Повномасштабна військова агресія Російської Федерації проти України спричинила найбільшу хвилю вимушеного переміщення населення в Європі з часів Другої світової війни. Реагуючи на безпрецедентний гуманітарний виклик, Європейський Союз уперше в історії застосував механізм тимчасового захисту, передбачений Директивою Ради 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року про мінімальні стандарти надання тимчасового захисту у випадку масового напливу переміщених осіб. Відповідно до Імплементаційного рішення Ради (ЄС) 2022/382 мільйони громадян України отримали право на легальне перебування, доступ до ринку праці, соціального забезпечення, медичної допомоги та освіти на території держав-членів Європейського Союзу.
Для української адвокатури це сформувало нову категорію правовідносин, у межах яких одночасно застосовуються норми первинного і вторинного права Європейського Союзу, законодавство держав-членів, міжнародне право та практика Суду Європейського Союзу (Суду ЄС). Правове консультування українців більше не обмежується питаннями міграційного права, а охоплює трудові, соціальні, адміністративні, податкові та пенсійні правовідносини, що потребує комплексного знання європейського правопорядку.
Конституційно-правові засади регулювання трудових і соціальних прав у праві Європейського Союзу
Правове регулювання трудових і соціальних прав осіб, які користуються режимом тимчасового захисту в державах-членах Європейського Союзу, ґрунтується на багаторівневій системі джерел права ЄС. До неї належать норми первинного права, акти вторинного законодавства, загальні принципи права Європейського Союзу, Хартія основоположних прав Європейського Союзу, міжнародно-правові стандарти у сфері прав людини, а також практика Суду Європейського Союзу, яка відіграє визначальну роль у тлумаченні та забезпеченні однакового застосування права Союзу.
Особливістю правопорядку Європейського Союзу є те, що його норми функціонують як автономна правова система, інтегрована до національних правопорядків держав-членів. Як неодноразово наголошував Суд Європейського Союзу, право Союзу характеризується принципами верховенства, прямої дії та ефективності (effet utile), що забезпечують його реальне застосування національними судами й адміністративними органами. Саме тому при вирішенні спорів, пов’язаних із реалізацією трудових і соціальних прав осіб, які перебувають під тимчасовим захистом, адвокат повинен враховувати не лише положення національного законодавства, а й вимоги права ЄС, які мають пріоритет у межах компетенції Союзу.
Фундаментальні засади соціальної політики Європейського Союзу визначені статтею 3 Договору про Європейський Союз (ДЄС). Відповідно до пункту 3 цієї статті Союз прагне забезпечити сталий розвиток Європи на основі збалансованого економічного зростання та соціально орієнтованої ринкової економіки, що має на меті досягнення повної зайнятості, соціального прогресу, високого рівня захисту довкілля та підвищення якості життя населення. Крім того, ДЄС покладає на Союз обов’язок сприяти боротьбі із соціальною ізоляцією, дискримінацією, нерівністю між жінками і чоловіками, а також захисту прав людини. У доктрині права ЄС зазначене положення розглядається як програмна конституційна норма, яка визначає соціальну функцію інтеграційного об’єднання та впливає на формування всього масиву вторинного законодавства у сфері праці й соціального забезпечення.
Розвиток цих положень здійснюється у Договорі про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС), який конкретизує компетенцію Союзу у сфері зайнятості, соціальної політики та свободи пересування працівників. Ключове значення має стаття 45 ДФЄС, яка закріплює свободу пересування працівників як одну з чотирьох фундаментальних свобод внутрішнього ринку. Її зміст охоплює право громадян держав-членів вільно пересуватися територією Союзу з метою працевлаштування, працювати без дискримінації за ознакою громадянства, користуватися рівними умовами праці, оплати праці та соціального забезпечення, а також залишатися на території держави після завершення трудової діяльності у випадках, передбачених законодавством ЄС.
