Лектор докладно проаналізувала разом з учасниками надання правничої допомоги у провадженнях щодо кримінальних правопорушень, пов'язаних з домашнім насильством, а саме:
1. Розуміння домашнього насильства. Домашнє насильство та конфлікт.
2. Підходи, орієнтовані на постраждалих.
3. Стаття 126-1 КК України: судове тлумачення.
4. Доказування за ст. 126-1 КК України.
5. Застосування обмежувальних заходів за КПК України.
6. Застосування обмежувальних заходів за КК України.
У рамках характеристики кримінальних правопорушень, пов'язаних з домашнім насильством акцентовано на наступному:
1. Розуміння домашнього насильства. Домашнє насильство та конфлікт
Домашнє насильство не можна ототожнювати зі звичайним сімейним конфліктом. Конфлікт передбачає приблизно рівні можливості сторін відстоювати власну позицію, взаємність протистояння та відсутність сталого контролю однієї особи над іншою. Натомість домашнє насильство характеризується нерівністю сил, систематичним здійсненням контролю, залякуванням, приниженням, примусом та підпорядкуванням потерпілої особи. Саме тому під час кримінального провадження важливо правильно розмежовувати конфлікт і домашнє насильство, оскільки помилкова оцінка ситуації може призвести до неналежного захисту постраждалої особи.
Окремо підкреслюється, що домашнє насильство неможливо спровокувати поведінкою потерпілої особи. Правозастосувач повинен виходити з розуміння того, що будь-які прояви фізичного, психологічного чи економічного насильства є відповідальністю кривдника. Неприпустимими є стереотипні твердження на кшталт «це сімейна справа», «самі розберуться», «не б'є і добре», а також будь-які форми віктимблеймінгу, коли відповідальність за насильство перекладається на потерпілу особу шляхом запитань про її поведінку або нібито провокацію конфлікту.
Водночас домашнє насильство розглядається як процес, який має накопичувальний характер. Реакція потерпілої особи, її емоційний стан, страх чи небажання одразу звертатися до правоохоронних органів повинні оцінюватися як можливі наслідки пережитого насильства, а не як ознака відсутності самого факту правопорушення. Саме тому потрібно враховувати вразливість постраждалої особи, застосовувати механізми її підтримки, використовувати процесуальне інтерв'ю за моделлю PEACE та забезпечувати доступ до безоплатної правничої допомоги.
2. Підходи, орієнтовані на постраждалих
Основою сучасного реагування на випадки домашнього насильства є підхід, орієнтований на постраждалу особу. Він базується на відсутності будь-якої дискримінації, незалежно від статі, віку, раси, етнічного походження чи інших ознак. Кожна особа має право на максимально можливий рівень допомоги, а під час прийняття рішень щодо дітей першочергово повинні враховуватися їхня безпека, добробут та найкращі інтереси.
Право постраждалої особи на безпеку під час досудового розслідування забезпечується шляхом своєчасної ідентифікації ознак домашнього насильства навіть у тих кримінальних провадженнях, які не розпочаті за статтею 126-1 КК України. Це дає можливість застосовувати обмежувальні заходи та не допустити закриття кримінального провадження через відмову потерпілої особи від обвинувачення. Одночасно здійснюється оцінка ризиків повторного насильства, ризику летальних наслідків, у тому числі з урахуванням можливого доступу кривдника до зброї, а також визначаються індивідуальні потреби потерпілої особи у безпеці.
Для мінімізації повторної травматизації потрібно максимально обмежувати контакти потерпілої особи з підозрюваним, забезпечувати можливість спілкування зі слідчим або прокурором бажаної статі, використовувати допит за правилами статті 225 КПК України або частини одинадцятої статті 615 КПК України, проводити процесуальні дії у безпечному місці та в комфортних умовах, використовувати відеоконференцію, залучати психолога до допиту чи інших процесуальних дій, а за необхідності проводити закриті судові засідання.
Важливою складовою такого підходу є повага до гідності та самовизначення постраждалої особи. Органи досудового розслідування повинні реагувати на кожен випадок домашнього насильства, розуміти природу психологічної травми, поважати рішення потерпілої особи, не допускати осуду її поведінки чи емоційного стану, використовувати гендерно чутливе та ненасильницьке спілкування, проявляти емпатію і не застосовувати стереотипних висловлювань щодо домашнього насильства.
Окремо наголошується на принципі «Не нашкодь» та необхідності отримання інформованої згоди постраждалої особи. Передача інформації про звернення або потреби потерпілої особи іншим суб'єктам здійснюється лише за її добровільною поінформованою згодою, за винятком випадків насильства щодо дітей, недієздатних осіб або коли виявлено ознаки кримінального насильства. Аналогічний підхід застосовується й під час взаємодії Урядового контактного центру «15-47» з органами Національної поліції.
