Анотація справи: Чи має право пацієнт звернутися до суду з клопотанням про припинення свого життєзабезпечуючого лікування?
Назва справи: Piergiorgio Welby c. Associazione Onlus ed il. Dott. Giuseppe Casale
Суд: Муніципальний суд міста Рим, Італія
Дата винесення рішення: 16 грудня 2006 року
Цитування справи: Trib. Ordinario di Roma, Sezione I Civile, Ordinanza 16 dicembre 2006 No. N.R.G. 78506/2006
Позивач, італійський художник, поет і активіст, П. Уелбі, вів доволі важке життя: ще в 1960-х роках, коли Уелбі був молодим, у нього була діагностоване захворювання м'язів, через яке художник поступово втрачав здатність до пересування, хоча намагався вести активний спосіб життя по мірі своїх можливостей, продовжуючи малювати та спілкуватися з людьми. Проте у 1997 році позивач постраждав від сильної дихальної недостатності, і більше не був в змозі дихати самостійно; відтоді позивач міг дихати лише за допомогою механічного вентилятора, приймав їжу за допомогою зонду, і спілкувався за допомогою синтезатора мовлення. Також позивач написав книгу, в якій описував обставини свого життя, де також виражав своє бажання піти з життя, заявляючи, що його нинішній стан завдавав йому серйозних страждань (зокрема, художник ненавидів механічний вентилятор, що був приєднаний до його шиї через трахеостому). У 2006 році П. Уелбі звернувся до лікаря з проханням відключити його апарат штучної вентиляції легенів під седацією (за висновком суду, він був при свідомості та ясному розумі та повністю виношував своє рішення відмовитися від лікування), проте медичний працівник категорично відмовився.
Позивач подав позов до Римського муніципального суду та заявив, що відмова лікаря є необґрунтованою, оскільки:
1) будь-яке лікування повинне проводитися за інформованою згодою пацієнта;
2) це випливає з його конституційних прав, зокрема на відмову від лікування;
3) перегляд терапевтичного лікування та збереження життя проти природних явищ «кваліфікованої смерті» – тобто, біологічна смерть у такій ситуації, так чи інакше, настане раніше чи пізніше;
4) право на відмову від лікування, що випливає з права пацієнта на самовизначення, згідно з яким пацієнт є «арбітром» щодо обсягу та меж лікування, яке б проводилося по відношенню до пацієнта, і який є цілком свідомим, коли він не бажає піддаватися нестерпному лікуванню (варто відзначити, що в державах світу, де закон, чи судова практика дозволяє правомірне вимкнення життєзабезпечуючого лікування, у переважній більшості таких судових справ, пацієнти вже доволі тривалий час перебували в стані коми, або у вегетативному стані, що контрастує з ситуацією Уелбі).
Відповідачі, натомість, стверджували, що [в Італії] не існувало законодавства, яке б правомірно дозволяло позивачеві померти за бажанням відмовитися від лікування (тобто, вимкнути життєзабезпечуюче лікування). Суд, говорячи про інформовану згоду, відзначив, що це правда, що інформована згода, яка випливає з конституційних гарантій, є тим правовим інститутом, яка забороняє будь-які інвазивні дії терапевтичного чи не-терапевтичного характеру без згоди пацієнта, і зазначив, що відповідно до Кодексу медичної етики, лікар повинен утримуватись від медичних втручань, якщо пацієнт відмовляється від таких, а право пацієнта на автономію не послаблюється фактом, що він не може надати згоду, і правила деонтології вимагають підтримуючого лікування до тих пір, поки лікар вважатиме, що на це існує обґрунтована необхідність. У той же час Суд визнав, що принципи інформованої згоди в Італії не дуже конкретні щодо відмови від життєзабезпечуючого лікування, яке, очевидно, призводить до смерті смерті пацієнта, і визнав, що у разі незворотної смерті головного мозку лікування дійсно може бути припинено відповідно до положень зазначеного кодексу.
Суд зазначає, що у разі припинення [життєзабезпечуючого] лікування необхідно враховувати багато речей, таких я:к повага до людської гідності, якість життя пацієнта, та марність лікування, яке проводиться. Нарешті, Суд зазначив, що обов’язок лікаря продовжувати лікування, яке продовжує життя, припиниться перед очевидною невиліковністю, марністю лікування, яке б перетворило пацієнта із суб’єкта лікування на об’єкт, і посягатиме на його гідність, і тому, таке лікування може бути перерваним, будучи несумісним з конституційними, етичними та моральними принципами поваги, гідності людської особистості та солідарності. Хоча Суд визнав, що може виникнути певна ситуація, коли припинення лікування має бути схвалено, зазначив, що не існує (на момент 2006 року) точного юридичного визначення того, що таке «марне лікування», коли підтримка життя виглядає «непропорційною», що таке «якість життя», і в якому випадку пацієнт « перетвориться із суб’єкта [лікування] – на об’єкт лікування» – Суд визнав, що фактичних орієнтирів поведінки лікарів у таких ситуаціях наразі ще не існувало. Суд також зазначив, що право на припинення життєзабезпечуючого лікування поки що конкретно не захищене італійським законодавством, і прийняв до уваги той факт, що один з лікарів, відповідач у цій справі, виявив, що його респіратор точно не був «марним» (по відношенню до підтримання життя позивача). Суд також підкреслив, що не існувало нормативного положення, яке б визначило, що таке «терапевтична впертість», і врешті утримався від видачі наказу, про який клопотав позивач.
Позивач був незадоволений цим рішенням, проте не оскаржував його в апеляційному порядку, і вирішив прохати лікарняного анестезіолога вимкнути його вентилятор під потужною седацією, на що той погодився. Уелбі помер через чотири дні після винесення рішення по його справі; анестезіолога судили за це діяння, однак медичний працівник був виправданий. Згодом, італійська судова практика визнала право на вимкнення життєзабезпечуючого лікування.
Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)
Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»