Межі приватності членів сім’ї публічного службовця: баланс між суспільним інтересом і правом на приватне життя

    Підвищений суспільний інтерес до діяльності публічного службовця не означає, що його дружина (чоловік), діти чи батьки автоматично набувають статусу публічних осіб або повинні терпіти такий самий рівень втручання у своє особисте життя. Кожен із них залишається самостійним суб’єктом права, якому Конституція України та цивільне законодавство гарантують право на повагу до честі, гідності, ділової репутації, а також на недоторканність приватного і сімейного життя.

    Це прямо випливає зі статті 32 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Конституція також гарантує судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та вимагати вилучення такої інформації і відшкодування завданої нею шкоди.

    Ця конституційна гарантія не зникає лише тому, що один із членів сім’ї займає публічну посаду. Більше того, Конституційний Суд України у Рішенні № 2-рп/2012 прямо наголосив, що право на недоторканність особистого і сімейного життя гарантується кожній особі незалежно від статусу публічної особи, зокрема державного службовця, державного чи громадського діяча. Суд окремо звернув увагу на те, що поширення інформації про посадову особу може одночасно зачіпати права інших осіб членів її сім’ї, яким також гарантується право на невтручання в особисте і сімейне життя.

    Цивільне законодавство також виходить із самостійності особистих немайнових прав кожної фізичної особи. Стаття 297 Цивільного кодексу України гарантує право на повагу до гідності та честі, стаття 299 — право на недоторканність ділової репутації, а стаття 301 — право на особисте життя та його таємницю.

     Отже, статус публічного службовця є персональним і не може автоматично «передаватися» членам його сім’ї за принципом родинного зв’язку. Статус публічної особи має оцінюватися щодо конкретної людини та характеру її власної діяльності, а не визначатися лише тим, з ким вона перебуває у сімейних відносинах.

     Водночас професійна діяльність публічного службовця справді може зумовлювати підвищену увагу суспільства до його найближчого оточення. Члени сім’ї можуть ставати об’єктом журналістських розслідувань у випадках, коли інформація про них має безпосередній зв’язок із виконанням службовцем своїх повноважень, можливим конфліктом інтересів, незаконним збагаченням, декларуванням майна, походженням активів чи іншими питаннями, що становлять значний суспільний інтерес.

     Наприклад, журналістське розслідування щодо придбання дружиною високопосадовця нерухомості може становити суспільний інтерес, якщо існують обґрунтовані підстави вважати, що її вартість істотно не відповідає задекларованим доходам сім’ї або що майно могло бути придбане за рахунок незаконних коштів. У такому випадку інформація про члена сім’ї фактично може бути необхідною для суспільного контролю за діяльністю самого посадовця.

    Проте навіть наявність суспільного інтересу не означає автоматичного дозволу на будь-яке втручання у приватне життя. Межі допустимого втручання визначаються принципом пропорційності. Потрібно оцінювати не лише те, чи становить інформація суспільний інтерес, а й те, наскільки глибоко її поширення втручається у приватне життя, яким способом вона була отримана, чи є достовірною, чи має безпосередній зв’язок із діяльністю посадовця та чи можна було досягти тієї самої суспільно важливої мети менш інвазивним способом.

    Іншими словами, суспільний інтерес не є індульгенцією на втручання у приватне життя. Саме тому необхідно розмежовувати інформацію, яка сприяє суспільній дискусії щодо діяльності посадовця, і інформацію, яка лише задовольняє цікавість аудиторії до його сімейного або особистого життя.

    Якщо інформація про дружину, чоловіка, дітей чи батьків не має зв’язку з виконанням публічним службовцем його службових функцій і не становить суспільного інтересу, такі особи користуються загальним обсягом гарантій права на приватне та сімейне життя і не можуть розглядатися як публічні особи лише через факт родинного зв’язку.

    У разі поширення недостовірної інформації вони можуть вимагати її спростування, припинення поширення, вилучення відповідної інформації, відшкодування моральної та, у передбачених законом випадках, майнової шкоди, а також застосування інших способів захисту особистих немайнових прав.

   Особливої уваги потребує питання захисту дітей публічних службовців. Якщо дитина сама не виконує жодних публічних функцій, її не можна перетворювати на об’єкт суспільного інтересу лише через статус батька або матері. Навіть якщо розслідування щодо майна сім’ї має суспільне значення, це саме по собі не створює автоматичного права на поширення фотографій дитини, інформації про її місце навчання, стан здоров’я, місце проживання чи інші приватні обставини, які не є необхідними для розкриття питання суспільного інтересу.

