позивачеві встановлено третю групу інвалідності, причина інвалідності - поранення (контузія) та захворювання пов`язані з виконанням обов`язків військової служби, при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.
У 1988 році під час проходження служби в республіці Афганістан отримав осколкові поранення голови. Відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця від 14.03.2014 № 712 вогнепальні осколкові поранення голови (контузія головного мозку - 1988) рядового у відставці, 1969 року народження, так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
Відповідно до архівної довідки Філіалу Центрального архіву (військово-медичних документів м. Санкт-Петербург) №6/3/0-373 від 20.07.2017, водій в/ч пп рядовий ОСОБА_1 03.11.1988 отримав легку контузію, струс головного мозку, з приводу чого знаходився на лікуванні в/ч пп. Причинний зв`язок: контузія отримана при виконанні обов`язків військової служби (травму отримав ІНФОРМАЦІЯ_3 при виконанні бойового завдання в ДРА).
Постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 0.12.2017 у справі№ 428/11552/17, яке набрало законної сили, позов задоволено: визнано неправомірною відмову у оформленні документів ОСОБА_1 на призначення одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням ІІІ групи інвалідності згідно Постанови КМУ від 25.12.2013 №975; зобов`язано прийняти документи ОСОБА_1 для призначення та виплати одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням ІІІ групи інвалідності згідно Постанови КМУ від 25.12.2013р. №975 та направити їх до комісії з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та осіб звільнених з військової служби.
Відповідно до витягу з протоколу засідання комісії МО України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 27.05.2021№ 81 ОСОБА_1 відмовлено в призначенні одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оскільки заявником не подано документ, що свідчить про причини та обставини поранення (травми, каліцтва), який передбачено пунктом 11 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975.
Не погодившись із відмовою відповідача в призначенні одноразової грошової допомоги, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Обґрунтування Суду. Суд звертає увагу, що Порядок № 975 не визначає, який саме документ (військово-облікові документи, медична довідка, акт розслідування, архівна довідка, виписка з історії хвороби, тощо) повинна подати особа, яка звертається за отриманням одноразової грошової допомоги, на підтвердження обставин причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва), а отже без вказівки на конкретний документ, у кожному конкретному випадку це можуть бути різні документи, які достовірно свідчать про причини та обставини поранення.
Водночас, подання до Міноборони відповідного рішення військово-лікарської комісії про встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв, яким встановлено, що отримані особою поранення, травма, контузія, захворювання, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, не виключає необхідності подання інших, зазначених у пункті 11 Порядку № 975, документів, що свідчать про причини та обставини поранення, травми, контузії та захворювання.
Згідно із правовою позицією Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висловленої у постанові від 10.04.2019 у справі № 822/220/18, документами, що свідчать про причини та обставини поранення (контузії, травми, каліцтва), зокрема про те, що поранення (контузія, травма, каліцтво) не пов`язане з учиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення, не є наслідком учинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження, можуть бути лише достовірні документи про причини і обставини одержання військовослужбовцем такого поранення. Неподання особою, яка звернулася за призначенням одноразової грошової допомоги, документів, що свідчать про причини та обставини поранення (контузії, травми, каліцтва), не створює для Міністерства оборони України обов`язку щодо їх витребування.
Отже, у контексті спірних правовідносин та обставин цієї справи необхідно приймати рішення та надавати оцінку інформації за наявності переліку визначених обов`язкових документів (…), у тому числі, щодо причини та обставини поранення (контузії, травми, каліцтва).
Так, задовольняючі позовні вимоги суди попередніх інстанцій виходили виключно з того, що рішення Центральної військово-лікарської комісії про встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 14.03.2014 № 712 є належним та достатнім доказом, що свідчить про причини та обставини поранення, травми, контузії та захворювання.
Верховний Суд вважає такі висновки передчасними, оскільки суди попередніх інстанцій не звернули увагу та відповідно не надали належної правової оцінки обставинам того, що зміст двох документів, а саме Висновок спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи № 416/Ж від 05.03.2014 та Витяг із протоколу засідання Центральної військово- лікарської комісії № 712 від 14.03.2014 року, які були складені зі слів позивача про отримання ним осколкових поранень голови, суперечить змісту Архівної довідки Центрального архіву МО РФ від 20.07.2017 № 6/3/0-373, відповідно до якої позивач отримав лише легку контузію та струс головного мозку. Тобто у первинних документах не йдеться про осколкове поранення, а зазначено лише про контузію.
Також суди попередніх інстанцій не надали відповідної правової оцінки й тому факту, що запис у пункті 22 Військового квитка позивача (копія додана позивачем до позову) про контузію головного мозку був зроблений ІНФОРМАЦІЯ_8 вже в теперішній час, а не під час проходження позивачем військової служби та отримання контузії у 1988 році.
