Філологічний аналіз: поняття «річ», «доказ», «речовий доказ»

Перш ніж перейти до правових нюансів, варто зупинитися на самому понятті «річ». У мовознавчих джерелах воно послідовно визначається як конкретний предмет матеріальної дійсності, тобто фізичний об’єкт, доступний чуттєвому сприйняттю. Законодавець підтримує таку концепцію: стаття 179 Цивільного кодексу України однозначно закріплює, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки.

Навіть на рівні первинних дефініцій є очевидною методологічна розбіжність між матеріальним характером «речі» та нематеріальною природою корпоративних прав. Попри доктринальну однозначність матеріальної природи «речі», правоохоронні органи й окремі суди час від часу надають корпоративним правам статус речових доказів як єдину підставу для їх арешту.

Тому слід розкрити поняття «доказ», який українська мова трактує ширше: 1) незаперечний довід або факт, який підтверджує істинність чого-небудь; підтвердження; 2) предмет або обставина, які свідчать про чию-небудь провину. ¹

У повсякденному значенні доказом може бути і предмет, і обставина, і свідчення – усе, що слугує підтвердженням правди. У юридичній площині поняття доказу конкретизується. Згідно з визначенням, яке містить Кримінальний процесуальний кодекс України (далі КПК) у статті 84 доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Особливу категорію становить «речовий доказ» – термін, який буквально поєднує два попередні поняття. Слово «речовий» походить від «річ», тобто пов’язаний з матеріальним об’єктом. Відповідно, речовий доказ – це доказ у вигляді речі, матеріального об’єкта. Положення ч. 1 ст. 98 КПК наводять чітке визначення: Речовими доказами є матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Іншими словами, речовий доказ – це фізичний носій доказової інформації або знаряддя чи об’єкт злочину, або предмет із слідами злочину, або будь-яка матеріальна річ, що містить доказову інформацію щодо обставин кримінального провадження.

Таким чином, аналіз мовних і правових дефініцій показує: річ – це матеріальний об’єкт; доказ – підтвердження факту (в кримінальному процесі – фактичні дані); речовий доказ – це саме матеріальний об’єкт, наділений доказовою цінністю. Ці вихідні позиції надалі допоможуть зрозуміти, чому нематеріальні об’єкти, такі як корпоративні права, не вписуються у поняття речового доказу.

Сутність корпоративних прав та їх нематеріальна природа

Окресливши, що речовий доказ неодмінно має матеріальну природу, звернімося до сутності корпоративних прав. Єдиним кодифікованим джерелом, що системно регулює корпоративні права є нова стаття 96-1 Цивільного кодексу України, яка визначає корпоративні права як «сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства». До цих нематеріальних майнових правомочностей входять, зокрема:

• участь в управлінні юридичною особою;

• отримання частини прибутку (дивідендів);

• вихід із товариства у випадках, передбачених законом і статутом;

• відчуження своєї частки (акцій, паю) на умовах, визначених законом;

• доступ до інформації про діяльність компанії;

• право на ліквідаційну квоту у разі припинення юридичної особи.

Законодавство вказує на нематеріальну сутність корпоративних прав, підкреслюючи, що це лише права, а не речі. Вони не мають фізичної форми. На відміну від, приміром, стільця чи пістолета, корпоративні права існують лише на папері чи в електронному реєстрі у вигляді запису про частку (акцію, пай або інший об’єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи, тобто закріплює інформацію про належність частки конкретній особі або скільки акцій у власника.

Дійсно, законодавець дещо наділяє корпоративні права властивостями майнових прав: їх можна відчужувати чи іншим способом розпоряджатися ними за аналогією з речами. Однак ця правова конструкція не змінює їхньої сутності – вони лишаються нематеріальними правомочностями, що існують лише в площині цивільних правовідносин.

Отже, корпоративні права за своєю суттю не набувають матеріально-речового виміру. Вони існують виключно як сукупність нематеріальних правомочностей учасника юридичної особи, тобто як юридична можливість, а не як об’єкт фізичного світу. Їх не можна відчути на дотик, оглянути під мікроскопом чи помістити на стіл так, як це роблять, скажімо, зі зброєю чи викраденими речами. Єдине, що може набрати паперової чи електронної форми – це носій інформації, який підтверджує наявність таких прав: витяг із реєстру, депозитарна виписка, сертифікат акцій, статут тощо. Проте самі корпоративні права залишаються суто нематеріальними. Саме ця фундаментальна відмінність між «правом» і «річчю» унеможливлює визнання корпоративних прав речовими доказами у кримінальному провадженні.