     У цьому контексті показовою є практика Європейського суду з прав людини. У справі Von Hannover v. Germany (2004) Суд визнав порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з публікацією фотографій принцеси Кароліни Монакської, зроблених під час її повсякденного приватного життя. ЄСПЛ звернув увагу на те, що заявниця, хоча й була широко відомою особою, не виконувала публічних функцій, а опубліковані фотографії не сприяли обговоренню питання суспільного інтересу. Суд також врахував необхідність захисту приватності дітей, які перебували разом із заявницею. (HUDOC⁠)

     Подальший розвиток ці підходи отримали у справі Von Hannover v. Germany (No. 2) (2012). Велика палата ЄСПЛ сформулювала критерії, які необхідно враховувати під час балансування права на повагу до приватного життя та свободи вираження поглядів.

    Серед них — внесок публікації в обговорення питання, що становить суспільний інтерес; ступінь відомості особи; предмет публікації; попередня поведінка особи; спосіб отримання інформації; її достовірність; зміст, форма та наслідки публікації. (HUDOC⁠)

    Таким чином, навіть щодо відомої особи необхідно встановити, чи справді поширена інформація сприяє суспільній дискусії. Сам факт того, що інформація може бути цікавою широкому колу людей, ще не означає наявності суспільного інтересу.

     Не менш важливою є справа Axel Springer AG v. Germany (2012), у якій ЄСПЛ також розглядав баланс між статтями 8 і 10 Конвенції. Свобода вираження поглядів охоплює право засобів масової інформації повідомляти про питання, що становлять суспільний інтерес, однак вона не є абсолютною. Вирішальним є те, чи сприяє поширена інформація суспільній дискусії, а не лише задоволенню цікавості аудиторії щодо приватного життя відомої особи.

    Зазначені підходи мають безпосереднє значення і для членів сім’ї публічних службовців. Якщо дружина, чоловік, діти чи батьки не здійснюють публічних функцій, вони не повинні автоматично розглядатися як публічні особи лише через сімейні зв’язки.

    Водночас важливо розуміти, що право на приватність не є абсолютним. Воно може зазнавати обмежень, якщо для цього існує належна правова підстава та якщо втручання відповідає легітимній меті і є необхідним та пропорційним. Саме тому у кожній конкретній ситуації необхідно встановлювати баланс між правом на приватне життя та свободою вираження поглядів.

     При цьому значення має не лише зміст інформації, а й спосіб її отримання. Навіть інформація, яка потенційно становить суспільний інтерес, не може автоматично виправдовувати будь-який спосіб її здобуття чи поширення. Необхідно враховувати, чи була інформація отримана законним шляхом, чи є вона достовірною, наскільки серйозним є втручання у приватне життя та чи є поширення конкретних відомостей необхідним для досягнення суспільно важливої мети.

    Тому необхідно розмежовувати, наприклад, інформацію про придбання членом сім’ї посадовця значного майнового активу, яка може мати безпосередній зв’язок із питаннями декларування та законності походження коштів, і інформацію про особисті сімейні стосунки, стан здоров’я, приватне листування, місце відпочинку чи інші обставини, які не мають такого зв’язку.

     У першому випадку може існувати реальний суспільний інтерес. У другому — саме по собі бажання аудиторії знати більше про приватне життя відомої людини або її родини не створює достатньої правової підстави для втручання. Отже, суспільний інтерес до публічного службовця не трансформує автоматично його сім’ю в публічних осіб. Члени сім’ї залишаються самостійними носіями прав і свобод, а їхній родинний зв’язок із посадовцем сам по собі не зменшує обсягу конституційних гарантій. Межі допустимого втручання у приватне життя членів сім’ї, які самі не виконують публічних функцій, як правило, є вужчими, ніж щодо самого публічного службовця.

    Саме тому у спорах щодо честі, гідності, ділової репутації та приватного життя необхідно оцінювати кожну конкретну публікацію не за принципом «це родина публічної особи — отже, про неї можна писати», а за значно точнішим юридичним критерієм: чи має конкретна інформація реальний зв’язок із питанням суспільного інтересу, чи є її поширення необхідним для суспільної дискусії та чи є втручання у приватне життя пропорційним поставленій меті. Саме такий підхід відповідає Конституції України, цивільному законодавству та практиці ЄСПЛ і дозволяє зберегти необхідний баланс між суспільним контролем за діяльністю публічних службовців та правом членів їхніх сімей на повагу до приватного і сімейного життя.