Хоча положення статті 45 ДФЄС безпосередньо регулюють свободу пересування громадян держав-членів, сформульовані в ній принципи рівного ставлення, недискримінації та забезпечення доступу до праці значною мірою визначають зміст правового регулювання щодо громадян третіх держав, які законно перебувають на території Союзу, зокрема осіб, які користуються тимчасовим захистом відповідно до Директиви 2001/55/ЄС. Саме ці принципи стали методологічною основою для формування спеціального режиму доступу українських громадян до ринку праці після активізації механізму тимчасового захисту.
Водночас, статті 46–48 ДФЄС наділяють Європейський парламент і Раду повноваженнями щодо прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на усунення адміністративних і правових перешкод для свободи пересування працівників та координацію національних систем соціального забезпечення. Саме на виконання статті 48 ДФЄС були прийняті Регламент (ЄС) № 883/2004 про координацію систем соціального забезпечення та Регламент (ЄС) № 987/2009, який визначає порядок його застосування. Зазначені акти не створюють єдиної європейської системи соціального страхування, а забезпечують взаємодію національних систем, гарантують сумування страхових періодів, запобігають подвійній сплаті внесків та сприяють збереженню соціальних прав при переміщенні осіб між державами-членами.
Важливим елементом конституційного правопорядку Європейського Союзу є Хартія основоположних прав Європейського Союзу, яка після набрання чинності Лісабонським договором у 2009 році відповідно до статті 6 ДЄС набула однакової юридичної сили з установчими договорами. На відміну від більшості директив, які встановлюють мінімальні стандарти правового регулювання, Хартія закріплює систему фундаментальних прав людини, обов’язкових для інституцій Союзу та держав-членів під час реалізації права ЄС.
Для правового статусу українців, які перебувають під тимчасовим захистом, особливе значення мають положення статті 15 Хартії, яка гарантує свободу вибору професії та право на працю; статті 21, що встановлює загальну заборону дискримінації; статті 30 щодо захисту працівників у разі необґрунтованого звільнення; статті 31, яка передбачає право кожного працівника на справедливі, безпечні та гідні умови праці, обмеження максимальної тривалості робочого часу, щоденний і щотижневий відпочинок та оплачувану щорічну відпустку; статті 34, яка гарантує право на соціальне забезпечення та соціальну допомогу; статті 35 щодо права на охорону здоров’я; статті 41, яка закріплює право на належне адміністрування, та статті 47, що гарантує право на ефективний судовий захист і справедливий судовий розгляд.
Не менш важливе значення для формування сучасного європейського соціального права мають загальні принципи права Європейського Союзу, вироблені у практиці Суду ЄС. До таких принципів належать верховенство права, правова визначеність, пропорційність, недискримінація, легітимні очікування, ефективний судовий захист та принцип лояльного співробітництва, передбачений статтею 4 ДЄС. Ці принципи застосовуються не лише як інструмент тлумачення нормативних актів, але й як самостійні критерії оцінки законності рішень національних органів влади, якщо вони діють у сфері застосування права Європейського Союзу.
Особливу роль у забезпеченні однакового застосування права Союзу відіграє Суд Європейського Союзу. Через процедуру попереднього рішення, передбачену статтею 267 ДФЄС, Суд формує обов’язкові для національних судів підходи до тлумачення установчих договорів, директив і регламентів. Саме завдяки його практиці були сформульовані автономні поняття «працівник», «реальна та ефективна трудова діяльність», «соціальна перевага», «рівне ставлення» та інші категорії, які сьогодні становлять основу європейського трудового й соціального права.
Таким чином, конституційно-правові засади регулювання трудових і соціальних прав у праві Європейського Союзу утворюють цілісну систему взаємопов’язаних норм і принципів. Їх практична реалізація здійснюється через взаємодію первинного права, актів вторинного законодавства, Хартії основоположних прав ЄС та практики Суду Європейського Союзу. Для адвоката, який здійснює захист прав українських громадян у державах-членах ЄС, розуміння цієї системи є необхідною передумовою правильного визначення джерел правового регулювання, застосування відповідних норм та ефективного захисту прав клієнтів у транскордонних правовідносинах.