Стаття 98 КПК як лакмусовий папірець для корпоративних прав

З позиції кримінального процесу усе зводиться до перевірки: чи проходять корпоративні права через «фільтр» ч. 1 ст. 98 КПК України, яка встановлює вичерпний перелік ознак речового доказу. Тобто, речовим доказом може бути лише матеріальний об’єкт, який слугував знаряддям злочину; зберіг на собі його сліди; містить відомості, що мають доказове значення, – зокрема предмети, що були безпосереднім об’єктом злочинних дій, або майно, набуте злочинним шляхом.

Усі ці ознаки передбачають обов’язкову фізичну форму, здатну фіксувати чи відображати інформацію про кримінальне правопорушення.

Очевидно, що корпоративні права не вписуються у цю формулу. По-перше, вони не є матеріальними об’єктами. «Частка в статутному капіталі» – це не річ у буквальному сенсі, тож не є предметом матеріального світу. Відповідно, вже за формальною ознакою нематеріальний об’єкт не підпадає під визначення речового доказу.

По-друге, корпоративні права не можуть зберегти на собі сліди злочину. Слід – це матеріальний відбиток, зміна фізичного стану об’єкта під впливом певної події (наприклад, відбитки пальців, сліди крові, ушкодження і тощо, які можуть пов’язати певний предмет з певною особою, річчю або подією за сукупністю тотожних ознак). Права, будучи суто юридичними конструкціями, апріорі не здатні накопичувати чи відтворювати матеріальні сліди злочину. З акції або «частки» у статутному капіталі не вилучиш відбитки пальців або не знайдеш на ній жодних інших слідів, адже єдиним їхнім «носієм» є електронний запис чи паперовий витяг.

На тому самому наголосив і слідчий суддя Вищого антикорупційного суду у п. 66 ухвали від 25.06.2024 у справі № 991/3183/24, скасовуючи арешт, накладений слідчим суддею Печерського районного суду, констатувавши, що корпоративні права існують лише віртуально, а тому із цих підстав вони не можуть мати ознак речових доказів. Також вказав, що корпоративні права не відповідають вимогам до речових доказів з логіки ст. 98 КПК України, яка пов’язує доказовий статус об’єкта з його матеріальною формою (п.п. 30-33). Крім того, слідчий суддя ВАКС у п. 39 ухвали зазначив, що наявність постанови про визнання речовим доказом не призводить до автоматичного визнання корпоративних прав, про які в них йдеться речовими доказами, позаяк по-перше, КПК не передбачено винесення постанови слідчим або прокурором як передумови визнання певного об’єкта речовим доказом, оскільки останній є речовим доказом лише тоді, коли він відповідає критеріям, встановленим ст. 98 КПК.

З такими доводами слідчого судді неможливо не погодитися, оскільки вони прямо слідують із вимог КПК. Вказана позиція не була першою та не є єдиною у судовій практиці та щодо неможливості існування корпоративних прав як речових доказів, уже неодноразово відображалось у судових рішеннях і інших судів, зокрема це:

• ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2022, справа № 761/20931/22;

• ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 01.02.2023, справа № 761/992/23;

• ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 25.01.2023, справа № 761/243/23;

• ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 03.03.2023, справа № 761/6049/23;

• ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 29.11.2024, справа № 761/44888/24;

• ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 04.03.2025, справа № 761/47860/24;

• ухвала Солом’янського районного суду м. Києва від 22.10.2024, справа № 760/21639/24;

• ухвала Подільського районного суду м. Києва від 09.09.2022, справа № 758/7570/22;

• ухвала Печерського районного суду м. Києва від 10.08.2022, справа № 757/19689/22-к;

• ухвала Закарпатського апеляційного суду від 27.03.2023, справа № 297/575/22;

• ухвала Київського апеляційного суду від 11.03.2025, справа № 761/34485/24.

Попри вже сформований та достатньо об’ємний масив судової практики, який підтверджує неможливість визнання корпоративних прав речовим доказами, все ще трапляються ухвали слідчих суддів, якими на такі «докази» накладається арешт. Інакше кажучи, поряд із значною кількістю позицією суддів про нематеріальність корпоративних прав існує й протилежна практика їх колег, які не перевіряючи відповідність корпоративних прав критеріям ст. 98 КПК, автоматично підтримують аргументацію слідства. Подібні рішення фактично ігнорують вимоги закону, що ускладнює прогнозованість правозастосування, створює простір для зловживань і підриває довіру бізнесу до кримінального процесу.

