Анотація справи: Договірний обов’язок лікаря зберігати медичну таємницю в загальному праві (common law)

Суд: Сесійний Суд Шотландії (Scottish Court of Session)

Дата винесення рішення: 13 грудня 1851 року

Цитування справи: Dunlop’s Session Reports, Volume 14, p. 177 (Case No. 46)

У загальному праві (common law) обов’язок лікаря зберігати медичну таємницю з’явився в судовій практиці (прецедентному праві), проте яка справа була у цьому значенні найпершою, науковці й досі сперечаються. Так, в ХІХ столітті, законодавчі органи штатів США впроваджували статути, за положенням яких лікарям було заборонено свідчити щодо інформації, яку вони набули в ході провадження своєї професії в цивільних, або кримінальних справах (залежно від штату), проте цей аспект стосувався виключно свідчень в суді, однак не відповідальності за незаконне розголошення медичної інформації третім особам. А однією з найперших справ в системі загального права, спір в якій відносився саме до цього аспекту, була справа AB v. CD 1851 року, рішення по якій виніс Сесійний Суд Шотландії.

Обставини справи були наступними. Позивач працював старостою в церкві, старостою якого також була і його дружина. У жовтні 1849 року в сім’ї народилася дитина, однак особливою обставиною стало те, що народження відбулося приблизно через шість місяців після їхнього одруження. Про ситуацію стало відомо, коли позивач повідомив священика про народження дитини, і священик зрозумів це таким чином, що слід готуватися до процедури хрещення новонародженого. Те, що дитина народилася через шість місяців після одруження, здався церковній сесії дивним, через що позивача попросили пояснити цей факт. Позивач, щоправда, розмірковував, що його дитина народилася недоношеною, і звернувся до двох місцевих лікарів (одним з яких був відповідач), аби ті провели обстеження дитини, і визначили, що є у дійсності. Двоє лікарів провели обстеження, у ході якого вияснилося, що дитина народилася цілком доношеною, про що вони написали у своєму висновку. Дублікат висновку лікар-відповідач направив листом до священика церкви, який сприйняв, що це саме те пояснення, яке він би волів бачити від позивача. Ще до того, як священик отримав листа, позивач вирішив написати заяву на звільнення з посади старости, однак тепер, сесія церкви, замість того, аби задовольнити клопотання, визнала лист, як своєрідне визнання вини (очевидно про те, що дитина була зачата до одруження позивача та його дружини), а висновок надрукували у протоколі сесії. У результаті, позивач не тільки втратив посаду старости, а його ще й вигнали з сесії церкви. Лікар-відповідач, зрозумівши, що в результаті його дій медична інформація стала розповсюджуватися, повідомив сесію про те, що висновок був конфіденційним, і він опинився на сесії випадково, і просив вилучити його з протоколу, однак сесія церкви відмовилася.

У підсумку, позивач звернувся до лікаря-відповідача з позовом щодо відшкодування збитків, стверджуючи, що серйозно постраждав через його дії. Відповідач, однак, відстоював свою позицію стосовно того, що якщо позивач укладав з ним певний договір, який би передбачав нерозголошення медичної інформації, то такого договору не укладалося, а якщо вважати, що обов’язок зберігати таємницю є елементом договору між лікарем та особою, що звертається до нього, то сам по собі, такий договір його не включає, і існуюче [загальне] право такого не визнавало. З цим, однак, Сесійний Суд не погодився, пояснивши, що обов’язок лікаря зберігати таємницю насправді є елементом договору між лікарем і пацієнтом, а отже, якщо позивач звертався з позовом саме на підставі порушення договору, то, відповідно, такий позов підлягатиме задоволенню. Характер правовідносин між позивачем та лікарем розглядався, як правовідносини між медичним консультантом та клієнтом – особою, що звертається за консультацією (до слова, ані позивач, чи його дружина, чи його дитина не були пацієнтами у вузькому значенні цього слова, адже викликали лікарів не через те, що дитина, або хтось з подружжя занедужали, а лише з метою обстеження новонародженого на предмет того, чи народилася дитина доношеною). Також суд звернув увагу на те, що лікар не може відмовитися на цій підставі від обов’язку свідчити в суді (однак, як виглядало з обставин справи, відповідач не виступав в якості свідка в жодних судових справах, пов’язаних з позивачем і його родиною); проте за обставин даної справи, де до відповідача звернулися за консультацією у приватній справі, в якій розголошення медичної інформації могло спричинити значної моральної шкоди, і можливо, могло завдати і майнової шкоди, такі дії відповідача є «порушенням честі» (англ. breach of honor). Суд також наголосив, що якщо й існували певні сумніви з приводу того, чи правовідносини лікаря і особи, що звертається до нього, мали конфіденційний характер, то Суд додав, що настав час розвіяти такі сумніви. Отже, справу було вирішено на користь позивача.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»