Правова природа тимчасового захисту
Інститут тимчасового захисту є одним із спеціальних механізмів міграційного права Європейського Союзу, спрямованих на забезпечення оперативного реагування на випадки масового напливу переміщених осіб. Його правовою основою є Директива Ради 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року про мінімальні стандарти надання тимчасового захисту у випадку масового напливу переміщених осіб та про заходи щодо забезпечення балансу зусиль між державами-членами, які приймають таких осіб і несуть відповідні наслідки їх прийому.
Прийняття зазначеної директиви було зумовлене необхідністю вироблення єдиного правового механізму реагування на масштабні гуманітарні кризи, що виникли на території Європи наприкінці XX століття, насамперед унаслідок збройних конфліктів на території колишньої Югославії. Практика цих конфліктів засвідчила, що традиційні процедури розгляду індивідуальних заяв про надання статусу біженця відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року не були пристосовані до ситуацій масового переміщення населення. Значна кількість одночасно поданих заяв призводила до перевантаження національних міграційних систем, затримок у розгляді справ та неможливості своєчасно забезпечити базові права осіб, які потребували захисту.
Саме тому законодавець Європейського Союзу обрав інший підхід, заснований на принципі колективного тимчасового захисту. Його метою стало не визначення індивідуального статусу кожної особи, а оперативне надання мінімального комплексу прав великій групі людей, які були змушені залишити свою державу внаслідок війни, масових порушень прав людини або інших надзвичайних обставин. Такий підхід дозволяє забезпечити баланс між гуманітарними потребами переміщених осіб та адміністративними можливостями держав-членів Європейського Союзу.
Попри те що Директива 2001/55/ЄС була прийнята ще у 2001 році, протягом більш ніж двадцяти років механізм тимчасового захисту жодного разу не застосовувався. Лише після початку повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України Рада Європейського Союзу 4 березня 2022 року ухвалила Імплементаційне рішення (ЄС) 2022/382, яким уперше в історії Європейського Союзу було офіційно активовано режим тимчасового захисту. Це рішення стало безпрецедентним як з огляду на кількість осіб, які отримали відповідний статус, так і з позиції розвитку європейського міграційного права, оскільки вперше було практично реалізовано механізм, який тривалий час існував лише як потенційний інструмент реагування на кризові ситуації.
Важливо наголосити, що тимчасовий захист має самостійну правову природу та не може ототожнюватися зі статусом біженця або додатковим захистом у розумінні міжнародного права. На відміну від процедури надання міжнародного захисту, передбаченої Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом 1967 року, тимчасовий захист не потребує індивідуального доведення факту переслідування або наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою такого переслідування. Підставою його надання є сам факт належності особи до категорії переміщених осіб, визначеної рішенням Ради Європейського Союзу про активацію відповідного механізму.
Таким чином, інститут тимчасового захисту має колективний характер, тоді як міжнародний захист ґрунтується на індивідуальній оцінці обставин конкретної справи. Такий підхід істотно скорочує адміністративні процедури, забезпечує швидкий доступ до правового статусу та дозволяє державам-членам оперативно організувати прийом значної кількості осіб без необхідності проведення повномасштабного індивідуального розгляду кожної заяви.
Водночас надання тимчасового захисту не позбавляє особу права звернутися із заявою про надання міжнародного захисту відповідно до законодавства Європейського Союзу та міжнародного права. Це означає, що механізми тимчасового захисту та міжнародного захисту можуть існувати паралельно, маючи різну правову природу, підстави виникнення та процесуальний порядок реалізації.
Особливістю Директиви 2001/55/ЄС є її рамковий характер. Вона не встановлює уніфікованого механізму реалізації прав осіб, які користуються тимчасовим захистом, а визначає лише мінімальні стандарти, обов’язкові для всіх держав-членів Європейського Союзу. Зокрема, директива гарантує право на проживання, доступ до ринку праці, здійснення підприємницької діяльності, професійне навчання, належне житло, соціальну допомогу, медичне забезпечення, освіту дітей, а також спеціальні гарантії для найбільш уразливих категорій осіб. Водночас конкретні адміністративні процедури, обсяг соціальної підтримки, порядок отримання документів, розміри матеріальної допомоги, правила реєстрації місця проживання чи доступу до окремих соціальних послуг визначаються виключно національним законодавством держав-членів.