По-третє, корпоративні права не містять самі по собі інформації, яка може слугувати доказом конкретних фактів у справі. Тут слід розрізняти: документ про корпоративні права може містити відомості (наприклад, хто і коли став власником частки), і такий документ може бути доказом як документ у розумінні ст.99 КПК. Але самі по собі права – не носій інформації, а об’єкт права. Вони не можуть відображати на собі обставини події злочину. Якщо, скажімо, злочин полягає у незаконному заволодінні корпоративними правами, то доказами будуть документи (угоди, протоколи, записи реєстрів), показання, висновки експертів тощо, але не абстрактна частка у статутному капіталі як така. Таким чином, критерій «містять відомості» також не про корпоративні права.

По-четверте, часто слідство намагається підвести корпоративні права під категорію «предметів, що були об’єктом кримінально протиправних дій». З формальної точки зору може здатися, що якщо корпоративні права були предметом посягання (наприклад, їх намагалися викрасти або незаконно відчужити), то вони підпадають під цю частину визначення. Однак тут є застереження: закон говорить саме про предмети – тобто речі, а не про будь-які блага. Логічне і граматичне тлумачення норми ст. 98 КПК свідчить, що йдеться про матеріальні предмети (наприклад, викрадений телефон або автомобіль буде речовим доказом як предмет злочинного посягання). Спроба ж розширити цей термін на нематеріальні права – доволі сумнівна з точки зору доктрини. Навіть якщо корпоративні права стали об’єктом злочину (скажімо, їх незаконно переоформили на іншу особу), доказувати факт злочину слід шляхом дослідження дій та документів, які це оформлювали, а не самих прав.

Однак, у більшості випадків, єдиною підставою для накладення арешту на корпоративні права слідчими суддями слугує відповідна постанова слідчого про визнання корпоративних прав речовим доказом, що не містить жодної аргументації, яке вони мають доказове значення.

Такі дії слідчих не витримують критики, а постанови не лише є необґрунтованими, а й незаконними, адже не містять елементарних критеріїв, визначених ст. 98 КПК.

По-п’яте, практична площина підсилює вищевикладені теоретичні аргументи. Речові докази у кримінальному проваджені підлягають зберіганню, огляду, детальному опису, вилученню, долученню до матеріалів справи тощо, і найважливішим є те, що вони надаються для ознайомлення іншій стороні.

У такому випадку, коли справа доходить до відкриття матеріалів, а в них міститься постанова про визнання речовим доказом, прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язані пред’явити такий доказ для ознайомлення стороні захисту. І на цій стадії кримінального провадження сторона обвинувачення може вбачати абсурдність тієї постанови, якою корпоративні права були визнані речовими доказами. Адже процедура поводження з речовими доказами розрахована саме на матеріальні об’єкти – їх можна вилучити, помістити до камери схову, описати, сфотографувати, надати захисту для огляду. На речові докази поширюються всі правила, визначені Главою 4 КПК, щодо їх збирання, оцінки, визнання належними та допустимими. З корпоративними правами ж жодна з цих дій у прямому сенсі неможлива. Неможливо фізично вилучити «право» і покласти його в сейф чи визначити йому інше місце для зберігання; не можна оглянути його або надати доступ у порядку, визначеному у ст.ст. 221, 290 КПК.

Фактично, коли слідство визнає корпоративні права речовим доказом, воно все одно змушене оперувати паперами чи електронними даними (наприклад, витягом з реєстру акціонерів) – але тоді речовим доказом є той папір (як документ), а не саме право. У цьому разі речовим доказом стає саме документ (матеріальний носій), а не корпоративне право. Відтак, визнання корпоративних прав речовими доказами суперечить як букві, так і духу процесуального закону.

Отже, аналіз норм КПК та їх логіко-семантичне тлумачення однозначно веде до висновку: корпоративні права не відповідають критеріям речового доказу. Вони не є матеріальними об’єктами, не зберігають слідів і не можуть бути безпосередньо досліджені як об’єкти, що містять доказову інформацію. А відтак – не повинні визнаватися речовими доказами у кримінальних провадженнях. Будь-які спроби розтягнути поняття речового доказу на корпоративні права – виходять за межі закону.

