Анотація справи: Чи є лікар, який бере участь у виконанні програми обов’язкової вакцинації, державним службовцем, і чи звільняється він від відповідальності за будь-які негативні наслідки щеплення?

Суд: Верховний Суд (Перша Чехословацька Республіка)

Дата винесення рішення: 4 квітня 1930 року

Цитування справи: R I 98/30

Позивач, молодий чоловік, звернувся з позовом до дільничного лікаря, який у 1922 році виконав щеплення позивачу проти натуральної віспи, виконавши при цьому наступну ін'єкцію протягом наступної чверті години (15 хв.), що, за словами позивача, в подальшому, спричинило у нього серйозні розлади здоров'я, які призвели до розвитку у позивача психічного захворювання в майбутньому. Відповідач, натомість, стверджував, що він виконав щеплення проти віспи відповідно до Закону від 15 червня 1919 року № 412 і він був державним службовцем, який виконував свої обов'язки, а отже, не міг нести відповідальності за негативні наслідки щеплення. Встановлено, що підсудний був призначений дільничним лікарем у 1921 році, і в листі окружної адміністрації від 25 жовтня 1929 року було встановлено, що відповідач, відповідно до Постанови № 10998/22 (14.04.1921), мав право проводити вакцинацію малолітніх та неповнолітніх осіб віком 1, 7 і 14 років, а витрати на це покривалися з обласного фонду.

Суд першої інстанції встановив, що відповідач був державним службовцем у розумінні Закону від 15 червня 1919 року № 412. Оскільки Габсбурзький Королівський Указ № 758 від 14 березня 1806 року, який продовжував бути чинним у Першій Чехословацькій Республіці, передбачав, що позови до державних службовців, які виконують свої обов'язки, мають бути негайно припинені, то і у задоволенні позову позивачеві було відмовлено. Апеляційний суд, однак, скасував це рішення та повернув його до суду першої інстанції на новий розгляд. Апеляційний суд не погодився з точкою зору щодо застосування судами першої інстанції указу 1806 року, встановивши, що було б неправильно вважати окружного лікаря державним службовцем, навіть якщо він має право здійснювати щеплення в рамках програми обов'язкової вакцинації. Друге щеплення, на думку апеляційного суду, слід було розглядати, як вину з боку лікаря, з точки зору ст. 1299 Цивільного Кодексу.

Верховний Суд постановив поновити рішення суду першої інстанції. Відповідач, здійснюючи вакцинацію проти віспи за розпорядженням Державної Адміністрації, дотримувався юридичних обов’язків, покладених на державних лікарів (§ 2, 5 (1) Закону № 332 1920 року), і навіть незважаючи на те, що лікар здійснив повторну вакцинацію позивача, це слід було розглядати, як офіційні дії, що були доручені лікареві, і які, за своїм характером, була виконанням обов’язків, які за часів Австро-Угорщини, виконували співробітники медичної поліції (яка, однак, в Першій Чехословацькій Республіці більше не діяла), і виконання обов’язків якої було перекладено на державу згідно з вищевказаним законом 1920 року. Так, відповідач, виконуючи завдання держави, таким чином, виконував обов’язки державного службовця, тобто державного лікаря (ст. 2 вищезазначеного закону), незважаючи на те, що на той час він не перебував у договірних правовідносинах з державою. Таким чином, на дільничного лікаря, який здійснював щеплення від віспи, поширювався і Указ 1806 року. Отже, Верховний Суд вирішив поновити рішення суду першої інстанції.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія).

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»