Саме цим пояснюється істотна різниця у правовому становищі українських громадян у різних державах Європейського Союзу. Наприклад, порядок реєстрації статусу тимчасового захисту, доступ до державних програм соціальної підтримки, умови отримання житла чи сімейних виплат у Польщі, Німеччині, Чехії, Франції або Нідерландах мають суттєві відмінності, хоча всі ці держави реалізують положення однієї й тієї самої директиви. Для адвоката це означає необхідність комплексного аналізу не лише норм права Європейського Союзу, а й внутрішнього законодавства конкретної держави-члена, яка є компетентною щодо реалізації відповідних прав.
Особливу увагу слід приділити принципу розподілу відповідальності між державами-членами, який закладений у Директиві 2001/55/ЄС. Однією з її цілей є забезпечення справедливого балансу зусиль між державами у прийомі переміщених осіб та фінансуванні відповідних заходів соціального захисту. Такий підхід відображає принцип солідарності, закріплений у статті 80 Договору про функціонування Європейського Союзу, відповідно до якої політика Союзу у сфері прикордонного контролю, притулку та імміграції ґрунтується на справедливому розподілі відповідальності між державами-членами, у тому числі щодо фінансових наслідків реалізації такої політики.
Таким чином, правова природа режиму тимчасового захисту полягає у створенні особливого автономного інституту права Європейського Союзу, який поєднує гуманітарну мету із механізмами ефективного адміністративного реагування на кризові ситуації. Його функціонування ґрунтується на взаємодії норм первинного права Європейського Союзу, положень Директиви 2001/55/ЄС, національного законодавства держав-членів та практики Суду Європейського Союзу. Саме така багаторівнева модель правового регулювання забезпечує належний баланс між інтересами держав-членів, принципом солідарності та необхідністю гарантування основоположних прав осіб, які вимушено залишили територію своєї держави.
Трудові права осіб, які користуються тимчасовим захистом
Однією з ключових гарантій, передбачених режимом тимчасового захисту, є право на доступ до ринку праці, яке забезпечує економічну самостійність особи, сприяє її соціальній інтеграції та реалізації принципу людської гідності. Надання можливості легального працевлаштування є одним із пріоритетних завдань Директиви Ради 2001/55/ЄС, оскільки саме трудова діяльність створює передумови для соціальної адаптації переміщених осіб, зменшує їхню залежність від систем державної соціальної допомоги та сприяє інтеграції до економічного й суспільного життя держави перебування.
Право на працю осіб, які користуються тимчасовим захистом, закріплене у статті 12 Директиви 2001/55/ЄС, відповідно до якої держави-члени забезпечують доступ таких осіб до оплачуваної праці, самозайнятості, здійснення підприємницької діяльності, професійної освіти, стажування та програм професійної підготовки. Реалізація цього права здійснюється відповідно до національного законодавства держав-членів, однак будь-які обмеження повинні відповідати загальним принципам права Європейського Союзу, насамперед принципам пропорційності, правової визначеності, недискримінації та ефективного судового захисту.
Право на працю необхідно розглядати у системному взаємозв’язку з положеннями первинного права Європейського Союзу. Так, стаття 15 Хартії основоположних прав Європейського Союзу гарантує кожній особі право працювати, вільно обирати професію та здійснювати трудову діяльність, тоді як стаття 31 Хартії встановлює право кожного працівника на справедливі, безпечні та здорові умови праці, повагу до його людської гідності, обмеження максимальної тривалості робочого часу, щоденний і щотижневий відпочинок, а також оплачувану щорічну відпустку. Зазначені положення конкретизують соціальний вимір права Європейського Союзу та визначають мінімальні стандарти захисту працівників, які підлягають врахуванню під час застосування як вторинного законодавства, так і норм національного права.
