Рішення ЄСПЛ від 12.12.2023 р. у справі «ВУЧКОВІЧ проти Хорватії» (VUČKOVIĆ v. CROATIA) (заява № 15798/20)

Обставини справи. 18 червня 2015 року заявниця подала кримінальну скаргу проти свого колеги по роботі М. П., звинувативши його у сексуальному насильстві, вчиненому під час чергувань, коли вони разом працювали: вона – медичною сестрою швидкої допомоги та він – водієм швидкої допомоги. Вона стверджувала, що одного разу під час нічної зміни М. П. зачинив її в кімнаті, зняв з себе одяг і намагався роздягнути її, після чого схопив її за шию. Він зупинився лише після того, як заявниця закричала, що втратить свідомість. Його дії супроводжувалися нецензурною лайкою та погрозами, що її звільнять, якщо вона комусь розповість про те, що сталося.

За скаргою заявниці наступного дня працівники поліції допитали М. П. та кількох свідків. М. П. заявив, що він лише жартував із заявницею, пропонуючи їй кілька разів схопити його статевий орган. Він також визнав, що час від часу торкався її стегон та сідниць «просто заради розваги».

26 червня 2015 року внаслідок домагань заявниці М.П. був переведений на іншу посаду - працювати водієм швидкої допомоги в іншому місті. Схоже, що приблизно в той самий час деякі інші чоловіки-водії швидкої допомоги, які працювали із заявницею, підписали петицію з проханням не призначати їх на ті самі зміни, що й її.

30 червня 2015 року поліція направила спеціальний рапорт до компетентної державної прокуратури, в якому зазначалося, що існує обґрунтована підозра, що протягом квітня, травня та червня 2015 року М.П. кілька разів сексуально зловживав заявницею, вчиняючи таким чином кримінальне правопорушення, пов’язане із вчиненням розпусних дій. Було розпочато кримінальне провадження.

Після скарги заявниці, поданої до місцевого офісу з питань гендерної рівності, 7 липня 2015 року Омбудсмен з питань гендерної рівності направила роботодавцю заявниці листа з проханням надати додаткову інформацію про ситуацію. Копія листа також була надіслана до Державної прокуратури округу Рієка для проведення розслідування. Зрештою, зазначена прокуратура встановила, що факти справи свідчать не про вчинення замаху на зґвалтування, а про інше кримінальне правопорушення проти статевої свободи та моральності.

8 травня 2018 року Муніципальний суд Рієки (Općinski sud u Rijeci) визнав М. П. винним за двома пунктами у вчиненні розпусних дій за статтею 155 Кримінального кодексу і засудив його до десяти місяців позбавлення волі.

Після апеляції М. П. 2 липня 2019 року суд округу Вараждін (Županijski sud u Varaždinu) залишив вирок у силі, але замінив позбавлення волі на громадські роботи. Це рішення було остаточним і не підлягало оскарженню у суді вищої інстанції.

Тим часом, 18 червня 2018 року заявниця подала цивільний позов про відшкодування шкоди проти М. П. та її роботодавця. Згодом вона подала ще один цивільний позов проти свого роботодавця за дискримінацію. Обидва цивільні позови все ще перебувають на розгляді в суді першої інстанції.

За словами заявниці, вона перебувала на лікарняному з 19 по 30 червня 2015 року у зв’язку з травмою руки, спричиненою насильством з боку М. П. по відношенню до неї. Вона також перебувала на лікарняному з 1 липня до 30 вересня 2015 року внаслідок посттравматичного стресового розладу (ПТСР), а з 29 жовтня 2019 року до 31 січня 2020 року, після отримання рішення суду другої інстанції, - через гострий психологічний стан, спричинений переживанням подій 2015 року.

Обґрунтування ЄСПЛ. У цій справі кримінальні суди встановили, що заявниця стала жертвою двох випадків розпусних дій, скоєних колегою на її робочому місці.

Суд занепокоєний тим, що незважаючи на неодноразовий характер серйозного сексуального насильства, якого зазнала заявниця, апеляційний суд вирішив замінити М. П. покарання у виді позбавлення волі громадськими роботами без наведення належних підстав і без урахування інтересів потерпілої особи, які національні суди зобов’язані враховувати при вирішенні питання про покарання, яке має бути призначене у конкретній справі (див. статтю 47 Кримінального кодексу).

Такий підхід національних судів, на думку Суду, може свідчити про певну поблажливість у покаранні за насильство щодо жінок, замість того, щоб донести до суспільства чіткий сигнал про те, що насильство щодо жінок не буде терпимим. Така поблажливість може, у свою чергу, перешкоджати жертвам повідомляти про такі дії, тоді як, згідно з наявними у цьому контексті скупими даними, насильство щодо жінок є надзвичайно поширеним і залишається серйозно заниженим (див. звіт FRA, в якому зазначено, що кожна десята жінка в Європейському Союзі повідомила, що зазнала певної форми сексуального насильства у віці від 15 років, тоді як лише близько 14% жертв такої поведінки повідомляють про це).

Звідси випливає, що за конкретних обставин цієї справи, беручи до уваги особливу суспільну небезпеку насильства щодо жінок та необхідність боротьби з ним за допомогою ефективних та стримуючих дій, у своїй реакції на насильство, якого зазнала заявниця, держава недостатньо виконала свій процесуальний обов’язок щодо забезпечення належного реагування на неодноразове сексуальне насильство, якого вона зазнала на своєму робочому місці.

Вищевикладені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статей 3 та 8 Конвенції.

З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/z5wuy446

Підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, медіатор, Голова Комітету з питань трудового права, керівник Центру трудового права та соціального забезпечення.