Анотація справи: «Заповіт пацієнта» і юридична значимість зазначення у ньому станів, за умови настання яких пацієнт(ка) не волів(ла) б продовжувати подальше лікування

Суд: Окружний суд м. Сіген, Німеччина

Дата винесення рішення: 28 вересня 2007 року

Цитування справи: AG Siegen, Urteil vom 28.09.2007 - 33 XVII B710

"Заповіт пацієнта", тобто письмове розпорядження щодо того, чи волів(ла) би пацієнт(ка) продовжувати лікування за умови настання важких, часто невиліковних хвороб (подекуди - коматозного, чи вегетативного стану), був закріплений в Цивільному Кодексі Німеччини лише у 2009 році, проте деякі пацієнти писали такі розпорядження ще з середини 1990-х років, хоча не завжди такі документи були прийняті до уваги. З 2000-х років, суди, розглядаючи справи щодо припинення життєзабезпечуючого лікування недієздатних пацієнтів (у абсолютній більшості випадків, пацієнти були у коматозному/вегетативному стані), стверджували про важливість визначення волі пацієнта щодо продовження життєзабезпечуючого лікування, відзначаючи, що воля пацієнта мала б бути певним чином задокументована.

Обставини цієї справи наступні. Пацієнтка, яка пізніше стала недієздатною, написала «заповіт пацієнта» на початку 2004 року, на той час будучи дієздатною і перебуваючи в повному психічному здоров'ї, в якому заявляла, що вона проти продовження лікування, яке підтримує життя, якщо за прогнозами лікарів не існуватиме жодних перспектив одужання. Щодо процедур, які б вона не толерувала за таких умов, то вона відзначила такі: реанімація, штучна вентиляція легень, діаліз, штучне харчування. Згодом, у неї стався інсульт, у результаті чого половину її тіла паралізувало (хоча інша половина тіла зберегла моторику). Після проходження лікування в кінці 2005 року в двох лікарнях, її стан покращився, вона змогла почати дихати самостійно і підтримувати зоровий контакт, хоча харчування відбувалося через PEG-зонд. Проте згодом пацієнта, її лікуючий лікар та її нащадки погодилися «почати реалізацію її заповіту пацієнта» (незважаючи на те, що вона не перебувала в комі, хоча її стан, все ж, був досить важким), тож вони звернулися до суду за рішенням про дозвіл припинити лікування за її волею.

Суд звернувся до муніципального органу охорони здоров’я з проханням оцінити, чи дійсно пацієнта знаходилася при смерті, і медичний експерт у телефонній розмові заявив суду, що це не відповідало дійсності. Однак у медичному висновку іншого лікаря наприкінці 2006 року було зазначено, що покращення стану здоров'я пацієнтки не очікується, оскільки відбулося ушкодження функцій головного мозку. Оновлена версія звіту (лютий 2007 року) виявила, що з одного боку, серцево-судинна система була стабільною, а з іншого боку, ушкодження функцій головного мозку вказувало на ознаки початку незворотніх процесів в організмі пацієнтки, що призвели б в подальшому до смерті. Суд звернувся за роз'ясненнями, і медичний експерт сказав, що пацієнтка, яка перебуває в діабетичній комі, враховуючи її волю, воліла б радше раптово померти від ускладнень, ніж прожити довгий час в такому стані, повністю будучи залежною від роботи апаратів життєзабезпечення. За таких обставин, визначити, чи дійсно в організмі пацієнтки почалися незворотні процеси, що призвели б до смерті, було вкрай складно.

Суд першої інстанції відхилив позов про припинення життєзабезпечуючого лікування, стверджуючи, що «цивільне право не може дозволити те, що забороняє кримінальне право», і заявивши, що стан пацієнтки був фактично стабільним. Родич пацієнтки подали апеляцію. Лікар констатував, що жодних ознак покращення її стану не було, як і перспектив на покращення її стану теж. Інший медичний експерт дійшов висновку, що інсульт призвів до значного пошкодження мозку, яке вплинуло на ковтальний рефлекс пацієнтки і спричинило порушення мовленнєвої функції, а також значні порушення моторики (в контексті паралічу правої сторони тіла), але в той же час деякі функції все ще залишалися збереженими. Пацієнтка в той час вже не могла сформулювати ані слів, ні звуків, проте цілком могла взаємодіяти з навколишнім середовищем, робити жести, наприклад, коли одного разу сама пацієнтка прибула на засідання суду, вона посміхалася судовому експерту, який був присутній на засіданні. Медичний експерт дійшов висновку, що пацієнтка не не перебувала в постійному вегетативному стані.

Суд зазначив, що незважаючи на нечіткість визначення «процесу вмирання», було б правильно схвалити клопотання щодо припинення лікування, навіть якщо процес ще не почався як такий, оскільки це, по суті, відповідає волі пацієнтки. Після написання її «заповіту пацієнта» суд стверджує, що пацієнтка висловила бажання припинити подальше лікування, якщо лікарі прийдуть до висновку, що жодних ознак покращення її стану вже ніколи не з’явиться. Суд підтверджує, що стан, у якому вона зараз перебуває, є тим станом, який вона зобразила у своєму заповіті. Далі, суд оцінює стан пацієнтки, та оцінює, що, незважаючи на наслідки інсульту, стан пацієнтки є: 1) стабільним; 2) відносно реагуючим на фізичні подразники; 3) при цьому стані, пацієнтка не відчуває себе нестерпно і не страждає. Однак суд вказав, що цей висновок не є остаточним, оскільки стан, описаний в «заповіті пацієнта» в дійсності відповідав її фактичному стану здоров'я на момент розгляду судом справи. Останні звіти щодо стану пацієнтки показали, що вона вже була не в змозі скласти заповіт, а в останньому звіті зазначалося, що стан пацієнтки не змінився протягом останніх років. Тому, суд вирішив ухвалити рішення щодо дозволу припинити лікування.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»