Важливе місце у системі правового регулювання займає Директива (ЄС) 2019/1152 про прозорі та передбачувані умови праці, яка спрямована на підвищення рівня правової визначеності трудових відносин. Документ покладає на роботодавця обов’язок своєчасно та в письмовій формі повідомити працівника про істотні умови трудового договору, зокрема про характер роботи, розмір і порядок виплати заробітної плати, тривалість робочого часу, випробувальний строк, оплачувані відпустки, порядок припинення трудових відносин та інші істотні умови праці. Практичне значення цієї директиви для українських громадян полягає у забезпеченні прозорості трудових відносин, запобіганні прихованій зайнятості, експлуатації праці та іншим формам порушення трудових прав.
Не менш важливими є положення Директиви 2003/88/ЄС про окремі аспекти організації робочого часу, яка встановлює мінімальні соціальні стандарти щодо максимальної тривалості робочого часу, щоденного та щотижневого відпочинку, роботи в нічний час, а також права працівника на щорічну оплачувану відпустку тривалістю не менше чотирьох тижнів. Зазначені гарантії є складовою права на належні умови праці та застосовуються незалежно від громадянства працівника, якщо трудові відносини регулюються правом держави-члена Європейського Союзу.
Особливого значення для забезпечення трудових прав набуває принцип рівного ставлення. Його нормативне закріплення міститься у Директиві 2000/78/ЄС, яка встановлює загальні засади рівного ставлення у сфері зайнятості та професійної діяльності й забороняє дискримінацію за ознаками релігії, переконань, інвалідності, віку та сексуальної орієнтації. Водночас стаття 21 Хартії основоположних прав Європейського Союзу закріплює загальну заборону дискримінації та визнається одним із фундаментальних принципів права Союзу. Поряд із цим стаття 157 Договору про функціонування Європейського Союзу встановлює принцип рівної оплати праці за рівну працю або працю рівної цінності, який отримав подальший розвиток у вторинному законодавстві та практиці Суду Європейського Союзу.
Важливу роль у тлумаченні трудових прав відіграє практика Суду Європейського Союзу, яка сформувала автономні поняття та принципи, що застосовуються незалежно від особливостей національного законодавства. Так, у справі Lawrie-Blum (C-66/85) Суд визначив поняття «працівник» як особу, яка протягом певного часу виконує роботу під керівництвом іншої особи та отримує за це винагороду. Таке визначення має автономний характер і застосовується однаково в усіх державах-членах. У справі Levin (C-53/81) Суд наголосив, що навіть робота на умовах неповної зайнятості може надавати особі статус працівника, якщо відповідна діяльність є реальною та ефективною. Аналогічний підхід був підтверджений у справі Kempf (C-139/85), у якій Суд зазначив, що отримання працівником соціальної допомоги не позбавляє його статусу працівника, якщо він фактично здійснює трудову діяльність.
Водночас сучасний розвиток соціальної політики Європейського Союзу значною мірою ґрунтується на положеннях Європейського стовпа соціальних прав, проголошеного у 2017 році. Хоча цей документ не має обов’язкової юридичної сили, він визначає стратегічні напрями розвитку європейського трудового законодавства та закріплює принципи рівних можливостей, справедливих умов праці, належного соціального захисту, безпечного робочого середовища, права на навчання протягом життя, гідної оплати праці та ефективного соціального діалогу. Саме на його положеннях ґрунтується значна частина сучасних законодавчих ініціатив Європейського Союзу у сфері трудового права.
Практика свідчить, що українські громадяни, які перебувають під тимчасовим захистом, найчастіше стикаються з такими порушеннями трудових прав, як використання незадекларованої праці, укладення цивільно-правових договорів замість трудових, неналежне оформлення трудових відносин, порушення правил обліку робочого часу, виплата заробітної плати нижче встановлених законом стандартів, неналежне оформлення соціального страхування або незаконне припинення трудових відносин. За таких обставин ефективний захист прав працівника вимагає комплексного застосування положень права Європейського Союзу, національного законодавства відповідної держави-члена та практики Суду Європейського Союзу.
