Перебування України в збройному конфлікті, в наслідок російської агресії проти України гібридним шляхом, спричинило потребу забезпечення транзитивності правосуддя перехідного періоду із фокусом на проблему забезпечення соціальної безпеки.
Людський потенціал – основа забезпечення стабільності в країні, потенціал до впровадження ефективних демократичних реформ. Натомість, збройна агресія, слабко контрольована міграція, наслідки COVID-19, економічна та демографічна кризи, посилили ряд кризових станів соціально-правовій сфері; викликали уразливі та не безпечні стани забезпечення правопорядку.
У класичній науковій літературі з права (від теорії до галузевих дисциплін), відсутні концепції доктринальної політики впровадження та розвитку соціальної безпеки. Відсутні й такі концепції на державному рівні, на рівні стратегій, доктрин, тощо.
Уявляється, що на методологічному рівні, правова система не готова окреслити зміст проблеми, як і не готова змінити ідеологію розуміння права (в широкому сенсі), як діалектичної взаємозалежності його у розвитку від «конфлікітв», «аномалій», «ризиків», «загроз» та «небезпек». Такі кореляти не співвідносяться із системою права, галузями права, системами галузей права, інститутів права, підінститутів права, субінститутів права, втому числі інституту правового відношення, норми права, правової норми тощо.
Такі «методологічні пробіли», позначились на тому, що перехідне правосуддя в країні призвело до «дименції» в забезпеченні соціально-правової сфери, що виразилось у бідності населення, перебування його в складних соціальних обставинах тощо. Це означає, що ряд соціально-правових інститутів, як і сама соціально-правова система права, не працює ефективно, а значить, конфлікти соціально-правового аспекту, ризики та загрози посилюються.
О.Уварова зазначає, що постконфліктні й поставторитарні обставини являють собою надзвичайно складні умови для проведення інституціональних реформ. На думку дослідниці, це пояснюється тим, що програми реформ змушені враховувати реалії і суперечності постконфліктних і поставторитарних періодів. Водночас, вчена акцентує увагу на тому, що супротив реформам має бути подоланий, оскільки нереформовані інститути створюють загрозу встановленню миру й утвердженню верховенства права. Проведення інституційних реформ у таких суспільствах потребує прагматизму, рішучості й витривалості (курсив власний – Я.М.). За таких обставин стає очевидним, що держава повинна дбати одночасно і про суспільно-правовий сектор щодо захисту соціальних прав людини і громадянина, а також, про державний апарат, його зміну, реформування.
У теорії права такі фактори визначають як зобов’язання держави у сфері прав людини. Зокрема, з огляду на цю концепцію варто додати, що зобов’язання держави у сфері прав людини пов’язують не тільки як заборону на втручання держави у сферу індивідуальної свободи, а також і щодо поваги прав людини, їх забезпечення, захисту та сприяння в їх реалізації. Здійснення прав людини вимагає від держав застосування належних заходів, виключно із законодавчими, судовими, адміністративними чи освітніми, з метою виконання їх юридичних зобов’язань у цій галузі. Зокрема, ці 3 рівні зобов’язань стосуються як громадянських і політичних, так і соціальних й економічних прав.2
Отже, у випадку дисфункцівй держави у перехідний період по забезпеченню основоположних прав людини, дійсно, гострою постає проблема стану соціальної безпеки. Власне, її наявність, чи відсутність? Якщо все таки її рівень можна відстежити, проте відповідність системі права та взаємоузгодженність у сучасній доктринальній концепції права, нажаль – ні.
У юридичній енциклопедії відмічається, що соціальна безпека комплексною, складною фундаментальною юридичною конструкцією, що об’єктивно обумовлена вмонтованістю у правову систему задля дотримання стану належних механізмів правового регулювання через забезпечення соціальної захищеності громадян, сфокусованих на дотриманні європейських стандартів стосовно охорони та захисту вразливих верств населення, виявлення та усунення соціальних ризиків, усунення різних форм дискримінації у соціальному праві тощо, а у перехідний період права на прикладі України, до того ж, – ветеранів ООС та внутрішньо переміщених осіб.