Псевдодоказ і блискавичний арешт: схема з корпоративними правами

Як показує реальна практика, попри наведені вище юридичні аргументи, корпоративні права неодноразово визнавалися речовими доказами в кримінальних провадженнях. Виникає питання: «чому слідчі та прокурори йдуть на такий крок, якщо його правомірність сумнівна?» Відповідь криється у прагматичній площині забезпечення арешту активів. Визнання певного майна речовим доказом суттєво спрощує процедуру накладення на нього арешту.

Згідно з КПК, арешт майна може накладатися, серед іншого, з метою збереження речових доказів (п.1 ч.2 ст.170 КПК). Якщо слідство заявляє, що ті чи інші активи є речовими доказами, це саме по собі створює підставу для їх арешту, аби уникнути «втрати доказів». Більш того, частина 3 статті 170 КПК спеціально наголошує: у випадку арешту для збереження речових доказів достатньо мати обґрунтовані підстави вважати, що майно відповідає критеріям ст.98 КПК. Тобто ключове – переконати суддю, що об’єкт можна трактувати як речовий доказ. Якщо це переконання досягнуте (навіть формально), суд має законну можливість накласти арешт дуже швидко.

На практиці алгоритм виглядає так: спершу слідчий постановою визнає корпоративні права речовим доказом і одразу ж подає слідчому судді клопотання про їх арешт «з метою збереження». Розгляд відбувається у пришвидшеному порядку, здебільшого без виклику сторін і без ретельної перевірки, чи справді корпоративні права відповідають критеріям речового доказу. Логіка правоохоронців проста: якщо майно визнано доказом, існує ризик його втрати чи приховування, отже арешт необхідний.

Як наслідок, суд, особливо на ранніх стадіях, схильний перестрахуватися і накласти арешт, виходячи з презумпції допустимості такого заходу для збереження можливих доказів. Унаслідок цього нематеріальний характер самого «доказу» лишається поза увагою суду, відкриваючи простір для зловживань.

Проте, негативний ефект від таких зловживань відчуває не лише конкретний бізнес, а й держава загалом, адже подібна практика відштовхує потенційних інвесторів, які остерігаються непередбачуваних втручань у право власності, відсутності належного судового захисту, недотримання правил закону та ризиків безпідставних обвинувачень (про що буде зазначено ще окремо).

Важливо розуміти, що за інших обставин, арешт активів в рамках кримінального провадження потребує більш суттєвих обґрунтувань – наприклад, що майно може бути конфісковане як покарання, або необхідне для забезпечення цивільного позову (ч.2 ст.170 КПК). Довести такі підстави складніше, потрібен аналіз доказів про походження майна, роль власника у злочині тощо, що вимагає часу та зусиль, які можуть і не дати результатів. А от визнати майно речовим доказом – дуже простий шлях, бо достатньо лише кримінального провадження, яке реєструється за рапортом самої ж сторони обвинувачення та формальної постанови про визнання речовим доказом. Фактично статус речового доказу використовується як «обхідний маневр»: дозволяє накласти арешт без детального доведення злочинного походження або необхідності для компенсації збитків. Достатньо заявити, що «це – доказ, який потрібно зберегти».

У контексті корпоративних прав це стало своєрідною схемою. Останніми роками слідчі органи дедалі частіше вдаються до такої практики арешту корпоративних прав буквально за кілька днів після відкриття провадження, аргументуючи це їх доказовим значенням.

Визнання корпоративних прав речовим доказом фактично стало зручним механізмом для блискавичного «заморожування» активів і паралізації бізнес-діяльності. За кілька днів можна домогтися судової ухвали, яка забороняє власнику розпоряджатися своєю часткою, навіть коли він не є підозрюваним. Подібна практика вже торкнулася низки великих компаній, що роками ведуть господарську діяльність в Україні та за кордоном, сплачують податки, інвестують у розвиток економіки й забезпечують людей робочими місцями з офіційною зарплатою, медичним страхуванням та іншими соціальними пільгами. Таким чином, інструмент, задуманий для збереження доказів, перетворюється на засіб безпідставного блокування успішних підприємств.

Водночас цей інструмент застосовують і до таких успішних компаній, що яскраво свідчить про його спокусливість для слідства: він фактично безкарний і дозволяє майже одразу після відкриття провадження продемонструвати «результат» у вигляді арештованого майна. Проте ця швидкість досягається ціною відступу від закону та елементарного здорового глузду, про що докладніше йтиметься далі.

