Анотація справи: Гарантія лікаря на безпечність процедури, як передумова згоди пацієнта на її проведення.

Суд: Верховний Суд (Перша Чехословацька Республіка)

Дата винесення рішення: 12 січня 1926 року

Цитування справи: Rv I 1413/25

Позивачка подала до суду на лікаря після отримання опіків під час лікування діатермією, стверджуючи, що він запевнив їй, що лікування було абсолютно безпечним і що воно використовується багатьма пацієнтами, тому позивачка погодилася на лікування. В подальшому вона звернулася з позовом до лікаря щодо професійної недбалості згідно ст. 1299 Цивільного Кодексу. Суд першої інстанції не задовольнив позов позивачки, вказавши на відсутність вини відповідача, однак суд апеляційної інстанції вирішив на користь позивачки, хоча й не вказавши норму права, на підставі якої винесено рішення, на якій суд дійшов такого висновку. Відповідно до тексту рішення Верховного Суду, логіка суду другої інстанції виходила з того, що відповідач винен у тому, що запевнив позивачку в нешкідливості лікування. Також в якості доводів апеляційний суд вказав рішення Верховного Суду Королівської Австрії № 5721 (1904), де позивачка судилася з лікарем через запевнення у безпечності процедури депіляції шляхом рентгенівського опромінення, після чого вона постраждала від опіків, і звернулася з позовом до суду. У тій справі, суд вирішив, що лікар був не вправі надавати позивачці гарантію безпеки лікування, якщо метод лікування ще не набув значної практики застосування, яка б показала, що цей метод лікування дійсно є безпечним.

Однак Верховний Суд вирішив скасувати рішення апеляційного суду, вважаючи, що відповідач, заявивши позивачці про безпечність лікування, просто розвіяв її сумніви щодо нешкідливості лікування, і жодним чином не надав позивачці «шкідливу» пораду, тим більше свідомо. Крім того, Верховний Суд взяв до уваги та прокоментував рішення Верховного суду Королівської Австрії від 1904 р. (№ 5721), пояснивши, що в цьому випадку порада лікаря була «шкідливою», оскільки відповідач у справі 1904 року знав, що що депіляція за допомогою рентгенотерапії зовсім не була на 100% нешкідливою процедурою, і що на той час не існувало усталеної та доведеної медичної практики, яка б свідчила про нешкідливість цієї процедури. У той же час, цього не можна було сказати на той час про діатермокоагуляцію, яка широко використовувалася вже в 1920-х роках, таку процедуру проходила значна кількість пацієнтів, і вже була сформована усталена медична практика, яка показувала безпечність процедури. Таким чином, Верховний Суд не визнав провини лікаря в отриманні пацієнткою опіків, скасувавши рішення суду нижчої інстанції та повернувши його на повторний розгляд до суду апеляційної інстанції.

Це рішення є одним з найбільш ранніх судових прецедентів, де розглядається поняття безпеки пацієнта в контексті проведення певних медичних процедур за допомогою нової (як на той час) техніки, або нових методів лікування.

Запорукою згоди пацієнтки на проведення процедури була гарантія від лікаря про її безпечність та нешкідливість, тому таким чином, можна зробити висновок, що пацієнтка не стала б погоджуватися на проведення процедури без надання лікарем гарантії про те, що процедура є безпечною.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»