Відтак, соціальна безпека, як стан, як феномен, як режим, як процес «переходу суспільства», за ідеєю цілком логічно вписується у сучасну неопарадигму розвитку права, у сучасну концепцію розвитку правосуддя перехідного періоду. Адже важко уявити ціль «переходу» до демократичного суспільства без забезпечення верховенства права, яке і тільки забезпечується для людини, її охорони та захисту основоположних прав, у тому числі, й соціальних.
В моделі перехідного періоду виділяють модель «ідеального типу переходу до демократії», якій притаманні такі стадії: (1)лібералізація політичного життя, яке пропонує інституалізацію громадянських свобод та контрольоване «привідкриття» режиму; (2)демонтаж застарілих інститутів, як складової частини попередньої системи; (3)демократизація суспільно-політичної діяльності країни; (4)застосування мір «ресоціалізації» громадян (позитивне сприйняття нових цінностей).
У таких «перехідних» суспільствах: (1)держава має зобов’язання розслідувати порушення прав людини і порушення гуманітарного права, які мали місце, й притягти винних до відповідальності; (2)має бути забезпечено право знати правду про порушення, які мали місце у минулому, й знати про долю людей, які зникли; (3)право на відшкодування шкоди, завданої жертвам порушень прав людини; (4)обов’язок держави запобігти, за допомогою різних механізмів, повторенню подібних подій у майбутньому.
Разом з тим, для перехідного періоду притаманні не тільки проголошення широкого кола прав та свобод громадян, але й більш відкрито та розгорнуто визначаються їх обмеження. До прикладу, ряд обмежень прав та свобод людини закріплено в ст.ст.34, 36 Конституції України. На думку В.В. Костицького та О.Г. Кобан, на нинішньому етапі еволюції прав людини, проблема зв’язаності державної влади павами людини постає у дещо іншому світлі. Дослідники віднаходять її у площині добровільного прийняття на себе державною владою додаткових соціальних зобов’язань не лише щодо невтручання у сферу особистої автономії індивіда, а й стосовно позитивного правового регулювання форм, процедур, установлення гарантій реалізації таких прав. По суті, це означає надання державою додаткових можливостей щодо такої реалізації, а також взяття нею як елемента самообмеження додаткових обов’язків (зобов’язань) перед людиною.
А.П. Герасимів, ведучи мову про зміст державно-правових мір по забезпеченню державної та суспільної безпеки пропонує виділяти певні умови для забезпечення соціальної безпеки, а саме: (1)стійке, забезпечені правом та надійно охоронювані кордони; (2)стабільні, передбачувані, засновані на праві та звичаях відносини між основними суб’єктами держави; (3)наявність стійкого, нормального політичного процесу, який пропонує високу ступінь легітимності та передбачуваності поведінки політичних суб’єктів, регульованості неминучих конфліктів в межах підтриманої законом та звичаєм процедури; (4)відсутність або існування достатньо слабких незаконних сил, спроможніх непередбачувано втручатись в політичний процес.
Отож, в рамках висновку, можливо констатувати юридичне не визнання безпекової соціально-правової концепції, що призводить до негативних тенденцій в соціально-правовій сфері, посилюючи нерівність між соціальними групами людей. Це позначається на непропорційному звуженні соціальних прав. Їх захист в Україні на рівні держави є доволі латентним, неефективним. Аномія соціальної безпеки як стану вказує на дисфункцію права у його не здатності до прогнозування, передбачення, встановлення запобіжників та бар’єрів в соціально-правовій сфері. В органах державної влади, правоохоронних органах, як і в адвокатурі зокрема, питання реалізації права на безпеку в соціально-правовій сфері щодо форм, способів, меж, тощо потребує переосмислення в правовій політиці. Власне, потребує ідейного переосмислення не стільки зміни в об’єктах правової охорони та захисту, скільки їх доповнення; потребують змін способів захисту соціальних прав судом; зрештою, правова доктрина потребує вироблення на державному рівні відповідної стратегії забезпечення соціальної безпеки в державному та недержавному секторах.