Негативні наслідки арешту корпоративних прав для бізнесу

Швидке накладення арешту на корпоративні права без належних підстав – це не просто формальність. Це рішення має прямі руйнівні наслідки для діяльності підприємства та його власників. Перелічимо головні серед них.

Передусім арешт корпоративних прав фактично блокує роботу. Якщо йдеться про контрольний пакет акцій чи істотну частку в статутному капіталі, власник втрачає можливість реалізувати ключові повноваження. Судові ухвали, як правило, містять комплексні заборони – відчужувати частки, вносити зміни до реєстрів, нараховувати прибуток, проводити корпоративні дії тощо. У результаті акціонери фактично відсторонені від стратегічних рішень, тоді як держава в особі слідчих органів чи АРМА здебільшого не має ані ресурсів, ані компетенції ефективно керувати бізнес-активом або й взагалі такої цілі перед собою не ставить.

Крім того, інформація про арешт корпоративних прав швидко стає відомою діловим партнерам. Побоюючись невизначеності й можливих ризиків, проблем з правоохоронцями, контрагенти часто призупиняють виконання поточних договорів, відмовляються від їх пролонгації або взагалі розривають ділові відносини. Це позбавляє підприємство стабільних доходів, знижує ринкову вартість активу. Таким чином, арешт корпоративних прав створює ланцюгову реакцію: від втрати корпоративного контролю та стратегічного менеджменту до фактичної ізоляції компанії на ринку й істотного ослаблення її фінансових позицій.

Після арешту корпоративних прав часто ускладняються або й припиняються залучення інвестицій та кредитів: жоден інвестор не вкладатиме кошти в бізнес, частки якого перебувають під арештом і можуть бути конфісковані. Сам арешт як такий не завжди блокує рахунки компанії, проте найчастіше паралельно слідство ініціює арешт і рахунків. Це призводить до затримки платежів за контрактами, неможливості вчасно розрахуватися з постачальниками. Під загрозою опиняється виплата заробітної плати працівникам – брак обігових коштів чи арешт рахунків спричиняє затримку виплат, а то й повне їх припинення. Якщо ситуація затягується, підприємство може опинитися перед вибором: накопичувати борги або припинити діяльність.

Також, внаслідок фінансових труднощів та репутаційних ризиків можливий відтік кваліфікованих працівників. Коли компанія не платить зарплату або є загроза її банкрутства, персонал починає звільнятися в пошуках стабільнішої роботи. Особливо це стосується цінних спеціалістів, які легко знайдуть застосування своїм навичкам деінде. Отже, довготривалий арешт корпоративних прав здатен спричинити кадровий колапс, втрату людського капіталу, що ще більше ускладнює відновлення нормальної роботи бізнесу.

Підприємство, діяльність якого скуто, може не мати змоги сплатити податки вчасно. Це тягне пені, штрафи, а головне – бюджет недоотримує кошти. У масштабах економіки, якщо таких випадків багато, держава сама собі «стріляє в ногу»: заморожуючи активи перспективних компаній, вона позбавляє їх можливості генерувати прибуток і сплачувати податки до скарбниці.

Зрештою, найгірший сценарій – втрата платоспроможності та банкрутство підприємства. Якщо ключові процеси зупинені, контракти розірвані, рахунки арештовані, а репутація зіпсована, компанія може дуже швидко стати неплатоспроможною. Особливо це стосується бізнесів, що працюють у конкурентних галузях: поки одне підприємство «заморожене», конкуренти займають його частку ринку. Навіть якщо згодом арешт буде знято, бізнес може не оговтатися від втрати клієнтів і партнерів. Крім того, накладення арешту часто супроводжується публічним розголосом про підозри у злочинах, що завдає репутаційного удару, а також додатково блокує можливість зняття такого арешту. Підприємство, ім’я якого згадують у новинах поруч зі словами «кримінальне провадження», ризикує потрапити під формальні або неформальні санкції. Наприклад, контрагенти можуть відмовлятися мати справу, регулятори прискіпливіше перевіряють, а то й РНБО чи інші органи можуть внести власників до санкційних списків (особливо у випадках, коли звучать підозри в масштабних фінансових злочинах або зв’язках з ворожими державами). Таким чином, накладення арешту на корпоративні права може мати ефект снігової кулі: від короткострокового обмеження – до повного знищення бізнесу через сукупність юридичних, фінансових і ринкових наслідків.

