Під час надання медичної допомоги можуть виникати дефекти її надання, через які відбувається ушкодження здоров’я пацієнта чи його смерть. Якщо такі стаються з вини медичних працівників, пацієнт(ка) може вимагати відшкодування шкоди, зокрема в судовому порядку. В більшості випадків, це цивільні позови постраждалої особи (пацієнта чи пацієнтки), або її законного представника до закладу охорони здоров’я. Якщо вина медичного працівника є доведеною, постраждала сторона може вимагати компенсації майнової (ст. 22 ЦК України) та немайнової, або моральної шкоди (ст. 23 ЦК України).
Цивільно-правова відповідальність медичних працівників поділяється на договірну – через порушення певним медичним працівником умов договору про надання медичних послуг, а також деліктну – через заподіяння своїми діями, або бездіяльністю шкоди пацієнтові в рамках виконання своїх професійних обов’язків.
Зокрема, Верховний Суд у Постанові від 27 лютого 2019 р. в справі No 755/2545/15-ц уточнює, що в деліктних правовідносинах у сфері надання медичної допомоги, протиправна поведінка (особи, винної у вчиненні недбалості) є спрямованою на порушення суб’єктивного права пацієнта (пацієнтки) на отримання медичної допомоги, і протиправними слід вважати ті дії медичних працівників, що не відповідають приписам законодавства України в сфері охорони здоров’я, стандартам надання медичної допомоги, а також локальним правовим актом. Суд додав, що виходячи зі ст. 1166, ст. 1172 та ст. 1195 Цивільного Кодексу України, слід зробити висновок, що для настання (у цьому випадку, цивільно-правової) відповідальності через ушкодження здоров’я постраждалої сторони мають існувати наступні умови:
1) протиправна поведінка особи (в цьому випадку – лікаря, чи іншого медичного працівника), яка своїми діями спричинила шкоду здоров’ю постраждалої сторони;
2) наявність шкоди;
3) причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду (медичного працівника) та шкодою; 4) наявність вини в її заподіянні. (див., також аналогічний висновок у Постанові Верховного Суду від 15 листопада 2018 р. в справі No 61-26051св18.
З практики Верховного Суду останніх років можна виокремити справи, які стосуються медичних правовідносин, зокрема:
- зараження ВІЛ-інфекцією при переливанні крові (Постанова Верховного Суду від 15 листопада 2018 р. в справі No 61-26051св18);
- неналежного вправлення вивиху плеча (Постанова Верховного Суду від 27 лютого 2019 р. в справі No 755/2545/15-ц);
- порушення функції плеча через проведення операції на жовчному міхурі (Постанова Верховного Суду від 25 листопада 2019 р. в справі No 264/7310/15-ц);
- спричинення шкоди під час проведення операції на оці, коли укол у сітківку ока спричинив сліпоту позивачки (Постанова Верховного Суду від 19 січня 2022 р. в справі No 308/4164/15-ц);
- непроведення процедури скринінгу щодо новонародженого (Постанова Верховного Суду від 26 жовтня 2022 р. в справі No 572/2718/19).
Щоправда, в сучасній українській судовій практиці трапляються справи щодо відшкодування шкоди через дещо інші протиправні дії, наприклад, через розголошення медичної інформації медичними працівниками або іншими представниками закладів охорони здоров’я без наявності для цього законних підстав. У згаданій категорії справ виокремимо такі:
-розголошення відомостей про перебування позивачки на лікуванні в закладах з надання психіатричної допомоги (Постанова Верховного Суду від 04 грудня 2019 р. в справі No 760/8917/17);
- розголошення діагнозу ВІЛ-статусу позивачки медичним працівником її чоловікові та іншому лікареві (Постанова Верховного Суду від 29 червня 2022 р. в справі No 205/9115/19).
Відзначимо, що пацієнти звертаються до суду і через відмову закладів охорони здоров’я надавати їм доступ до їхньої медичної документації (Постанова Верховного Суду від 11 листопада 2020 р. в справі No 442/4791/17). Не можна оминути й факту появи у практиці Верховного Суду справ, пов’язаних з відсутністю інформованої згоди на здійснення медичних втручань (Постанова Верховного Суду від 14 березня 2018 р. в справі No 537/4429/15-ц), а також вакцинацією неповнолітніх, зокрема без згоди на це їхніх батьків (до прикладу, Постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 р. в справі No 572/3616/19), що є актуальним суспільним питанням як у зв’язку з пандемією коронавірусної інфекції, так і в контексті відсторонення нещеплених малолітніх та неповнолітніх осіб від навчального процесу через відсутність профілактичних щеплень, які є обов’язковими для відвідування ними закладів шкільної освіти.
Відповідь на питання підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)
Нормативні джерела:
1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV
2. Кримінальний кодекс України від 5.04.2001 № 2341-III
3. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19.11.1992 № 2801-XII.
Джерело: Юридичний путівник. Права пацієнта. Центр медичного права https://cutt.ly/46gZBRh
Дізнатися про окремі питання щодо здійснення прав, обмежень і гарантій, передбачених «Про систему громадського здоров’я», щодо карантину та повноважень органів системи громадського здоров’я, які слугуватимуть кращому розумінню положень Закону можна у Юридичному путівнику. Громадське здоров’я, який доступний для ознайомлення та завантаження за посиланням: https://cutt.ly/D4F2MKk