Лектор докладно проаналізувала разом з учасниками визначення місця проживання дитини, а саме:

1. Стандарт ЄСПЛ — фундамент оцінки найкращих інтересів дитини.
2. Історична зміна парадигми: відхід від «презумпції матері».
3. Базові критерії статті 161 Сімейного кодексу України.
4. Голос дитини: право бути почутою.
5. Транскордонні спори та Гаазька конвенція 1980 року.
6. Механізм зміни місця проживання дитини за статтею 162 СК.
7. Суміжні майново-фінансові спори.
8. Відчуження дитини від одного з батьків (parental alienation).

У рамках характеристики визначення місця проживання дитини акцентовано на наступному:

1. Стандарт ЄСПЛ — фундамент оцінки найкращих інтересів дитини

Практика ЄСПЛ стала основою сучасного підходу до вирішення спорів про визначення місця проживання дитини. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13, 11 липня 2017 року) держава повинна не лише забезпечити ефективний захист прав дитини, а й належним чином дослідити всі обставини, які мають значення для визначення її найкращих інтересів. Суд констатував порушення статті 8 Конвенції через неефективне розслідування заяв про можливе насильство та неповне дослідження обставин при визначенні місця проживання дитини.

ЄСПЛ сформулював двоскладовий тест найкращих інтересів дитини. Перший елемент полягає у збереженні сімейних зв'язків, якщо сім'я не є явно непридатною або неблагополучною. Другий елемент полягає у забезпеченні розвитку дитини в безпечному, спокійному та стабільному середовищі. Саме цей підхід надалі був сприйнятий Верховним Судом та став базовим стандартом оцінки всіх сімейних спорів щодо дітей.

2. Історична зміна парадигми: відхід від «презумпції матері»

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) остаточно відмовилася від застосування принципу 6 Декларації прав дитини 1959 року, відповідно до якого малолітня дитина, окрім виняткових випадків, не повинна бути розлучена з матір'ю.

Суд зазначив, що Декларація прав дитини 1959 року не є міжнародним договором, не була ратифікована Україною та не входить до національного законодавства. Натомість пріоритет має стаття 3 Конвенції ООН про права дитини 1989 року, яка вимагає першочергового забезпечення найкращих інтересів дитини. Законодавство України не надає жодному з батьків переваги щодо проживання з дитиною, оскільки стаття 141 СК України та стаття 24 Конституції України закріплюють рівність прав матері й батька. Цим рішенням Велика Палата відступила від попередньої практики Верховного Суду України 2016–2017 років.

3. Базові критерії статті 161 Сімейного кодексу України

Правовою основою визначення місця проживання дитини є Конвенція ООН про права дитини та Сімейний кодекс України. Конвенція закріплює принцип першочергового забезпечення найкращих інтересів дитини, право підтримувати сімейні зв'язки та право бути вислуханою. Сімейний кодекс України встановлює рівність прав і обов'язків батьків, здійснення ними батьківських прав виключно в інтересах дитини, порядок визначення місця проживання дитини та право дитини бути вислуханою. Остаточний зміст цих критеріїв сформований практикою Верховного Суду та ЄСПЛ.

Суд оцінює всі обставини у взаємному зв'язку, при цьому жоден критерій не має наперед встановленої сили. До системи критеріїв належать реальна участь кожного з батьків у вихованні дитини, емоційний і психологічний зв'язок дитини з кожним із батьків, стабільність життєвого середовища, здатність забезпечити всебічний розвиток дитини, поведінка батьків після припинення сімейних відносин, висновок органу опіки та піклування як рекомендаційний доказ, а також думка самої дитини відповідно до статті 171 СК України та статті 12 Конвенції ООН про права дитини.

Практику застосування статті 161 СК України узагальнено у постанові Верховного Суду від 27 квітня 2026 року у справі № 501/2820/21 (провадження № 61-12099св25). Суд зазначив, що після досягнення 14 років дитина самостійно обирає місце проживання, а суд не вирішує це питання за позовом батьків. Водночас Верховний Суд деталізував критерії оцінки найкращих інтересів дитини, серед яких спроможність особисто піклуватися про дитину, характер попередніх стосунків із нею, бажання бути опікуном, стабільність оточення (дім, школа, друзі) та бажання самої дитини. При цьому право бути почутою є саме правом дитини, а не її обов'язком.