У підсумку, те, що подавалося як тимчасовий запобіжний захід у кримінальному провадженні, обертається реальною карою (у формі знищення) для підприємства та його колективу. Зауважимо, це відбувається до вироку суду, тобто по суті до доведення вини. Власники бізнесу і працівники несуть втрати за ситуації, коли їхня провина у злочині ще не встановлена (а часто вони взагалі не є підозрюваними). Така ситуація виглядає як непропорційне втручання держави в господарську діяльність та порушення принципу презумпції невинуватості щодо компанії.

Ризики зловживань: від правового інструмента до засобу тиску і рейдерства

Окреслені наслідки набувають особливо тривожного забарвлення, якщо врахувати потенціал для цілеспрямованих зловживань. Інструмент арешту корпоративних прав через визнання їх речовим доказом може бути використаний недобросовісно правоохоронцями або зацікавленими особами як зброя проти певних компаній. У бізнес-середовищі не секрет, що силовий тиск на підприємства інколи застосовується для отримання неправомірної вигоди, примусу до поступок або усунення конкурентів. І в таких сценаріях визнання корпоративних прав «доказами» – ідеальний привід завдати удару по компанії без формального порушення закону.

Достатньо порушити кримінальне провадження з надуманим чи штучним обґрунтуванням, а іноді ще й «підігріти» це все гучними публікаціями, заснованими на інсайдах із правоохоронних органів, – і вже за кілька днів можна накласти арешт на корпоративні права.

Після такої «заморозки» компанія фактично позбавляється управління й опиняється у вкрай уразливому стані. Далі можливі два типові сценарії. Перший – власникам у неформальний спосіб пропонують «домовитись», щоб обмеження зняли. Другий – підприємство свідомо доводять до стагнації, а вакантну ринкову нішу займає інший, заздалегідь підготований гравець. Подібні схеми в народі називають «віджимом бізнесу» – силовим відбором активів у законних власників. Корупційні чинники лише живлять таку практику, а процедура, яка дозволяє без належного доказового підґрунтя позбавити підприємця контролю над власною компанією, стає зручним інструментом тиску.

Подібні дії виходять за рамки правового поля і підривають довіру до державних інституцій. Якщо компанії відчувають, що закон можна використати вибірково для їх знищення, про яку рівність перед законом чи верховенство права може йти мова? Складається враження, ніби деклароване завдання арешту – забезпечити збереження доказів – слугує лише приводом, тоді як реальна мета – завдати шкоди конкретному суб’єкту господарювання. Така практика руйнує чесні правила конкуренції і взагалі інституційні основи ринкової економіки. З’являється спокуса вирішувати бізнес-спори чи боротьбу за активи не через суд у цивільно-правовому чи господарсько-правовому порядку, а через «маски-шоу» і ухвали слідчих суддів. Це небезпечний шлях, який веде до посилення тіньового впливу силових структур на економіку.

Особливо кричущим є те, що під удар можуть потрапляти компанії, не пов’язані прямо зі злочинами, які розслідується.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що практика визнання корпоративних прав речовими доказами відкриває широку можливість для зловживань та маніпуляцій. Це не лише окрема помилка у правозастосуванні – це системна проблема, яка вимагає уваги і реакції з боку держави, бізнес-спільноти та суспільства. Адже на кону – не просто окремі підприємства, а репутація України як правової держави.

Порушення права власності та ризики для інвестиційного клімату

Не можна оминути увагою і міжнародно-правовий вимір порушеної проблеми. Практика свавільного арешту майна бізнесу без належних правових підстав прямо зачіпає стандарти захисту права власності, закріплені, зокрема, в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Йдеться про відоме право мирно володіти своїм майном (стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини).

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що держава не має права свавільно втручатися у користування власністю: будь-яке обмеження повинно бути законним, пропорційним і переслідувати легітимну мету. Дії державних органів мають ґрунтуватися на розумному обґрунтуванні та відбуватися з дотриманням установлених процедур. Зокрема, у справі «East/West Alliance Limited проти України» (заява № 19336/04) Суд підкреслив, що будь-яке втручання у право мирного володіння майном мусить забезпечувати справедливий баланс між загальним інтересом суспільства й потребами захисту основоположних прав особи. Необхідність такого балансу випливає зі структури статті 1 Першого протоколу. Його не буде досягнуто, якщо на особу покладається індивідуальний і надмірний тягар (див. рішення від 23.09.1982 у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», §§ 69,73, Series A № 52). Інакше кажучи, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між ужитими засобами та поставленою метою (див. рішення від 21.02.1986 у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», § 50, Series A № 98).

