Виникнення Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, не було раптовим, а стало певним підсумком багаторічного становлення і розвитку правового захисту прав та інтересів дитини.
Виникнення необхідності захищати права дитини було обумовлено тим, що діти почали брати участь у різних суспільних відносинах на рівні з дорослими — дитяча праця на заводах, фабриках… Часто це була фізична робота, що не вимагала особливих знань чи вмінь, але потребувала ручної, фізичної праці.
Так, у багатьох промислово розвинених країнах Європи та Америки в XIX столітті діти працювали нарівні з дорослими до 14-18 годин на добу (іноді з 5-6-річного віку).
При цьому діти, ще не маючи належних навичок та достатнього досвіду, не досягнувши фізичної і психологічної зрілості, особливо якщо вони перебували в тяжких життєвих, легше піддаються впливу, ними легше керувати і примушувати до чогось, надавати їм меншу оплату, діти менш готові до страйків чи протидії. Важливу роль відіграє також і воля дорослих (іноді й батьків дитини), які можуть використовувати незахищеність дітей у своїх цілях.
Звичайно, такі понаднормові навантаження та відсутність вільного часу і можливості здобути освіту завдавали негативного вливу на життя та здоров’я дітей, їх фізичний, психічний та соціальний розвиток.
З метою захисту прав дітей, Міжнародна організація праці (МОП) почала приймати в межах своєї компетенції спеціальні правові акти. Зокрема конвенції МОП встановлювали мінімальний вік дітей і підлітків для прийому на роботу в різних галузях, певні стандарти та умови праці для дітей і підлітків. Так, наприклад, Конвенція МОП 1919 р. встановила 14 років як мінімальний вік приймання дітей на роботу в промисловості.
Деякі дослідники також вказують, що ще у середині 19-го століття у внутрішніх актах (конституціях, законах) можна простежити норми щодо закріплення деяких прав дітей (як от право на освіту).
Також підставою необхідності вирішення питання щодо правового статусу дитини та її прав стали 1 та 2 світові війни. Так, внаслідок Першої світової війни значна кількість дітей по всьому світу опинилась на межі виживання – діти були позбавлені батьківського піклування (внаслідок загибелі чи зникнення батьків під час війни), не мали житла, їжі і інших необхідних речей.
У 1920 році Еглантайн Джебб, президент фонду Save the Children та міжнародний Комітет Червоного Хреста вирішили створити Міжнародний Союз Save the Children. Дуже швидко відділення цієї міжнародної організації у багатьох країнах світу розпочали активну допомогу дітям, які постраждали від війни.
Першим значущим кроком у розвитку і утвердженні ідеї необхідності надання правам дитини захисту саме на міжнародному рівні можна вважати Женевську декларацію прав дитини 1924 р., прийняту Лігою Націй.
Декларація 1924 р. складається всього з п’яти пунктів:
1. Дитина має отримувати усі засоби, необхідні для її нормального матеріального і духовного розвитку.
2. Голодна дитина має бути нагодована; хвора дитина має бути доглянута; дитина у скруті має отримати допомогу; сирота або безпритульна дитина має отримати притулок і догляд.
3. У лихі часи дитина першою має отримати допомогу.
4. Дитина повинна мати засоби для існування і захист від будь-яких форм експлуатації.
5. Дитина має бути вихована з усвідомленням того, що її кращі якості повинні служити іншим людям.
Можна вважати, що саме Женевська декларація прав дитини 1924 р. і заклала основи та надала поштовх для створення Декларації прав дитини 1959 року (як це вказано в преамбулі).
Однак, захист прав дитини на період між 1924 та 1959 роком також не було припинено. Ще до прийняття Декларації 1959 року, у 1946 році, після закінчення Другої світової війни та нової хвилі проблем у дітей, що опинились у тяжких життєвих умовах і потребували захисту, було засновано Міжнародний надзвичайний фонд допомоги дітям при Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ). Його основною метою було допомагати дітям, життя і майбутнє яких були під загрозою, незалежно від того, яку роль їхня країна відіграла у війні, тобто охопити всіх нужденних дітей і захистити їхні права на виживання та реалізацію їхнього потенціалу.
Через два роки, в 1948 році Генеральною Асамблеєю була прийнята Загальна декларація прав людини. В її положеннях, а саме, статті 25 вказано, що материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом.
І вже далі, у 1959 році Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Декларацію прав дитини, в якій були сформульовані десять принципів, що визначають дії всіх, хто відповідає за здійснення всієї повноти прав дітей, і яка мала на меті забезпечення їм «щасливого дитинства».
Цей документ став результатом усвідомлення необхідності захисту прав дитини, яка внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування.
Надалі розвиток захисту прав дитини на міжнародному рівні знайшов своє вираження у прийнятій 20 листопада 1989 року Конвенції про права дитини.
Як вказано у преамбулі такого документа, Держави-учасниці цієї Конвенції підтвердили, що впевнені в тому, що сім’ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння, що дитина має бути вихована в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності.
При створенні такої Конвенції було взято до уваги напрацювання, зафіксовані в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей.