Анотація справи: Правомірність витребування даних з біобанку для пошуку безвісно зниклої особи

Суд: Верховний Суд Норвегії

Дата: 1 липня 2021 року

Цитування справи: LB-2020-182273

Особа А., чоловік, зник безвісти у січні 2010 року. Перед зникненням зниклий передав зразки сперматозоїдів перед проходженням лікування, що потенційно могло спричинити в нього безпліддя, погодившись на тривале зберігання зразків сперматозоїдів для штучного запліднення у майбутнього подружжя, чи партнера по постійному спільному проживанню. За фактом зникнення особи А., поліція відкрила кримінальне провадження. Поліція отримала профіль ДНК його матері та звернулася до європейських держав і США з проханням використати ці зразки для проведення пошуку зниклого (допускалося, що особа А. на той час вже була мертвою) в їхніх реєстрах невпізнаних тіл, і деякі з держав відповіли, що такий пошук допустимий за законом лише у випадку, якщо вони передають зразок ДНК зниклої людини. Поліція вирішила витребувати зразки сперматозоїдів в університетській лікарні Осло, і мати особи А. погодилася, але лікарня виступила проти, стверджуючи, що вони не можуть передати зазначені зразки без згоди донора відповідно до ст. 15 згаданого вище закону (тобто Закон про Лікувальні Біобанки). Поліція звернулася до Окружного суду Осло з клопотанням про витребування необхідних біологічних зразки, і суд задовольнив позов, зазначивши, що ст. 15 Закону про Лікувальні Біобанки слід тлумачити в обмеженому сенсі, і відсутність згоди донора не була перешкодою для витребування біологічного матеріалу в такому випадку (тобто, пошуку безвісно зниклої особи). У рішенні per curiam Апеляційний суд Боргартінгу відхилив апеляцію лікарні, яка подала скаргу до Верховного суду, який визнав, що буде доцільно задовольнити апеляцію.

Позиція сторін була такою:

1) Позивач (орган прокуратури був визначений позивачем): апеляційний суд Боргартінгу, на думку позивача, не допустив жодних процесуальних помилок, а ст. 203, 204 і 210 Кримінального Процесуального Кодексу передбачають необхідні повноваження для того, щоб наказати біобанку надати необхідні біологічні зразки, і принцип пропорційності (згідно зі ст. 170 Кримінального Процесуального Кодексу) у цьому випадку дотримується. Положення ст. 15 Закону про Лікувальні Біобанки передбачає презумпцію згоди, і, таким чином, вимога щодо згоди також виконується; Закон про Права Пацієнта (спочатку – Закон про права пацієнтів і користувачів, ст. 4–6 (2) та 11) підтверджує, з точки зору позивача, цю думку. Позивач, з іншого боку, визнавав, що закон напряму не містить жодної інформації про презумпцію згоди в таких випадках, як у цій справі; однак не можна вважати, що презумпована згода загалом виключена.

2) Відповідач (Університетська лікарня Осло): Закон про біобанк лікування, ст. 15, встановлює абсолютне правило добровільної та інформованої згоди донора, яке не допускає жодних винятків. Апеляційний суд, на думку відповідача, припустився кількох процесуальних помилок і відповідач стверджував, що принцип пропорційності не було дотримано (ст. 170 Кримінального Процесуального закону).

Верховний Суд Норвегії резюмував, що спір полягає в тому, чи є правомірним для органів поліції наказати біобанку передати біологічні зразки людини, яка зникла безвісти понад десять років тому, щоб подати запити за кордоном про розшук цієї особи в реєстри невпізнаних тіл, якщо зниклий помер деінде за кордоном. Верховний Суд постановив, що найбільш спірним питанням у справі є те, чи ст. 15 Закону про Лікувальні Біобанки може дозволити витребування даних за умови передбачуваної згоди донора. Незважаючи на те, що суди першої та апеляційної інстанцій визнали, що так, Верховний суд постановив, що ні. Суддя Бергсьо, виступаючи від імені Верховного Суду, підкреслив, що питання конфіденційності, пов’язані з біобанками, є дуже делікатними, і що питання витребування інформації регулюються загальним положенням останнього абзацу ст. 15 Закону про лікування біобанку, який стверджує, що витребування є можливим, однак лише у виняткових випадках. Щоправда, до 1 липня 2021 року (дата винесення рішення) нормативні акти, які б визначали, в яких саме випадках, не були прийняті. Тоді, постановив Суд, правило згоди все ще залишається абсолютним. Суд переглянув попередню судову практику, що стосується різних ситуацій – від справ про встановлення батьківства до кримінальних розслідувань, і не підтримав думку позивача про те, що правило презумпованої згоди може застосовуватися, оскільки воно може використовуватися в інших законах у сфері медичного права та охорони здоров’я – Суд встановив, що такий висновок не можна зробити на підставі інших законів, які регулюють будь-яку іншу галузь охорони здоров’я. Суд постановив, що ст. 15 Закону про Лікувальні Біобанки не залишає місця для передбачуваної згоди, яка має бути «добровільною, чітко вираженою та поінформованою», додаючи, що законодавець може внести доповнення до правил для послаблення правил розкриття інформації щодо лікувальних біобанків, проте таких правил не існувало на час, коли було винесено рішення.

Верховний Суд Норвегії ухвалив рішення на користь відповідача, ухваливши рішення одноголосно (5–0); Університетська лікарня Осло виграла справу та отримала відшкодування судових витрат відповідно до Закону про спори, ст. 20 (2).

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»