Чи є правомірним для батьків малолітньої особи відмовлятися від процедури переливання крові в силу релігійних вірувань?
Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)
Литвиненко Анатолій
09.05.2023

Анотація справи: Чи є правомірним для батьків малолітньої особи свідомо відмовлятися від процедури переливання крові в силу релігійних вірувань?

Назва справи: State v. Perricone

Суд: Верховний Суд штату Нью-Джерсі, США

Дата винесення рішення: 4 червня 1962 року

Цитування справи: 181 A. 2d 751, 37 N.J. 463

У цій справі, Верховний Суд штату Нью-Джерсі визначає, чи можна вважати "зневаженою дитиною" новонародженого, батьки якого які відмовилися від процедури переливання йому крові з релігійних переконань, усвідомлюючи усі можливі негативні наслідки своєї відмови. 1 березня 1961 року, малолітній син відповідачів був госпіталізований до лікарні з хронічною гіпоксією. Обстеження показали, що у малолітнього пацієнта, попри регулярне серцебиття, були наявні доволі серйозні вади серця. Матір малолітнього пацієнта дозволила лікарям проводити будь-які лікувальні процедури, які ті вважатимуть за потрібне, за винятком того, що батьки малолітнього пацієнта не воліли, аби той отримував переливання крові, будучи представниками "Свідків Єгови". Лікарі спочатку проводили лікування пацієнта, намагаючись обійтися без переливання крові, аж доки не стало очевидним, що без проведення цієї процедури пацієнт може померти. Так, один з лікуючих лікарів малолітнього стверджував, що вади серця мають прямий вплив на наявність хронічної гіпоксії, а також те, що процедури переливання крові не зможе повністю усунути проблему, однак значно полегшить стан пацієнта, і однозначно підвищить шанси на те, що пацієнт буде здатний вижити. Пізніше, на перехресному опитування в суді, цей лікар згадував, що без впровадження процедури переливання крові, пацієнт би помер протягом двох-трьох діб. Інший лікуючий лікар стверджував, що працівники закладу охорони здоров'я виконували чимало лікувальних процедур, проте жодна з них не була б настільки ефективною, як переливання крові. Аби правомірно здійснити процедуру переливання крові, представники лікарні звернулися до батьків малолітнього, проте отримали прогнозовану відмову у дозволі на виконання цієї процедури. В силу таких обставин, їм довелося звертатися до органу окружного управління, через який було оформлене клопотання до суду щодо призначення спеціального опікуна, який би надав дозвіл лікарні на здійснення переливання крові. Відповідачі також були присутні на засіданні суду, і були, очевидно, незадоволення рішенням. Тим не менше, процедура переливання крові була дозволена. Втім, на жаль, малолітній пацієнт невдовзі помер.

Тим не менше, відповідачі вирішили оскаржити рішення суду, яким було призначено опікуна, який, відповідно, дозволив виконати процедуру переливання крові. Жодна зі сторін не стверджувала про те, що слід припинити провадження через те, що спір фактично вичерпано у зв'язку зі смертю малолітнього пацієнта. Суд, власне, і відзначає, що такий спір (хоч він, сам по собі, був вичерпаним), має вагоме значення, аби у подібних ситуаціях батьки малолітніх пацієнтів та медичні працівники мали уявлення, як слід правильно діяти з правової точки зору. Якщо ж з боку позивачів свідчили лікуючі лікарі малолітнього пацієнта, підтвердивши необхідність переливання крові, зі сторони відповідачів свідків-експертів не було. Натомість, відповідачі зробили акцент на тому, що їх віросповідання не дозволяє переливання крові. Батько малолітнього пацієнта не цікавився у лікарів доцільністю проведення процедури переливання крові, цілком усвідомлюючи, що малолітній пацієнт може не вижити без здійснення цієї процедури, матір його позицію підтримала. Впевненість відповідачів у тому, що переливання крові не слід було здійснювати грунтувалася винятково на їх релігійних переконаннях, при цьому, батьки малолітнього пацієнта, як зауважує суд, також були впевнені у тому, що діють в найкращих інтересах сина. Суд погоджується з тим, що як свободу віросповідання, так і права батьків виховувати своїх нащадків слід поважати, проте зауважує, що ці права не є безмежними. Так, з правових позицій Верховного Суду США в справі Pierce v. Massachusetts (1944) стає очевидно, що свободи одного закінчуються там, де починаються особисті права іншого.

Отже, якщо у випадку необхідності здійснення переливання крові, батьки, в силу свого віросповідання, обрали таке розуміння певної медичної процедури, і за будь-яких обставин би відмовилися самі від процедури переливання крові, це не означає, що те саме стосуватиметься їхніх нащадків, які, тим паче, ще не володіють цивільною дієздатністю (аби усвідомлено відмовлятися від певних лікувальних чи діагностичних процедур). Відповідачі також зазначали, що в системі common law питання лікування батьками своїх нащадків лежить власне на самих батьках. Однак, це не зовсім вірно: в більш судовій практиці США існувало чимало справ, коли суди, використовуючи доктрину parens patriae, могли дати наказ про проведення лікувальних процедур, якщо батьки малолітніх/неповнолітніх не бажали цього здійснювати в силу певних причин, зокрема, через віросповідання. Це ж стосувалося і судових наказів про проведення переливання крові (яке, до слова, в 1950-60-х роках тоді ще не було процедурою, яка використовувалася масово). Не погодився суд і з тою оцінкою відповідачів, що процедура переливання крові не є загальновизнаною, або безпечною для пацієнтів. З одного боку, не можна сказати, що будь-яка відмова від певної медичної процедури автоматично означатиме, що батьки недбало ставляться до нащадків, а з іншого, у таких ситуаціях слід оцінювати обставини з точки зору, якими можуть бути негативні наслідки як у одному випадку (проведення медичного втручання), так в іншому (непроведення медичного втручання). Суди можуть керуватися висновками фахівців в галузі медицини, коли будуть зважувати обставини такої справи. З точки зору відповідачів, переконливим могла б стати наявність відмінної (від тої, яка висловлювалася лікарями з боку позивачів) фахової думки щодо ефективності запропонованої медичної процедури те, що вони б могли довести, що ця медична процедура дійсно становить небезпеку для здоров'я малолітнього пацієнта. Ані на перше, ані на друге, аргументів у відповідачів не знайшлося. Таким чином, Суд вирішив підтвердити рішення суду нижчої інстанції.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія).

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»