Анотація справи: Позиція суду в контексті права на припинення життєзабезпечуючого лікування

Суд: Суд землі Аугсбург, Німеччина

Дата винесення рішення: 4 серпня 1999 року

Цитування справи: LG Augsburg, 04.08.1999 – 5 T 2780/99

В 1990-х та 2000-х роках суди Німеччини займали доволі різноманітну позицію стосовно права пацієнтів та їхніх опікунів на припинення життєзабезпечуючого лікування недієздатних пацієнтів, що перебували у вегетативному/коматозному стані. Відповідно, різнилася і сама практика судів: частина судів такого права не визнавало, і не давало дозволу на припинення життєзабезпечуючого лікування. У подальшому, позиція судів схилилася на користь цього права. Розглянемо справу, де суд не надав дозволу на припинення життєзабезпечуючого лікування, і чим він це аргументував.

Пацієнтка перенесла базальний інсульт у 1995 році, що згодом призвело до розвитку правобічної тетраспастики, а також серйозного та перманентного пошкодження функцій головного мозку, через що пацієнтка перебувала і залишалася у вегетативному стані, не маючи можливості спілкуватися жодним чином, отримуючи штучне харчування через ПЕГ-зонд. У 1996 р. суд призначив опікуна пацієнтові – його доньку. У червні 1998 р. позивач звернувся до суду з питань опіки та піклування за надання судом згоди на припинення життєзабезпечуючого лікування, і судовий експерт підтвердив, що покращення стану пацієнтки не є неможливим, а також той факт, що пацієнтка була абсолютно нездатною приймати будь-які рішення та постійно страждала від ряду інфекцій. Судовий експерт також визнав, що без продовження життєзабезпечуючого лікування (а саме, у цьому контексті, припинення проведення процедури штучного харчування), пацієнтка, очевидно, помре.

Також суд призначив двох посередників – чоловіка пацієнтки та сина. Медсестра заперечила проти їхнього бажання припинити життєзабезпечуючого лікування, вважаючи цю процедуру неприйнятною. Позивач подав апеляцію на тій підставі, що продовжувення проведення життєзабезпечуючого лікування лише відтериінувало б смерть пацієнтки, а пацієнтка й раніше нерідко відмовлялася від медичної допомоги, щоб мати змогу вести нормальний спосіб життя. Суд висловив сумнів у тому, що суд має право давати згоду на відмову від продовження життєзабезпечуючого лікування. Суд Аугсбурга визнав, що продовжувати лікування чи непродовження – це дуже особиста справа; лікарі та родичі пацієнтів, на думку суду, можуть вирішувати це під власну відповідальність, а опікуну, якраз, не слід доручати цього робити. Завдання опікуна в контексті забезпечення «охорони здоров’я» підопічного в розумінні ст. 1904 Цивільного Кодексу, стосувалося згоди на інвазійне лікування підопічної особи, проте жодним чином не стосувалося припинення життєзабезпечуючого лікування.

Не зважаючи на те, що вже існувала судова практика, де суд ухвалив рішення про припинення продовженні життєзабезпечуючого лікування, суд землі Аугсбург вирішив, що цьому прецеденту слідувати не буде. Суд наголосив, що ст. 1904 Цивільного Кодексу Німеччини стосується лише згоди опікуна на проведення медичних втручань, що потенційно несуть ризик смерті, проте жодним чином не стосується не щодо припинення процедури припинення штучного харчування, яке жодним чином не є процедурою щодо збереженням життя, а навпаки, призведе до його припинення. Таким чином, суд постановив відхилити апеляцію позивача.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»