Анотація справи: Коли експериментальне лікування є правомірним і виправданим?

Суд: Корекційний суд Ліона, Франція

Дата: 15 грудня 1859 року

Цитування справи: Dall. Per. 1859 III 87

На початку грудня 1858 року 11-річний малолітній пацієнт, потрапив до лікарні Антиквіля (Antiquaille) в м. Ліон, Франція для лікування від дерматофітозу, що вразив всю шкіру голови, та тривав роками. Місяць пацієнт лікувався консервативно, безуспішно. 7 січня 1859 р. перший обвинувачений, молодий лікар-інтерн венеричного відділення лікарні, попросив завідуючого відділенням, другого обвинуваченого) дозволу виконати малолітньому пацієнту «сифілітичну» інокуляцію, яке представляло собою щеплення, що складалося з мукоїдної бляшки. На це його уповноважив завідувач відділення, а потім перший обвинувачений чотири уколи пацієнту в праву руку. Жодного результату спостерігався до лютого 1859 року, коли з'явилися дві поверхневі виразки (2 мм в діаметрі), а згодом, з’явилася розеола. Було розпочато протисифілітичне лікування, проте симптоми зникли за декілька днів, і протисифілітичне лікування було припинено. До квітня стан пацієнта покращився. Пацієнт почувався добре, до серпня хвороба фактично зникла. Експериментальний метод лікування був описаний першим обвинуваченим в щотижневій паризькій газеті (Gazette hebdomadaire de Paris, 15 квітня 1859). Лікар-інтерн також стверджував, що малолітній пацієнт не постраждав від процедури і почувається добре.

Прокуратура дізналася про цю процедуру та відкрила кримінальне провадження за фактом спричинення обвинуваченими тілесного ушкодження пацієнтові. Зазначалося, що процедура була виконана виключно з наукового інтересу. Державний адвокат стверджував, що хоча право експериментувати з методами лікування є прийнятним, воно має застосовуватися лише для того, щоб прискорити одужання пацієнта: «наприклад, застосування нового методу [лікування], коли всі інші методи були використані». Державний адвокат також вважав, що наявність наукового звання (наприклад, докторського ступеня) необхідна для законного проведення експерименту (чого в першого обвинуваченого ще не було). Нарешті, адвокат стверджував, що коли експеримент має іншу мету, ніж застосування в лікувальних цілях, необхідно отримати згоду пацієнта. Висловивши ці тези, державний адвокат дорікнув першому обвинуваченому в тому, що він експериментував, не маючи наукового ступеня і не мав реальної мети вилікувати пацієнта. Прокуратура встановила, що дії лікаря містили елементи умисного заподіяння тілесних ушкоджень – або через здійснення самої ін’єкції, або на основі її наслідків.

Адвокат першого обвинуваченого представив консультативне резюме, схвалене трьома хірургами та керівником однієї з лікарень Ліона, а також двома лікарями лікарні Антиквіля. У ньому стверджувалося, що одинадцятирічний пацієнт потрапив до лікарні з дерматофітією, що охопила всю волосяну частину голови, яка тривала кілька років. Лікарі констатували, що малолітній перебував у стані хлоранемічної кахексії та страждав від ряду інших захворювань, проте після проходження лікування пацієнт додав у вазі та стан його здоров’я поступово покращився. За словами адвоката, процес лікування тривав вісім місяців і його результати були винятковими. Він також стверджував, що дії лікарів не слід розглядати як спричинення тілесного ушкодження, і був переконаний, що це було б абсурдно говорити про певний злий умисел з боку лікарів.

Суд визнав обидвох обвинувачених винними, і присудив їм виплатити штраф. Позиції суду були наступними:

1. Закон застосовує загальне визначення для тлумачення проступку «спричинення тілесного ушкодження». Це включає будь-яке ушкодження, навіть невелике, наприклад укол голки, також слід таким вважати, адже він впливає на тіло людини.

2. Права та обов'язки лікарів по відношенню до науки мають свої межі, і ніколи не повинні стояти перед правами пацієнта. Для лікаря є прийнятним лікувати пацієнта новими лікувальними методами, якщо єдиною метою застосування такого експериментального методу лікування є вилікування пацієнта. Суд, однак, не встановив, що в цій справі ситуація була саме такою. Суд вважав, що основною метою лікарів було вирішити медичне питання за допомогою експерименту, щоб визначити, чи маніпуляція, яку вони виконали, може призвести до одужання пацієнта. Суд також нагадав, що перший обвинувачений визнав, що не міг передбачити результати щеплення, яке він виконав. Таким чином, суд дійшов висновку, що обвинувачені не могли стверджувати, що вони хотіли лікувати пацієнта методом, у дієвості якого вони самі не були переконані.

3. Суд зазначив, що не обов'язково, щоб особа, яка скоїла правопорушення, діяла зловмисно чи з ненавистю та помстою, щоб її дії становили склад злочину спричинення тілесного ушкодження. Обвинувачені діяли свідомо, намагаючись вирішити наукову проблему, ризикуючи заподіяти шкоду (яка, очевидно, існувала). Суд також зазначив, що аналогічне експериментальне лікування, якщо воно буде проведене в іншому місці, не узаконить те, що сталося в лікарні Ліона. Суд визнав Гайено та Галієтона винними: першого обвинуваченого - за спричинення тілесного ушкодження (ст. 311 Кримінального Кодексу Франції), а другого обвинуваченого - за співучасть в діях першого. Вони були оштрафовані на 100 і 50 франків відповідно.

Справа згодом стала відомою, як "Справа Антиквільської Лікарні", будучи однією з найбільш ранніх серед судових справ щодо інформованої згоди пацієнта.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія).

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право».