Анотація справи: чи може суд визначити попередню волю пацієнта на підставі показів свідків та фактів з життя пацієнта/пацієнтки?

Суд: Суд м. Реджо-Емілія, Італія

Дата винесення рішення: 24 липня 2012 року

Цитування справи: Trib. Reggio Emilia, Decreto 24 Luglio 2012

Після справи Englaro, рішення по якій в касаційному порядку виносилися в 2007-2008 роках Касаційним Судом Італії, судова практика стала визнавати право пацієнта на припинення життєзабезпечуючого лікування. Судом були відпрацьовані основні принципи аналізу фактажу стосовно попередньої волі пацієнта, яка, зокрема, полягала у необхідності довести, що пацієнт, чи пацієнтка висловлювали свою волю стосовно того, чи воліли б вони продовжувати жити в разі того, якщо одного разу через хворобу або травму опиняться у комі, чи вегетативному стані. Безперечно, чимало пацієнтів могли ніколи не висловлювати таких думок напряму, або не вважати це за потрібне. "Заповіти пацієнта" тоді ще не були прийняті на законодавчому рівні, тому тягар доказування був покладений на опікунів.

У цій справі, пацієнтка, жінка, страждала від діабету та прогресуючого розсіяного склерозу з (на момент розгляду суду цієї справи), також маючи мінімально можливий рівень контакту та прояв рухової функції, і перебувала на штучному харчуванні за допомогою PEG-зонду, починаючи з 2008 року. Відомо, що пацієнтка також страждала від прогресуючих проблем дихальної системи організму. Опікун пацієнтки звернувся до суду з клопотанням стосовно вирішення питання про подальше життєзабезпечуюче лікування, стверджуючи, що пацієнтка вже не була спроможна висловити волю про подальше лікування, що підтверджено інформацією з медичної карти пацієнта. Пацієнтка лікувалася вдома, а коли її відвідав суддя-опікун, він виявив, що пацієнтка справді ледве могла позначити своє ім’я та рік народження. Пацієнтка не висловлювала бажання продовжувати або не продовжувати лікування. Тож для вирішення питання суд викликав для дачі свідчень низку родичів, що виступили в якості свідків.

Суд встановив, що жінка в молоді роки була досить активною, захоплювалася співом, час від часу відвідувала церкву, хоча не була строго релігійною людиною, боролася зі своєю хворобою, наскільки могла, і вірила, колись вона знову одужає; також відомо, що вона спробувала екстракорпоральне запліднення, аби мати дитину, і ніколи прямо не стверджувала про будь-яке точне ставлення до смерті (але, можливо, лише в емоціях). Суд також встановив зі свідчень, що одного разу вона обговорювала терапевтичну обстинацію стосовно свого батька, заявивши, що вона сама була б проти проведення заходів життєзабезпечуючого лікування (зважаючи на те, що її батько страждав від гепатоцелюлярної карциноми). Суд визнав це достатньо переконливим, щоб встановити, що пацієнтка не терпітиме подальшого лікування, що було підтверджено свідченнями двох її друзів. Таким чином, Суд постановив, що він уповноважує опікуна припинити життєзабезпечуюче лікування та продовжувати проводити паліативну терапію.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»