Анотація справи: Волевиявлення пацієнта щодо відмови від подальшого лікування за допомогою допоміжних комунікативних технологій

Суд: Суд м. Модена, Італія

Дата винесення рішення: 14 травня 2009 року

Цитування справи: Trib. de Modena, 14 maggio 2009

Після ряду резонансних справ щодо права пацієнта на припинення життєзабезпечуючого лікування в Італії у 2000-х роках, це право було поступово визнане у судовій практиці. Тим не менше, поняття "заповіту пацієнта" з'явилося у італійському законодавстві лише після прийняття Закону № 221 від 21 грудня 2017 року (Legge 221 del 21 dicembre 2017). Щоправда, до прийняття закону, у судовій практиці визнавалася інша конструкція оформлення "заповіту пацієнта": пацієнт міг подати клопотання до суду про призначення опікуна, який би мав виконати його волю щодо подальшого лікування у випадку остаточної втрати підопічним цивільної дієздатності (частіше за все, через стан коми, або вегетативний сон). Іноді, такі клопотання за проханням пацієнтів подавали і їхні найближчі родичі. Розглянемо одну з таких справ.

Пацієнт, дружина подала заяву до суду про призначення її опікуном свого чоловіка, страждав на боковий аміотрофічний склероз на пізніх стадіях розвитку, що на момент подачі заяви до суду, спричинило у нього повну неможливість самостійно пересуватися, а харчування та гідратація пацієнта відбувалися через встановлену PEG-трубку, чоловік також потребував додаткової вентиляції легенів, через що було встановлено трахеостому. Пацієнт знаходився вдома, де його, в подальшому, відвідував суддя в справах опікунства. На жаль, пацієнт не був спроможний розмовляти, проте його інтелектуальні здібності були цілком адекватними, і він міг виражати свою волю за допомогою допоміжних комунікативних засобів. Коли пацієнта відвідав суддя в справах опікунства наприкінці квітня 2008 року, пацієнт висловив свою волю щодо продовження подальшого лікування. Пацієнт волів скласти "заповіт пацієнта", і оскільки він не міг розмовляти, він комунікував завдяки таблиці "low-tech E-Tran", на якій було зображено літери, і на які пацієнт вказував за допомогою повік. На початку травня 2008 року, коли суддя в справах опікунства відвідав пацієнта, той висловив свою волю, за якою, він би волів припинити допоміжну вентиляцію легенів і штучне харчування у разі повної настання повної недієздатності (наприклад, у випадку настання важкої форми деменції). Суддя записав волю пацієнта, що підтвердив і сам пацієнт. Суд ухвалив рішення про призначення опікуна, мотивуючи це рішення наступним:

- Суд постановив, що опікун повинен з повагою ставитися до волі свого недієздатного родича, так само, як і лікар. Лікування не може проводитися у разі відсутності вільної та інформованої згоди пацієнта.

- Суд підтвердив, що "заповіт пацієнта" може включати призупинення всього лікування, яке проводиться пацієнтові. Це не суперечить конституційним положенням про обов'язок опікуна піклуватися про підопічного. Справа, на думку Суду, також представляла питання щодо здатності особи висловити свою волю щодо проходження подальшого лікування (у розумінні його відмови), хоч і не за допомогою класичного методу комунікації. Суд підтвердив, що інтелектуальні здібності пацієнта були повністю адекватними.

-Суд відзначає, що з моменту прийняття Закону від 6 січня 2004 року (Legge 6 del 2004), опікун, який призначається судом, може виконувати волю розумово-, або фізично-недієздатної особи, (див. також ст. 408 (2), 410 (1) Цивільного Кодексу – за якими, опікун може призначатися і за передбачуваною недієздатністю особи).

- Допоки не ухвалено закону про "заповіт пацієнта" (такий закон був прийнятий у 2017 році), принцип поваги до волі пацієнта закладено на основі інформованої згоди, сформованої на основі судової практики, Цивільного Кодексу та медичної етики.

- Суд пояснив, що опікун виражатиме не свою власну волю, а волю пацієнта, і суд може уповноважити опікуна прохати медичних працівників щодо припинення лікування відповідно до того, як би цього волів сам пацієнт.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія).

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»