Fogarty v. The United Kingdom: питання, пов’язані з набором персоналу в місії та посольства, за своєю природою можуть зачіпати чутливі та конфіденційні питання, пов’язані, серед іншого, з дипломатичною та організаційною політикою іноземної держави
Рішення ЄСПЛ у справі FOGARTY v. THE UNITED KINGDOM (2001), заява № 37112/97
Обставини справи
8 листопада 1993 року заявниця почала працювати адміністративним асистентом у Посольстві Сполучених Штатів Америки в Лондоні, в Інформаційній службі іноземного мовлення, яка є дочірньою структурою Центрального розвідувального управління. Вона була звільнена з роботи у лютому 1995 року. Після звільнення заявниця подала позов проти Уряду США до Промислового трибуналу Північного Лондона, стверджуючи, що її звільнення було результатом дискримінації за ознакою статі, що суперечить статтям 1(1)(а), 4(1)(d) та 6(2)(b) Закону про дискримінацію за ознакою статі 1975 року (див. пункт 15 нижче). Зокрема, вона стверджувала, що стала жертвою постійних сексуальних домагань з боку свого керівника.
Уряд Сполучених Штатів заперечував проти позову і на жодному етапі розгляду справи не заявляв про державний імунітет. 13 травня 1996 року Трибунал задовольнив скаргу заявниці. Сторони погодили суму компенсації у розмірі 12 000 фунтів стерлінгів.
У червні 1995 року, коли її перший позов до Промислового трибуналу ще розглядався, заявниця подала заяву та отримала строковий 12-місячний контракт на посаду адміністративного асистента у відділі експлуатації іноземних будівель Посольства. Термін дії контракту закінчувався в червні 1996 року. У червні 1996 року та серпні 1996 року (після того, як Промисловий трибунал виніс рішення на її користь) заявниця подала документи на щонайменше дві з наступних посад у Посольстві Сполучених Штатів: секретаря в Управлінні іноземних судових процесів Міністерства юстиції Сполучених Штатів, тимчасового секретаря у вищезгаданому управлінні та тимчасового секретаря в Міжнародному маркетинговому центрі, який знаходиться у віданні Зовнішньоторговельної служби Сполучених Штатів Америки. Кожного разу її заявка не була успішною.
15 вересня 1996 року заявниця подала другу заяву до Промислового трибуналу. Вона стверджувала, що відмова Посольства поновити її на двох згаданих вище посадах була наслідком її попереднього успішного позову про дискримінацію за ознакою статі і, відповідно, становила віктимізацію та дискримінацію в розумінні розділів 4 та 6 Закону про дискримінацію за ознакою статі 1975 року.
Листом від 10 січня 1997 року адвокати, які діяли від імені Сполучених Штатів, повідомили регіонального секретаря Індустріального трибуналу про те, що уряд Сполучених Штатів має намір вимагати імунітету від юрисдикції Трибуналу відповідно до розділів 1 та 16(1)(а) Закону про державний імунітет 1978 року («Закон 1978 року»: див. пункт 16 нижче). До листа було додано письмове свідчення під присягою першого секретаря Посольства про те, що кожна з посад, на які претендував заявник, належала до адміністративно-технічного персоналу Посольства і, відповідно, підпадала під дію імунітету, передбаченого підпунктом «а» пункту 1 статті 16 Закону 1978 року.
6 лютого 1997 року заявник отримав консультацію адвоката про те, що Уряд Сполучених Штатів має право вимагати імунітет відповідно до Закону 1978 року, і що після належного заявлення імунітету не існує жодних засобів, за допомогою яких суд або трибунал у Сполученому Королівстві міг би визнати юрисдикцію для розгляду заяви. Відповідно, заявниці було повідомлено, що вона не має засобів правового захисту в національному законодавстві.
Позиція ЄСПЛ
Суд зазначає, що з матеріалів, які він розглядає, у міжнародному та порівняльному праві, як видається, існує тенденція до обмеження імунітету держави щодо трудових спорів. Однак, коли провадження стосується працевлаштування в іноземній місії або посольстві, міжнародна практика розділилася в питанні про те, чи продовжує застосовуватися імунітет держави, і якщо так, то чи поширюється він на спори, пов’язані з контрактами всіх співробітників, або тільки на більш високопоставлених членів місії. Звичайно, не можна стверджувати, що Сполучене Королівство єдине, хто вважає, що імунітет поширюється на позови працівників дипломатичних місій, або що, надаючи такий імунітет, Сполучене Королівство виходить за рамки будь-яких прийнятих на сьогодні міжнародних стандартів.
Суд також зазначає, що провадження, яке хотів порушити заявник, не стосувалося контрактних прав нинішнього працівника посольства, а натомість стосувалося стверджуваної дискримінації в процесі найму на роботу. Питання, пов’язані з набором персоналу в місії та посольства, за своєю природою можуть зачіпати чутливі та конфіденційні питання, пов’язані, серед іншого, з дипломатичною та організаційною політикою іноземної держави. Суду не відомо про будь-яку тенденцію в міжнародному праві до послаблення правила імунітету держави в питаннях набору персоналу до іноземних представництв. У зв’язку з цим Суд зазначає, що з матеріалів, згаданих вище, чітко випливає, що Комісія міжнародного права не мала наміру виключати застосування імунітету держави, коли предметом провадження є найм, в тому числі найм до дипломатичної місії.
За цих обставин Суд вважає, що надаючи імунітет Сполученим Штатам у цій справі на підставі положень Закону 1978 року, не можна стверджувати, що Сполучене Королівство перевищило межу розсуду, дозволену державам в обмеженні доступу особи до суду. Звідси випливає, що в цій справі не було порушення пункту 1 статті 6.
Докладніше з текстом рішення ЄСПЛ можна ознайомитися за покликанням: https://tinyurl.com/46svwna7