4. Голос дитини: право бути почутою

Право дитини бути вислуханою гарантовано статтею 12 Конвенції ООН про права дитини та статтею 171 Сімейного кодексу України. Воно є одним із ключових критеріїв визначення найкращих інтересів дитини та підлягає врахуванню судом під час вирішення спору про місце її проживання.

У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2026 року у справі № 501/2820/21 зазначено, що після досягнення 14 років дитина самостійно визначає місце свого проживання. Суд також наголосив, що право бути почутою належить дитині і не є її обов'язком.

У постанові Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 195/533/24 (провадження № 61-2894св26) суд дійшов висновку, що стаття 163 СК України застосовується лише щодо малолітніх дітей. Якщо на момент розгляду справи дитині виповнилося 14 років, суд не вирішує питання про її відібрання за позовом одного з батьків. При цьому Верховний Суд повторно застосував двоскладовий тест ЄСПЛ зі справ «М. С. проти України» та «Мамчур проти України», наголосивши на пріоритеті збереження сталих сімейних зв'язків і забезпечення безпечного та стабільного середовища для дитини.

5. Транскордонні спори та Гаазька конвенція 1980 року

Транскордонні спори щодо дітей вирішуються з урахуванням положень Гаазької конвенції 1980 року та принципу найкращих інтересів дитини. Практика Верховного Суду виходить із того, що сам факт перебування дитини за кордоном не визначає результат спору про її місце проживання, а кожна справа потребує комплексної оцінки конкретних обставин.

У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22) зроблено висновок, що проживання дитини за кордоном незалежно від моменту її вивезення не впливає на вирішення українськими судами спору про визначення місця проживання. Повернення дитини в Україну не є обов'язковою передумовою для розгляду спору по суті. Також Верховний Суд роз'яснив, що стаття 16 Гаазької конвенції обмежує юрисдикцію лише органів держави, до якої дитину переміщено, а не судів держави її походження. Цим рішенням Об'єднана палата відступила від попереднього висновку Касаційного цивільного суду у справі № 759/96/18 (2022 рік).

У постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 953/6251/21 (провадження № 61-1984св22) розглянуто застосування винятку «серйозного ризику», передбаченого статтею 13(b) Гаазької конвенції. Суд зазначив, що цей виняток охоплює не лише фізичну чи психологічну шкоду, а й створення для дитини «нетерпимої обстановки». Якщо малолітня дитина буде розлучена з матір'ю, яка об'єктивно не має можливості повернутися до держави постійного проживання через відсутність візи, житла чи фінансових можливостей, а ці обставини підтверджуються висновком психолога, існує серйозний ризик для дитини. Верховний Суд також наголосив, що під час застосування Гаазької конвенції суд зобов'язаний ретельно перевіряти всі заперечення, передбачені статтями 12, 13 і 20 Конвенції, із наведенням конкретних мотивів, оскільки формальний підхід може суперечити статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

6. Механізм зміни місця проживання дитини за статтею 162 СК

Практику застосування статті 162 СК України сформульовано Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду Верховного Суду у постанові від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23). Спір виник у ситуації, коли місце проживання дитини було визначено рішенням суду з матір'ю, однак ще до ухвалення цього рішення батько самочинно перемістив дитину до себе і після набрання рішенням законної сили не повернув її матері.

Верховний Суд дійшов висновку, що мати або батько має право пред'явити позов про відібрання дитини за статтею 162 СК України, застосованою за аналогією закону, навіть якщо самочинна зміна місця проживання відбулася ще до ухвалення рішення про визначення місця проживання дитини.

Суд також зазначив, що рішення про визначення місця проживання дитини є рішенням про визнання немайнового права, яке не підлягає примусовому виконанню. Саме по собі невиконання такого рішення не є підставою для застосування статті 162 СК України. При цьому Верховний Суд звернув увагу на практику ЄСПЛ, відповідно до якої тривале невиконання рішень щодо передачі дітей зазвичай призводить до встановлення порушення статті 8 Конвенції. Держава має позитивний обов'язок сприяти возз'єднанню сім'ї, а ефективність таких заходів оцінюється насамперед за швидкістю їх виконання. Об'єднана палата відступила від правового висновку Касаційного цивільного суду у справі № 682/2778/17 (2018 рік).

