Участь потерпілого у судовому провадженні є його правом, а не обов’язком, і це право може бути реалізовано у формі дистанційної участі, правила щодо якої були оновлені у 2024 році[1]. Утім, якщо проаналізувати ст. 336 КПК України, то у цій статті участь потерпілого у режимі відеоконференції не розглядається саме як його право. Зокрема, є спеціальна норма, що  у виключних випадках в умовах воєнного або надзвичайного стану суд має право допитати свідка, потерпілого в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів (ч. 7 ст. 336 КПК України), та більш загальна норма щодо переліку випадків застосування відеоконференції (ч. 1), більшість з яких може стосуватися і потерпілого.

          У доктрині вже зверталася увага на проблемність формулювання спеціальної норми щодо допиту потерпілого. Слід погодитися з О. Кравчуком, що виняток, що допит свідка, потерпілого, спеціаліста може здійснюватися в судовому засіданні в режимі відеоконференції лише в приміщенні суду, визначеному судом, щодо свідка цілком зрозумілий (адже мова йде про встановлення особи), то щодо потерпілого (цілком постійного учасника справи, особа якого на момент допиту може бути судом встановлена) може викликати питання (виходить, що особа має право участі в справі у режимі відеоконференції, однак її допит у відеоконференції має проводитися лише з приміщення суду). Водночас на період воєнного або надзвичайного стану із цього винятку передбачено, що у виняткових випадках суд має право допитати свідка, потерпілого з використанням його власних технічних засобів. Тому якщо суд може встановити особу свідка, потерпілого та не має сумнівів у можливому сторонньому впливі, можливість їх допиту у виняткових випадках у режимі відеоконференції з власних технічних засобів, має бути збережена й після перемоги[2]. У контексті майбутнього урахування у законодавстві положень Любляно-Гаазької конвенції, слід зазначити, що процедури, що дозволяють потерпілим давати показання у спосіб, який забезпечує їхню безпеку та, у відповідних випадках, їхнє фізичне та психологічне благополуччя і недоторканність приватного життя, включатимуть відеоконференцію та депонування показань[3].

Цікаві питання стосовно участі потерпілого у режимі відеоконференції нещодавно розглядалося ККС. У касаційній скарзі потерпіла просила скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог КПК України. Це обґрунтовувалося тим, що потерпіла бажала під час апеляційного розгляду висловити свою думку щодо призначеного покарання. Її представник подав до суду клопотання про участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів, однак суд це клопотання не розглянув і не повідомив представника потерпілої про результати розгляду такого клопотання. Потерпіла вважала, що її було позбавлено можливості взяти участь в апеляційному розгляді кримінального провадження[4]. ККС ВС вказав, що до початку апеляційного розгляду суд не вирішив клопотання представника потерпілого, не постановив ухвалу про здійснення дистанційного судового провадження чи про відмову у задоволенні такого клопотання представника потерпілої. При прослуховуванні аудіозапису судового засіданні у суді апеляційної інстанції встановлено, що головуючий не з`ясував думку про можливість розгляду справи за відсутності представника потерпілої, не повідомив про наявність його клопотання про участь у апеляційному розгляді в режимі відеоконференції, й суд не вирішив це клопотання. З огляду на це колегія суддів вирішила, що апеляційний суд не забезпечив можливості представнику потерпілої, який подав клопотання про участь у апеляційному розгляді в режимі відеоконференції, взяти участь у апеляційному розгляді[5].

У цій ситуацій прикметно те, що мова йшла фактично не про участь особисто потерпілої, а її участь через представника. Стаття 336 КПК України не містить спеціальних норм саме стосовно представників, утім, ККС ВС очікувано врахував загальні правила представництва потерпілих у кримінальному провадженні та можливості реалізації права потерпілого на участь у кримінальному провадженні саме через представника. І хоча ст. 336 КПК України прямо не вказує на відеоконференцію саме як на право, висновок про такий характер цієї можливості ґрунтується на: переліку випадків застосування відеоконференції; ініціативу учасників для застосування відеоконференції; нормі щодо подання клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення; застосування формулювання «зловживання правом з метою затягування судового розгляду» у ч. 6 ст. 336 КПК України.

Також важливо, що у клопотанні йшлося про участь в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів, утім, йшлося не про допит потерпілої, що регламентується спеціальними нормами КПК України, а про її участь у кримінальному провадженні для відстоювання своїх інтересів через представника. Слід погодитися з думкою, що КПК України не містить посилань на «виключність» такої форми участі в судовому засіданні (окрім свідка, потерпілого, спеціаліста) як поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, та не вимагає надання додаткових аргументів щодо неможливості участі в судовому засіданні з приміщення іншого суду. Фактично ст. 336 чинного КПК України передбачає право учасників судового провадження обирати спосіб участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції – або приміщення іншого суду, або з використанням власних технічних засобів поза межами такого приміщення[6].

При цьому суд, судячи з постанови ККС ВС, не розглянув питання реальності підстав участі у апеляційному розгляді в режимі відеоконференції. Хоча ці питання на практиці досліджуються: на практиці підстава, передбачена п. 4-1 ч. 1 ст. 336 КПК України застосовується в сукупності з неможливістю безпосередньої участі учасника кримінального провадження в судовому провадженні (п. 1 ч. 1 ст. 336 КПК України), та/або з необхідністю забезпечення оперативності судового провадження (п. 4 ч. 1 ст. 336 КПК України)[7], а рішення суду в мотивувальній частині має містити посилання не те, як ті або інші обставини воєнного стану впливають на неможливість безпосередньої участі особи в судовому засіданні[8]

Позиція ККС ВС свідчить про те, що ним: визнано можливість дистанційної реалізації права потерпілого на участь у апеляційному провадженні через дистанційну участь представника (що, в силу положень ст. 336 КПК України, може бути екстрапольоване на усі стадії судового провадження); констатовано порушення належної правової процедури через нерозгляд клопотання представника про участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів; істотність порушення вимог кримінального процесуального закону визначена через загальну норму ч. 1 ст. 412 КПК України, оскільки воно могло перешкодити апеляційному суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Слід відмітити, що п. 5 ч. 2 ст. 412 КПК України - судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, був незастосовний, адже потерпіла була повідомлена і навіть вжила зусиль до реалізації свого права на участь у апеляційному розгляді.

Отже, розвиток технологій та складнощі пересування територією України під час воєнного стану зумовлюють оновлення тлумачення положень КПК України щодо участі у судовому провадженні у частині використання відеоконференції, у тому числі з використанням власних технічних засобів, та розуміння недотримання належної правової процедури вирішення клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції як істотне порушення вимог кримінального процесуального законодавства.