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що рішення Центральної військово-лікарської комісії від 14.03.2014 № 712 достеменно свідчить про причини та обставини отримання позивачем саме вогнепального осколкового поранення.
Також помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про можливість застосування при вирішенні цієї справи правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 25.05.2018 у справі № 729/426/17, оскільки Судова палата для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 10.04.2019 у справі № 822/220/18 відступала від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема у постанові від 25.05.2018 у справі № 729/426/17.
Детальніше з постановою можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114401642
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.10.2023 р. у справі № 200/5301/22 (адміністративне провадження № К/990/20021/23) щодо індексації грошового забезпечення
Обставини справи. З 27 березня 2015 року до 24 квітня 2020 року ОСОБА_1 проходила військову службу. Під час проходження військової служби та на час звільнення зі служби ОСОБА_1 нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення:
- за грудень 2018 року в сумі: 71,08 грн;
- за 2019 рік (крім жовтня 2019 року): січень та лютий по 71,08 грн щомісячно; березень - червень по 134,47 грн щомісячно; липень - вересень та листопад - грудень по 206,72 грн щомісячно;
- за 2020 рік: січень - березень по 216,51 грн щомісячно; квітень (до 24 квітня 2020 року, з урахуванням невиплаченої індексації за жовтень 2019 року - 206,72 грн та коригуванням індексації за грудень 2019 року, яка становила 216,51 грн замість виплачених 206,72 грн.) - 389,72 грн.
За інші періоди військової служби індексація не нараховувалася та не виплачувалася. З 29 січня 2020 року до 24 квітня 2020 року обчислення розмірів посадового окладу та окладу за військове звання відбувалося шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 квітня 2018 року, на відповідні тарифні коефіцієнти. За таким же принципом були обчислені додаткові види грошового забезпечення позивача.
На звернення позивачки з приводу нарахування і виплати їй індексації грошового забезпечення відповідач надав відповідь від 14 грудня 2022 року №09/02/350, у якій повідомив, що індексація грошового забезпечення з 1 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року їй не нараховувалася та не виплачувалася у зв`язку з незакладенням до бюджету коштів для виплати індексації у цей період; щодо індексації грошового забезпечення за період з 1 березня 2018 року до 24 квітня 2020 року, то враховуючи те, що в березні 2018 року у військовослужбовців збільшилися посадові оклади відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», індексація грошового забезпечення за цей місяць не проводилася;
На звернення позивачки щодо нарахування та виплати їй грошового забезпечення та інших додаткових виплат за період з 29 січня 2020 року до 24 квітня 2020 року із застосуванням розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, відповідач надав відповідь від 14 грудня 2022 року №09/02/351, повідомивши, що їй був встановлений 4 тарифний розряд і посадовий оклад визначений шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року - 1762 грн на відповідний коефіцієнт згідно з додатком 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу» - 1,55, що склало 2730 грн. Її військове звання «солдат» і оклад за військовим званням визначені шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, - 1762 грн на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатком 14 до вказаної Постанови - 0,34, що склало 600 грн.
Обґрунтування Суду. Ключове питання цього спору в окресленій частині стосується відповідності висновків судів попередніх інстанцій практиці Верховного Суду щодо застосування норм абзаців 3-6 пункту 5 Порядку №1078 у контексті з`ясування наявності/відсутності підстав для нарахування й виплати позивачу (військовослужбовцю) з 1 березня 2018 року до звільнення з військової служби суми так званої «фіксованої» індексації грошового забезпечення.
Механізм індексації має універсальний характер, позаяк індексації підлягають всі грошові доходи населення, які не мають разового характеру. Своєю чергою, правове регулювання виплати індексації визначає умови (коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації), з настанням яких виникає право на щомісячне отримання суми індексації у структурі заробітної плати (грошового забезпечення) до настання обставин (підвищення тарифних ставок, окладів), за яких виплата розрахованої суми індексації припиняється до повторного настання обставин, які обумовлюють наступне виникнення права на отримання індексації (пункт 44 постанови Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі №380/1513/20).
Виплата індексації грошового забезпечення здійснюється за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні і обмежене фінансування жодним чином не впливає на право позивача отримати індексацію грошового забезпечення (постанови Верховного Суду від 19 липня 2019 року у справі №240/4911/18, від 7 серпня 2019 року у справі №825/694/17, від 20 листопада 2019 року у справі №620/1892/19).
Системний аналіз пункту 1, абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку №1078 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) дає Суду підстави зробити висновок, що нарахування й виплата суми індексації-різниці мають щомісячний фіксований характер, гарантуються законом і є обов`язковими для підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності і господарювання, а також для фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.
Враховуючи те, що індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці, та з огляду на правила й умови нарахування суми індексації-різниці, які встановлені абзацами 3, 4, 6 пункту 5 Порядку №1078, Суд дійшов висновку, що повноваження відповідача щодо виплати цієї суми індексації не є дискреційними. Своєю чергою, обмежене фінансування жодним чином не впливає на право позивача отримати такий вид індексації грошового забезпечення.