Отже, трудові права осіб, які користуються тимчасовим захистом, формуються під впливом багаторівневої системи правового регулювання, що охоплює положення установчих договорів Європейського Союзу, Хартії основоположних прав ЄС, директив у сфері трудового права, загальних принципів права Союзу та практики Суду Європейського Союзу. Для адвоката це означає необхідність комплексного аналізу всіх зазначених джерел права, оскільки саме їх системне застосування забезпечує належний рівень захисту трудових прав українських громадян у державах-членах Європейського Союзу.
Координація систем соціального забезпечення
Одним із найбільш складних напрямів правового регулювання статусу осіб, які користуються тимчасовим захистом у державах-членах Європейського Союзу, є реалізація права на соціальне забезпечення. На практиці саме питання визначення компетентної держави, призначення соціальних виплат, підтвердження страхового стажу, отримання медичного страхування та координації пенсійних прав найчастіше стають предметом правових консультацій і судових спорів.
Поширеним є помилкове уявлення про існування єдиної системи соціального забезпечення в Європейському Союзі. Насправді ЄС не має повноважень щодо створення уніфікованої системи пенсійного забезпечення, соціального страхування чи соціальної допомоги. Відповідно до принципу розподілу компетенції кожна держава-член самостійно визначає структуру власної системи соціального забезпечення, умови набуття права на пенсії, допомогу по безробіттю, сімейні виплати, медичне страхування, допомогу у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, а також інші види соціального захисту.
Компетенція Європейського Союзу у цій сфері полягає не в уніфікації, а в координації національних систем соціального забезпечення. Такий підхід обумовлений необхідністю забезпечення свободи пересування осіб у межах внутрішнього ринку та недопущення втрати соціальних прав унаслідок зміни держави проживання чи працевлаштування.
Конституційною основою такої координації є стаття 48 Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС), яка уповноважує Європейський парламент і Раду ухвалювати заходи, необхідні для забезпечення свободи пересування працівників шляхом створення механізмів сумування страхових періодів, збереження соціальних прав та гарантування можливості отримання окремих соціальних виплат незалежно від держави перебування особи.
На виконання зазначеної статті було прийнято Регламент (ЄС) № 883/2004 про координацію систем соціального забезпечення та Регламент (ЄС) № 987/2009, який визначає порядок його практичного застосування. На відміну від директив, регламенти є актами прямої дії та підлягають безпосередньому застосуванню в усіх державах-членах без необхідності їх імплементації у національне законодавство. Для адвокатської практики це означає, що у разі виникнення спору положення зазначених регламентів можуть застосовуватися безпосередньо судами та адміністративними органами держав-членів.
Система координації соціального забезпечення ґрунтується на кількох фундаментальних принципах, які забезпечують ефективне функціонування внутрішнього ринку та захист соціальних прав мобільних працівників.
Першим принципом є застосування законодавства лише однієї держави-члена (lex loci laboris). Його зміст полягає у тому, що особа одночасно підпорядковується системі соціального забезпечення лише однієї держави. Це правило спрямоване на запобігання подвійній сплаті страхових внесків, а також уникненню ситуацій, коли особа взагалі не охоплена жодною системою соціального страхування. Загальним правилом є застосування законодавства тієї держави, на території якої фактично здійснюється трудова діяльність, хоча Регламент № 883/2004 передбачає низку спеціальних колізійних норм для відряджених працівників, осіб, які працюють у кількох державах, моряків, членів льотних екіпажів та інших категорій працівників.
Другим фундаментальним принципом є принцип рівного ставлення, який передбачає, що особи, на яких поширюється дія Регламенту № 883/2004, користуються такими самими правами та виконують такі самі обов’язки, як і громадяни відповідної держави-члена. Зазначений принцип відображає одну з основоположних засад права Європейського Союзу — недискримінацію — та забезпечує рівний доступ до систем соціального страхування, пенсійного забезпечення, медичного страхування й інших соціальних гарантій.
Третім принципом є сумування страхових періодів (aggregation of periods). Він забезпечує можливість врахування страхового стажу, набутого в різних державах-членах Європейського Союзу, під час визначення права особи на пенсію, допомогу по безробіттю, виплати у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю чи інші соціальні виплати. Завдяки цьому працівник не втрачає набутих соціальних прав лише через те, що змінює державу працевлаштування або проживання.
