Доволі часто серед адвокатів виникають запитання, чому Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на судові рішення першої та апеляційної інстанцій у справах про поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.
Аналізуючи зміст частини третьої статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи, а пункт 1 частини другої статті 394 ЦПК України регламентує, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п’ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Отже, предметом позову у справах про поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди є майнові та немайнові вимоги.
Таким чином, згідно з частиною четвертою статті 274 ЦПК України такі справи не відносяться до тієї категорії справ, що не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження і така справа є незначної складності та не належить до винятків з цієї категорії спорів, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України.
Навіть, якщо звільнений працівник/касатор вказує, що справа для нього має виняткове значення, оскільки стосується його конституційних прав, гарантування прав і свобод людини і громадянина, що є пріоритетом правової держави. Водночас, запевняє суд про те, що справа становить значний суспільний інтерес, оскільки відсутня єдина правозастосовча практика щодо питання прийняття на роботу відповідної категорії працівників до якої віднесено касатора, Верховний Суд досліджує та бере до уваги: предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства, однак якщо не встановлює передбачених законом підстав для перегляду оскаржуваного судового рішення в касаційному порядку відмовляє у відкритті касаційного провадження.
Таким чином, учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктом «в» пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі потребує належних, фундаментальних обґрунтувань.
Водночас, Верховний Суд визнає, такі винятки, зазначені у пункті 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, проте вказує на те, що вони повинні належно бути обґрунтованими.
Окрім цього, однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Конституційним принципом судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених законом.
Цьому конституційному принципові відповідає загальне правило пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України щодо того, що усі судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не підлягають касаційному оскарженню. Це означає, що рішення суду апеляційної інстанції у таких справах є остаточним і подальшому оскарженню не підлягає.
Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви.
Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у своєму рішенні від 05 квітня 2018 року (справа «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia), № 40160/12) наголосив на обмеженості доступу ratione valoris до судів вищої інстанції. Так, право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (справа «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, § 230, ЄСПЛ 2012). Спосіб застосування пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод до апеляційних та касаційних судів залежить від особливостей судового провадження, про яке йдеться, і варто враховувати всю сукупність процесуальних дій, проведених в рамках національного правопорядку, а також роль судів касаційної інстанції в них; умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги (рішення у справі «Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції» (Levages Prestations Services v. France), § 45; рішення у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії» (Brualla Gomez de la Torre v. Spain), § 37; та «Козліца проти Хорватії» (Kozlica v. Croatia), § 32, № 29182/03, від 02 листопада 2006 року; «Шамоян проти Вірменії» (Shamoyan v. Armenia) § 29, від 07 липня 2015 року, № 18499/08).
Застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості («Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», § 36; рішення у справі «Козліца проти Хорватії», § 33; рішення у справі ««Булфрахт Лтд» проти Хорватії», § 34, «Добріч проти Сербії» (Dobric v. Serbia), «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. CROATIA), № 2611/07 та § 54, від 21 червня 2011 року, № 15276/07; та «Йовановіч проти Сербії» (Jovanovic v. Serbia), § 48, від 02 жовтня 2012 року, № 32299/08).
Саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду. Відповідно, в ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять до нього, верховний суд не може бути зв’язаний або обмежений помилками в оцінюванні зазначеного порогу, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього (згадане вище рішення у справі «Добріч проти Сербії», § 54).
Також ЄСПЛ постановив ухвалу щодо неприйнятності заяви від 09 жовтня 2018 року, № 26293/18 у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine), у якій зазначив, що застосування критерію малозначності справи у справі було передбачуваним, справа була розглянута судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
ЄСПЛ у цьому рішенні зазначив, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій він також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій.
Таким чином, за змістом практики ЄСПЛ обмеження доступу до Верховного Суду охоплюється загальновизнаною легітимною метою встановленого законодавством порогу ratione valoris для скарг, що подаються на розгляд Верховного Суду, яка полягає в тому, щоб забезпечувати розгляд у Верховному Суді, з огляду на саму суть його функцій, лише справ необхідного рівня значущості.
Отже, якщо оскаржувані працівником/касатором судові рішення ухвалено у відповідній справі незначної складності, такі судові рішення, не підлягатимуть касаційному оскарженню і у відкритті касаційного провадження Верховним Судом буде відмовлено.