7. Суміжні майново-фінансові спори

Питання визначення місця проживання дитини нерідко пов'язане із суміжними майновими вимогами, насамперед щодо стягнення аліментів. Верховний Суд у постанові від 16 квітня 2026 року у справі № 314/5990/24 (провадження № 61-16072св25) сформулював підхід, відповідно до якого право на звернення до суду із позовом про стягнення аліментів не ставиться у залежність від остаточного вирішення спору про місце проживання дитини.

Суд дійшов висновку, що право на стягнення аліментів має той із батьків, з ким дитина фактично проживає. Наявність невирішеного спору про визначення місця проживання дитини не є підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення аліментів.

Верховний Суд також наголосив, що обов'язок батьків щодо утримання дитини має пріоритетний характер. До остаточного вирішення спору про місце проживання дитина за жодних обставин не може бути позбавлена належних засобів для існування, оскільки це безпосередньо пов'язано з її правом на гідне життя та повноцінний розвиток. У результаті касаційну скаргу було задоволено частково, постанову апеляційного суду скасовано, а справу направлено на новий розгляд.

8. Відчуження дитини від одного з батьків (parental alienation)

Відчуження дитини від одного з батьків визначають, як одну з найскладніших категорій доказування. Синдром відчуження одного з батьків характеризується психічним станом, за якого дитина в умовах гострого конфлікту між батьками формує міцний союз з одним із них та без достатніх підстав відмовляється від стосунків з іншим. Такий стан визнається формою психологічного насильства. Для аналізу цієї категорії наведено чотири постанови Верховного Суду, які демонструють підходи до оцінки психологічного відчуження та застосування принципу найкращих інтересів дитини.

У постанові Верховного Суду від 28 лютого 2024 року у справі № 758/3734/21 (провадження № 61-15937св23) зазначено, що спір про визначення місця проживання дитини та спір про способи участі другого з батьків у її вихованні є різними за предметом. Вирішення одного не залежить від виконання іншого. Крім того, апеляційний суд не вправі приймати докази, яких не існувало на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, оскільки це суперечило б принципу правової визначеності. Верховний Суд також виключив із мотивувальної частини рішення посилання на Декларацію прав дитини 1959 року, підтвердивши відступ Великої Палати Верховного Суду від її застосування.

У постанові Верховного Суду від 14 травня 2024 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-1021св24) встановлено, що тривале перешкоджання матері у спілкуванні з дитиною та вихованні, яке призводить до руйнування сімейних зв'язків, суперечить сімейним цінностям і не відповідає найкращим інтересам дитини навіть тоді, коли дитина тривалий час проживає разом із батьком. Верховний Суд зазначив, що до інших істотних обставин, передбачених частиною першою статті 161 СК України, належать особисті якості батьків, характер їхніх відносин із дитиною, виконання батьківських обов'язків, взаєморозуміння та можливість створення належних умов для виховання і розвитку. Суд також наголосив, що висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер і оцінюється разом з іншими доказами, а суд вправі відступити від нього, якщо він недостатньо обґрунтований або суперечить інтересам дитини.

У постанові Верховного Суду від 9 листопада 2020 року у справі № 487/7241/18 (провадження № 61-22623св19) зроблено висновок, що висновок органу опіки та піклування не має наперед визначеної переваги над іншими доказами. Якщо він не враховує висновок психолога, суд може його відхилити. Думка дитини підлягає врахуванню, однак не має абсолютного характеру та оцінюється крізь призму її найкращих інтересів. Верховний Суд також звернув увагу, що модель почергового проживання дитини з кожним із батьків («тиждень через тиждень») за відсутності стійкої прихильності може провокувати маніпулятивну поведінку дитини, а визначення місця проживання з одним із батьків не звільняє іншого від права та обов'язку брати участь у її вихованні.

У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 209/2730/19 (провадження № 61-15936св20) наголошено, що перевага одного з батьків у матеріально-побутових умовах сама по собі не є вирішальною підставою для визначення місця проживання дитини. Суд повинен оцінювати всю сукупність факторів, зокрема увагу і турботу про дитину, її вік, прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків та їхню здатність створити належні умови для виховання. Верховний Суд також зазначив, що касаційна інстанція не встановлює нових обставин та не переоцінює докази, а доводи щодо недостовірності експертного висновку виходять за межі її повноважень.

Першоджерело  https://lnk.ua/BBeqlmfUj