З урахуванням того факту, що 1 березня 2018 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, якою були встановлені нові розміри окладів військовослужбовців, та з огляду на правила пунктів 5, 10-2 Порядку №1078, березень 2018 року став місяцем підвищення доходу ОСОБА_1 за яким слід здійснювати обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації грошового забезпечення.
Реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (постанова Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №206/4411/16-а).
З урахуванням викладеного, Верховний Суд констатує, що у справі ОСОБА_1 суди попередніх інстанцій помилково визначили характер спірних правовідносин щодо позовних вимог, які стосуються нарахування й виплати індексації грошового забезпечення за період з 1 березня 2018 року до 24 квітня 2020 року; не дослідили ці правовідносини; не з`ясували обставини, які необхідні для правильного застосування абзаців 3, 4, 5, 6 пункту 5 Порядку №1078; не встановили, чи порушене право позивачки на отримання індексації-різниці, а якщо порушене, то яка сума належить до перерахунку й доплати з боку відповідача за указаний період.
Детальніше з постановою можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114270464
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.10.2023 р. у справі № 761/18365/20 (провадження № 61-9164св23) щодо житлових прав
Обставини справи. У червні 2020 року Адміністрація Державної прикордонної служби України звернулась до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з позовом про виселення та зобов`язання знятися з реєстрації.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Державній прикордонній службі України, був звільнений 11 листопада 2019 року Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 11 листопада 2019 року № 1130-OC, виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, відповідно до Наказу Голови Державної прикордонної служби України від 15 листопада 2019 року № 1169-0C.
Під час проходження військової служби в 1994 році ОСОБА_1 та члени його сім`ї були забезпечені постійним житлом, яке не здали.
В подальшому, ОСОБА_1 переведений для проходження служби до Адміністрації Державної прикордонної служби України, де був забезпечений службовою квартирою АДРЕСА_2 на період проходження служби. Після звільнення ОСОБА_1 з військової служби, відповідачі в добровільному порядку не звільнили та не здали службове житло, а саме - квартиру АДРЕСА_2 . Позивач, у своїй позовній заяві, звернув увагу на те, що вказаними діями, порушуються права інших військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують службового житла. На думку позивача, оскільки відповідач був забезпечений житлом, як військовослужбовець, на теперішній час припинив трудові відносини з Адміністрацією Державної прикордонної служби України, він підлягає виселенню з особового складу з усіма особами, які з ним проживають, без надання іншого житлового приміщення.
Адміністрація Державної прикордонної служби України просила: зобов`язати відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 виселитись та з службової квартири АДРЕСА_2 ; зобов`язати відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 знятись з реєстрації в службовій квартирі АДРЕСА_2 .
Обґрунтування Суду. Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК України).
Військовослужбовці строкової військової служби та військовослужбовці, призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, розміщуються в казармах (на кораблях) згідно із Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України. За ними зберігаються жилі приміщення, які вони займали до призову на строкову військову службу та військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період. Вони не можуть бути зняті з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов (абз. 2 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей»).
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
З урахуванням того, що спірне службове житло було надано військовослужбовцю ОСОБА_1 та членам його сім`ї на період проходження військової служби, при цьому станом на час розгляду справи він продовжує перебувати на військовій службі, відсутні правові підстави для виселення ОСОБА_1 та його неповнолітнього сина зі службової квартири на підставі статті 124 ЖК України. Зазначений спосіб реалізації прав позивача, як власника службового житла, колегія суддів вважає таким, що не відповідатиме критерію законності втручання у право на житло військовослужбовця, який проходить військову службу в особливий період».
За таких обставин, встановивши, що ОСОБА_1 призначений на посаду начальника групи узагальнення дій руху опору управління організації руху опору військової частини НОМЕР_3 Міністерства оборони України (тобто, перебуває на військовій службі) апеляційний суд зробив неправильний висновок про задоволення позовних вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , оскільки таке втручання в право на повагу житла відбулося не відповідно до закону (абзац 2 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей»). Тому постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 належить скасувати. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні цих позовних вимог з інших підстав. Як наслідок рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 потрібно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Варто враховувати, що звернення з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом у разі їх виселення з нього, не є необхідним, оскільки особи втрачають право користування спірним житлом безпосередньо у зв`язку з виселенням з нього, таке рішення суду є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади, а тому пред`явлення такої позовної вимоги як про визнання особи такою, що втратила права користування жилим приміщенням, не призводить до ефективного захисту порушених прав позивача».
У справі, що переглядається, апеляційний суд не звернув уваги, що рішення суду про виселення є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання знятися з реєстраційного обліку з інших підстав (як похідних від вимог про виселення). Тому постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати, а рішення суду першої інстанції належить змінити в мотивувальній частині.
Детальніше з постановою можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114020810