3. Стаття 126-1 КК України: судове тлумачення
Верховний Суд у постанові Касаційного кримінального суду у справі № 583/3295/19 роз'яснив, що словосполучення «систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства» характеризує саме діяння. Кримінальне правопорушення вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї із трьох форм насильства втретє, якщо настали наслідки, передбачені статтею 126-1 КК України. При цьому не має значення, чи були перші два випадки відображені в адміністративних протоколах або інших документах, оскільки документування є лише одним із можливих доказів систематичності.
Об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 453/225/19 сформулювала поняття злочину, пов'язаного з домашнім насильством. Суд зазначив, що таким злочином є будь-яке кримінальне правопорушення, обставини якого свідчать про наявність хоча б однієї із ознак домашнього насильства, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», незалежно від того, чи передбачені ці ознаки диспозицією конкретної статті КК України. Також Верховний Суд наголосив, що заборона закриття кримінального провадження у зв'язку з відмовою потерпілого від обвинувачення поширюється саме на такі кримінальні правопорушення.
Верховний Суд також розмежував адміністративну та кримінальну відповідальність за домашнє насильство. У рішенні, зазначено, що шкода, яка охоплюється статтею 173-2 КУпАП, не є тотожною наслідкам, передбаченим статтею 126-1 КК України. Для кримінальної відповідальності необхідно встановити фізичні або психологічні страждання, втрату працездатності, емоційну залежність чи погіршення якості життя потерпілої особи.
У подальшій практиці Верховний Суд зазначив, що систему можуть утворювати як неодноразові прояви одного виду насильства, так і поєднання фізичного, психологічного та економічного насильства щодо однієї потерпілої особи. Таким чином, для встановлення систематичності не обов'язково, щоб усі епізоди були однаковими за своїм характером.
Ще одним важливим висновком Верховного Суду є те, що домашнє насильство майже ніколи не складається з одного ізольованого випадку. Воно являє собою триваюче правопорушення, яке характеризується повторюваними взаємопов'язаними проявами фізичного, психологічного, економічного, емоційного чи вербального насильства. Кожний окремий епізод є лише складовою єдиного зразка поведінки кривдника щодо потерпілої особи.
У постанові, за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/105301745, Верховний Суд роз'яснив, що систематичність має одночасно кількісний і якісний критерії. Кількісний критерій полягає у вчиненні трьох і більше актів домашнього насильства. Якісний критерій означає внутрішній взаємозв'язок цих дій, які формують наполегливу протиправну поведінку щодо потерпілої особи. Саме сукупність таких дій призводить до наслідків, визначених статтею 126-1 КК України.
Принцип non bis in idem:
У першому прикладі Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду, який вважав, що особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності після адміністративних стягнень за попередні епізоди домашнього насильства. Касаційний кримінальний суд зазначив, що апеляційний суд не врахував новий епізод домашнього насильства, який не був предметом адміністративного провадження, а також не оцінив настання наслідків у вигляді психологічних страждань і погіршення якості життя потерпілої. Тому рішення було скасовано, а справу направлено на новий розгляд.
Водночас у другому прикладі, викладеному у постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 663/3390/19, суд погодився із закриттям кримінального провадження. Було встановлено, що орган досудового розслідування фактично не розслідував нових епізодів домашнього насильства, а використав лише ті самі факти адміністративних правопорушень, за які особа вже була притягнута до відповідальності. За таких обставин повторне притягнення до відповідальності суперечило принципу non bis in idem, Конституції України та практиці ЄСПЛ.
У третьому прикладі Верховний Суд знову наголосив, що попереднє притягнення особи до адміністративної відповідальності не виключає можливості подальшої кримінальної відповідальності, якщо після цього особа продовжує систематично вчиняти домашнє насильство. Суд підкреслив, що систематичність може підтверджуватися попередніми адміністративними стягненнями, однак вирішальним є факт вчинення не менше трьох епізодів насильства, які в сукупності призвели до наслідків, визначених статтею 126-1 КК України. Саме тому касаційний суд визнав висновки апеляційного суду помилковими.
4. Доказування за статтею 126-1 КК України
Доказування у кримінальних провадженнях про домашнє насильство має враховувати особливості цього правопорушення. Оскільки домашнє насильство є триваючим явищем, яке складається із взаємопов'язаних епізодів, доказуванню підлягає не лише окремий випадок насильства, а вся модель поведінки кривдника. Саме тому систематичність може підтверджуватися різними видами доказів, а не виключно адміністративними матеріалами чи терміновими заборонними приписами.
Верховний Суд у справі № 583/3295/19 роз'яснив, що факт документування перших двох епізодів домашнього насильства в адміністративних протоколах або інших офіційних документах не є обов'язковою умовою для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Документування має значення лише як один із можливих доказів систематичності поряд з іншими доказами, передбаченими кримінальним процесуальним законодавством. Отже, систематичність може встановлюватися на підставі всієї сукупності доказів у кримінальному провадженні.