У тій-самій справі «East/West Alliance Limited» Суд присудив 5 000 000 євро компенсації компанії-заявнику за втрату майна та бізнес-можливостей, спричинених незаконним втручанням державних органів. Цей прецедент чітко демонструє: якщо правоохоронці й суди ігнорують матеріальну сутність об’єкта, а також всупереч статті 98 КПК, накладають арешт на корпоративні права як на «речові докази», держава ризикує отримати низку аналогічних рішень ЄСПЛ із багатомільйонними сумами відшкодування. Відтак кожен випадок свавільного блокування бізнес-активів не лише підриває правову визначеність усередині країни, а й формує для бюджету потенційні зобов’язання, які багаторазово перевищують гіпотетичну «процесуальну» вигоду (суспільний інтерес) від такого втручання.

У випадку з арештом корпоративних прав як «речових доказів» важко говорити про законність такого втручання, оскільки, як уже зазначалось, КПК не дозволяє вважати нематеріальні права речовими доказами – тобто сама юридична підстава для арешту такого майна є хибною. Пропорційність також під питанням: підприємство фактично карається (втрачає можливість нормально функціонувати) до вирішення справи по суті, причому часто без прямого зв’язку зі злочином. Чи відповідає це суспільному інтересу? Навряд чи, адже завданням досудового розслідування можна виконати й через менш обтяжливі способи, не пов’язані з блокуванням бізнесу. Замороження ж цілого бізнесу виглядає надмірним заходом там, де ще нічого не доведено.

Недивно, що подібні ситуації вже ставали предметом розгляду ЄСПЛ. Показовою є вищевказана справа «East/West Alliance Limited проти України», де українські органи свого часу вилучили 14 літаків авіакомпанії-заявника, оголосивши їх речовими доказами у податковому провадженні, і тривалий час утримували без законних підстав. ЄСПЛ встановив, що заявника було позбавлено належного майна в надзвичайно свавільний спосіб, всупереч принципу верховенства права, і констатував порушення права власності. Слід зауважити, що ті літаки на відміну від корпоративних прав були матеріальними речами – але навіть тоді Суд визнав порушення, адже не було дотримано критерію необхідності і належної процедури. Держава отримала відчутний «ляпас»: ЄСПЛ присудив понад 5 мільйонів євро відшкодування збитків, завданих компанії. Цей прецедент – серйозний сигнал про те, що недотримання прав власників бізнесу в ході кримінального переслідування рано чи пізно призведе до відповідальності держави.

Отже, продовження практики свавільного арешту корпоративних прав не лише підриває національну правову систему, а й створює ризик міжнародних наслідків. Власники підприємств, особливо іноземні інвестори, все частіше усвідомлюють наявність такого ризику і можуть звертатися за захистом до міжнародних інстанцій. Кожен програний Україною позов – це не лише фінансові витрати з держбюджету, а й пляма на інвестиційній привабливості держави.

Інвестиційний клімат безпосередньо залежить від того, наскільки захищеними почувають себе власники капіталу. Якщо в країні існує практика, коли прибутковий бізнес можна легко поставити на коліна ухвалою суду за клопотанням слідчого – жодні податкові пільги чи обіцянки не переконають серйозного інвестора ризикнути своїми коштами. Капітал шукає юрисдикції, де влада діє передбачувано і в рамках закону. Свавільні арешти активів – це завжди червоний прапорець для бізнес-спільноти. Особливо чутливими є стратегічні інвестори, банки, міжнародні корпорації: вони моніторять кейси тиску на бізнес і враховують їх приймаючи відповідні інвестиційні рішення. Необґрунтовані втручання у право власності формують негативний імідж країни як такої, де відсутнє справжнє верховенство права, а власність не є священною і захищеною. На жаль, поки існує легальна можливість позбавити людину контролю над її правами під виглядом забезпечення доказів, доти довіра до правової системи буде хиткою.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши питання всебічно – від семантики понять до практичних наслідків – можна зробити впевнений висновок: корпоративні права не можуть і не повинні визнаватися речовими доказами у кримінальному провадженні. