Чи вправі захисник вказувати на жорстоке поводження щодо клієнта?

Здавалося б, відповідь на це питання очевидна. Утім, воно розглядалося у ЄСПЛ у справі «Imanov v. Azerbaijan» (Application no. 62/20) (URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-245077%22]}).

Факти справи такі: заявник як захисник зустрічався у в’язниці Гобустан з клієнтом, який там відбував покарання. За словами заявника, під час зустрічі він побачив на тілі А.Н. сліди жорстокого поводження. А.Н. повідомив, що після переведення до в’язниці 22 липня 2017 року його жорстоко катували співробітники в’язниці: волокли по підлозі, били кийками та кулаками по всьому тілу, прив’язували до металевого стовпа на три години, тримали дев’ять днів в одиночній камері; руки і ноги були закуті, і його утримували у «положенні розп’яття» протягом двох днів. Заявник повідомив журналістам те, що почув від А.Н., і що бачив на його тілі сліди травм. Того ж дня різні медіа опублікували інформацію про те, що А.Н. зазнав катувань у в’язниці, посилаючись на заяви заявника. Деякі ЗМІ також процитували заявника, який, зі слів А.Н., назвав імена співробітників в’язниці, які нібито застосовували катування. Заявник подав скарги Генеральному прокурору Азербайджанської Республіки, Службі виконання покарань та Омбудсмену щодо стверджуваного жорстокого поводження з А.Н. у в’язниці Гобустан. У скаргах він виклав розповідь А.Н., описав побачені ним травми, зазначив імена співробітників, які нібито були причетні, та вимагав розслідування і порушення кримінальної справи (URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-245077%22]}). У відповідь Служба виконання покарань ініціювала дисциплінарне провадження щодо адвоката, яке у підсумку закінчилось позбавленням заявника статусу адвоката, і всі оскарження цього рішення на національному рівні були безрезультатними.

Заявник звернувся до ЄСПЛ зі скаргою на порушення ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Слід відмітити, що це далеко не перше рішення ЄСПЛ, де ставилося питання по ст. 10 Конвенції саме в адвокатській діяльності. ЄСПЛ сформулював такі важливі підходи:

обмеження (навіть у вигляді м’якої кримінальної санкції) свободи вираження поглядів адвоката захисту може визнаватися необхідним у демократичному суспільстві лише у виняткових випадках («Нікула проти Фінляндії» (Nikula v. Finland), 2002, § 55; «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus) [ВП], 2005, § 174; «Мор проти Франції» (Mor v. France), 2011, § 44);
слід розрізняти, висловлює адвокат свою думку в залі суду чи в іншому місці. Стосовно, по-перше, питання «поведінки в залі суду», оскільки свобода вираження поглядів адвоката може ставити під сумнів право його клієнта на справедливий судовий розгляд, принцип справедливості у такий спосіб також виступає на користь вільного та навіть рішучого обміну аргументами між сторонами. Адвокати зобов’язані «старанно захищати інтереси своїх клієнтів», а це означає, що іноді їм доводиться вирішувати, заперечувати їм чи поскаржитися на поведінку суду. До того ж, Суд бере до уваги той факт, що висловлювання, які оскаржуються, не повторювалися за межами приміщення суду («Моріс проти Франції» (Morice v. France) [ВП], 2015, §§ 136-137).
Звертаючись до зауважень, що були зроблені поза приміщенням суду, Суд неодноразово зазначає, що захист клієнта може здійснюватися у формі появи в телевізійних новинах або заяви в пресі, і через такі канали адвокат може інформувати громадськість про недоліки, які можуть підривати досудовий розгляд («Моріс проти Франції» (Morice v. France) [ВП], 2015, § 138). Наприклад, Суд зазначив, що коментарі, зроблені адвокатом перед журналістами на виході із зали суду, були частиною аналітичного підходу, спрямованого на те, щоб допомогти переконати генерального прокурора оскаржити виправдувальне рішення, і тому становили заяву, зроблену з метою захисту його клієнта («Оттан проти Франції» (Ottan v. France), 2018, § 58).
До того ж, адвокати не можуть робити зауваження, які є настільки серйозними, що виходять за межі допустимого вираження коментарів, без вагомих фактологічних підстав, а також не можуть допускати образ. Суд оцінює зауваження у їх загальному контексті, зокрема, для того, щоб встановити, чи можуть вони розглядатися як такі, що вводять в оману, або як необґрунтований особистий випад, і переконатися, що використані вирази мали достатньо тісний зв’язок з фактами справи («Моріс проти Франції» (Morice v. France) [ВП], 2015, § 139, з подальшими посиланнями) (URL: https://ks.echr.coe.int/documents/d/echr-ks/guide_art_10_ukr)

На відміну від процитованих позицій, у справі «Imanov v. Azerbaijan» не йшлося про суддів чи судовий процес, тому і критерій в суді / поза межами судового засідання тут не застосовний. Утім, залишається релевантною позиція, що обмеження (навіть у вигляді м’якої кримінальної санкції) свободи вираження поглядів адвоката захисту може визнаватися необхідним у демократичному суспільстві лише у виняткових випадках («Нікула проти Фінляндії» (Nikula v. Finland), 2002, § 55; «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus) [ВП], 2005, § 174; «Мор проти Франції» (Mor v. France), 2011, § 44) (URL: https://ks.echr.coe.int/documents/d/echr-ks/guide_art_10_ukr)

ЄСПЛ визнав, що втручання з боку держави у право на свободу вираження поглядів було таким, що передбачене законом та мало легітимну мету, і детально розглянув, чи було воно необхідне у демократичному суспільстві.

Розглядаючи це питання, ЄСПЛ зважив на те, що:

адвокат не здійснював тиск на судову систему, оскільки його інформація стосувалася лише умов утримання клієнта та поводження з ним;
обов’язком адвоката є захищати інтереси клієнта, використовуючи всі правові засоби;
інформація про жорстоке поводження має безсумнівний суспільний інтерес;
твердження адвоката базувались на розповіді клієнта та видимих слідах жорстокого поводження;
найсуворіша санкція не була обґрунтована.

Отже, було констатовано порушення ст. 10 Конвенції у контексті необхідності у демократичному суспільстві.

У зв’язку з цим цікаво відмітити, що ККС ВС при оцінці заяви (скарги) про заборонене поводження оцінює також активність захисника щодо захисту клієнта шляхом повідомлення про жорстоке поводження. Наприклад, що «Сторона захисту не була позбавлена можливості самостійно звернутися до компетентних органів із заявою в порядку, передбаченому ст. 214 КПК, для перевірки заявлених фактів про здійснення психічного тиску на засудженого» (URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117721690); сторона захисту не була позбавлена можливості самостійно звернутися із заявою в порядку, передбаченому ст. 214 КПК, про вчинення кримінального правопорушення за фактом спричинення під час досудового розслідування тілесних ушкоджень ОСОБА_7 , чого вони не зробили (URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117555154). Утім, більш логічною є така позиція ККС ВС: те, що сторона захисту самостійно не звернулася до компетентних органів із заявою в порядку, передбаченому ст. 214 КПК, для перевірки заявлених фактів про погане поводження, за обставин цього кримінального провадження, не є достатньою підставою для відхилення доводів засудженого і не звільняло державні органи провести офіційне розслідування таких фактів, а суд і сторона обвинувачення повинні були сприяти цьому (URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117555154).

Отже, рішення ЄСПЛ у справі «Imanov v. Azerbaijan» ще раз демонструє необхідність та важливість реагування захисника на жорстоке поводження з клієнтом в усіх не заборонених законом формах, і таке реагування, засноване на фактах, не може бути підставою для застосування санкцій до захисника. У контексті практики ККС ВС наявність / відсутність звернення з заявою за ст. 214 КПК України оцінюється при ідентифікації того, чи є заява про жорстоке поводження обґрунтованою; утім, відсутність такого звернення не скасовує обов’язок держави ефективного розслідувати жорстоке поводження, коли про нього стає відомо з будь-яких джерел.