Четвертим принципом є збереження та експорт окремих соціальних виплат (exportability of benefits). Його зміст полягає у тому, що окремі види соціальних виплат, насамперед пенсійне забезпечення, можуть виплачуватися незалежно від місця проживання особи в межах Європейського Союзу. Це забезпечує безперервність соціального захисту та відповідає фундаментальному принципу свободи пересування осіб.
Застосування зазначених принципів нерозривно пов’язане з практикою Суду Європейського Союзу, який послідовно наголошує, що правила координації мають забезпечувати не обмеження, а максимальне сприяння реалізації свободи пересування працівників. У рішенні у справі Martinez Sala (C-85/96) Суд підтвердив, що принцип рівного ставлення поширюється також на сферу соціального забезпечення, а дискримінація осіб, які законно перебувають на території держави-члена та відповідають встановленим умовам, є несумісною з правом Європейського Союзу. Подальший розвиток цього підходу простежується у рішеннях Grzelczyk (C-184/99) та Collins (C-138/02), у яких Суд сформував сучасні стандарти доступу до соціальних виплат і наголосив на необхідності дотримання балансу між свободою пересування осіб та фінансовою стабільністю національних систем соціального забезпечення.
Для українських громадян, які користуються режимом тимчасового захисту, особливого значення набуває правильне визначення компетентної держави. На практиці нерідко виникають ситуації, коли особа проживає в одній державі-члені, працює в іншій, виконує роботу дистанційно для роботодавця, зареєстрованого в третій державі, або одночасно здійснює трудову діяльність у кількох країнах. У таких випадках саме положення Регламенту № 883/2004 визначають, законодавство якої держави застосовується щодо сплати страхових внесків, медичного страхування, пенсійного забезпечення, допомоги по безробіттю, сімейних виплат чи інших видів соціального забезпечення.
Для адвокатської практики правильне застосування правил координації має принципове значення. Помилки при визначенні компетентної держави можуть призвести до подвійної сплати соціальних внесків, втрати страхового стажу, відмови у призначенні пенсії або інших соціальних виплат, а також до виникнення спорів між компетентними органами різних держав-членів. Саме тому під час консультування українських громадян адвокат повинен здійснювати комплексний аналіз не лише національного законодавства відповідної держави, а й положень Регламентів № 883/2004 та № 987/2009, практики Суду Європейського Союзу та адміністративної практики компетентних органів соціального забезпечення.
Таким чином, координація систем соціального забезпечення є одним із ключових інструментів реалізації свободи пересування осіб у Європейському Союзі. Вона забезпечує безперервність соціальних прав, запобігає їх втраті внаслідок транскордонної мобільності та гарантує належний рівень соціального захисту осіб, які законно перебувають на території держав-членів. Для українських адвокатів знання механізмів координації соціального забезпечення є необхідною передумовою ефективного захисту прав громадян України, які реалізують своє право на працю та соціальне забезпечення в умовах дії режиму тимчасового захисту.
Практичні аспекти адвокатської діяльності
Практика надання правничої допомоги громадянам України, які користуються режимом тимчасового захисту в державах-членах Європейського Союзу, свідчить про необхідність комплексного застосування норм права ЄС, національного законодавства та практики Суду Європейського Союзу. Такі правовідносини мають транскордонний характер, тому їх вирішення часто виходить за межі одного правопорядку та потребує правильного визначення застосовного права.
Однією з поширених помилок є ототожнення права Європейського Союзу із законодавством окремої держави-члена. Під час консультування необхідно враховувати взаємодію первинного права ЄС, Хартії основоположних прав Європейського Союзу, директив і регламентів, а також національних норм держави перебування. Особливу увагу слід приділяти розмежуванню юридичної природи цих актів, оскільки регламенти ЄС мають пряму дію та застосовуються безпосередньо, тоді як директиви потребують імплементації у національне законодавство.