Під час досудового розслідування особливе значення має правильна ідентифікація домашнього насильства навіть у тих кримінальних провадженнях, які розпочаті не за статтею 126-1 КК України. Це дозволяє своєчасно застосовувати необхідні заходи безпеки, оцінювати ризики повторного насильства, мінімізувати контакти потерпілої особи із підозрюваним та забезпечити належне процесуальне документування всіх проявів насильства.
Рекомендується використовувати процесуальні механізми, які дозволяють отримати максимально повні та достовірні показання потерпілої особи. До таких механізмів належать допит за правилами статті 225 КПК України, допит відповідно до частини одинадцятої статті 615 КПК України, проведення допиту у безпечному для потерпілої місці, використання відеоконференції, залучення психолога до процесуальних дій, а також проведення закритого судового засідання у випадках, коли цього потребує захист постраждалої особи.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що під час оцінки доказів необхідно встановлювати не лише кількість епізодів насильства, а й їх взаємозв'язок, повторюваність та наслідки для потерпілої особи. У постанові, за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/105301745, зазначено, що систематичність має як кількісний критерій (не менше трьох актів насильства), так і якісний критерій, який полягає у формуванні єдиної моделі протиправної поведінки щодо конкретної потерпілої особи.
Судова практика також свідчить, що попереднє притягнення особи до адміністративної відповідальності саме по собі не виключає подальшого кримінального переслідування. Якщо після адміністративних стягнень особа продовжує систематично вчиняти домашнє насильство, а сукупність епізодів призводить до наслідків, визначених статтею 126-1 КК України, її дії можуть утворювати склад кримінального правопорушення. Такий висновок сформульований Верховним Судом у постанові, за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/105301745.
5. Застосування обмежувальних заходів за КПК України
Обмежувальні заходи у кримінальному провадженні є одним із ключових інструментів забезпечення безпеки постраждалої особи. Вони повинні застосовуватися з урахуванням оцінки ризиків повторного або продовження домашнього насильства, ризику заподіяння тяжкої шкоди чи летальних наслідків, а також інших обставин, які можуть свідчити про небезпеку для потерпілої особи.
Одним із головних положень є необхідність обов'язкового застосування обмежувальних заходів, передбачених частиною шостою статті 194 КПК України, якщо для цього існують визначені законом підстави. При цьому одночасно можуть застосовуватися й інші запобіжні заходи відповідно до положень КПК України. Такий підхід спрямований на недопущення нових випадків домашнього насильства та забезпечення ефективного захисту потерпілої особи вже на стадії досудового розслідування.
Для ефективності обмежувальних заходів рекомендується мінімізувати будь-які контакти потерпілої особи із підозрюваним. Процесуальні дії необхідно організовувати таким чином, щоб максимально уникнути повторної травматизації потерпілої особи. Зокрема, рекомендується проводити допити у безпечному місці, забезпечувати фізично та психологічно комфортні умови проведення процесуальних дій, використовувати відеоконференцію, обережно підходити до питання одночасного допиту потерпілого та підозрюваного, а також застосовувати заходи безпеки відповідно до Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві».
Підхід, орієнтований на постраждалих, також передбачає врахування індивідуальних потреб потерпілої особи. Органи досудового розслідування повинні з'ясувати, з працівником якої статі бажає спілкуватися потерпіла особа, за необхідності залучати психолога, використовувати модель процесуального інтерв'ю PEACE та забезпечувати повагу до гідності і права потерпілої особи самостійно приймати рішення щодо свого захисту.
6. Застосування обмежувальних заходів за КК України
Застосування обмежувальних заходів є складовою комплексної системи реагування на домашнє насильство та повинно бути спрямоване насамперед на запобігання повторному насильству й забезпечення безпеки постраждалої особи. Необхідність застосування таких заходів визначається індивідуально після оцінки ризиків, врахування характеру насильства, його систематичності та небезпеки для потерпілої особи.
Застосування обмежувальних заходів має здійснюватися у поєднанні із підходом, орієнтованим на постраждалу особу. Це означає, що під час вирішення питання про їх застосування необхідно враховувати вразливість потерпілої особи, її потреби у безпеці, можливість повторного насильства, ризик летальних наслідків, а також забезпечувати використання всіх доступних механізмів захисту і підтримки.
Водночас, застосування будь-яких обмежувальних заходів повинно відповідати принципу «Не нашкодь», ґрунтуватися на повазі до гідності постраждалої особи, недопущенні вторинної віктимізації та забезпеченні максимально безпечних умов для участі потерпілої особи у кримінальному провадженні. При цьому всі процесуальні рішення повинні бути спрямовані не лише на притягнення винної особи до відповідальності, а й на ефективний захист потерпілої особи від подальших проявів домашнього насильства.
Першоджерело https://surl.lt/nzxjfu