Важливим завданням адвоката є правильне визначення компетентної держави у сфері соціального забезпечення відповідно до Регламентів (ЄС) № 883/2004 та № 987/2009. Це особливо актуально у випадках, коли особа проживає в одній державі-члені, а працює в іншій або здійснює дистанційну трудову діяльність. Неправильне визначення застосовного законодавства може призвести до втрати соціальних прав, проблем із підтвердженням страхового стажу або подвійної сплати соціальних внесків.
Не менш важливим є врахування практики Суду Європейського Союзу, яка визначає зміст багатьох правових категорій у сфері праці та соціального забезпечення. Застосування лише тексту нормативних актів без урахування судового тлумачення може призвести до неповного або неправильного розуміння правових гарантій.
Окремої уваги потребує належне документальне оформлення трудових відносин. Письмові трудові договори, підтвердження виплати заробітної плати, документи про сплату соціальних внесків та інші докази мають важливе значення під час захисту прав працівника. Також адвокату необхідно враховувати податкові та соціально-страхові наслідки транскордонної зайнятості.
Таким чином, ефективна правнича допомога у сфері захисту трудових і соціальних прав українців у Європейському Союзі потребує поєднання аналізу права ЄС, законодавства конкретної держави-члена та актуальної практики Суду Європейського Союзу. Саме комплексний підхід дозволяє забезпечити належний захист прав осіб, які перебувають під тимчасовим захистом.
Правове регулювання трудових і соціальних прав громадян України, які користуються режимом тимчасового захисту в державах-членах Європейського Союзу, є прикладом функціонування складної багаторівневої системи правового регулювання (multilevel governance), у межах якої взаємодіють норми первинного права Європейського Союзу, акти вторинного законодавства, загальні принципи права Союзу, практика Суду Європейського Союзу та національні правові системи держав-членів.
Інститут тимчасового захисту продемонстрував здатність права Європейського Союзу оперативно реагувати на масштабні гуманітарні кризи, забезпечуючи переміщеним особам мінімальний комплекс правових гарантій у сфері проживання, праці, соціального забезпечення, охорони здоров’я та освіти. Водночас його застосування засвідчило, що реалізація цих прав залежить не лише від положень права ЄС, а й від особливостей національного законодавства конкретної держави-члена, що вимагає комплексного правового аналізу кожної окремої ситуації.
Трудові права осіб, які перебувають під тимчасовим захистом, формуються на основі взаємодії положень Директиви 2001/55/ЄС, Хартії основоположних прав Європейського Союзу, актів ЄС у сфері трудового права та національних норм держав перебування. Водночас координація систем соціального забезпечення відповідно до Регламентів (ЄС) № 883/2004 та № 987/2009 забезпечує збереження соціальних прав осіб у випадках транскордонної трудової діяльності, переміщення між державами-членами та зміни місця проживання.
Особливе значення для практичного застосування зазначених норм має діяльність Суду Європейського Союзу, який через механізм судового тлумачення забезпечує єдність правозастосування у межах Союзу та формує зміст ключових правових категорій у сфері праці й соціального забезпечення. Саме практика Суду ЄС дозволяє забезпечити реальну дію принципів рівного ставлення, недискримінації, ефективного судового захисту та пропорційності.
Для адвоката захист прав громадян України у європейському правовому просторі вимагає не лише знання окремих нормативних актів, а й здатності здійснювати комплексний аналіз правовідносин із урахуванням ієрархії джерел права, правил координації соціального забезпечення, особливостей національного законодавства держави перебування та актуальної практики Суду Європейського Союзу. Недостатнє врахування будь-якого з цих елементів може призвести до неправильного визначення правового статусу особи, компетентної держави або механізму захисту порушених прав.
Таким чином, тимчасовий захист став не лише гуманітарним інструментом реагування на масове переміщення населення, а й важливим прикладом практичного застосування права Європейського Союзу у сфері міграції, трудових відносин та соціального забезпечення. Ефективна правнича допомога українським громадянам у державах-членах ЄС можлива лише за умови поєднання нормативного аналізу, судового тлумачення та врахування специфіки національних правопорядків. Такий підхід відповідає сучасним стандартам адвокатської діяльності та є важливою складовою процесу європейської інтеграції України.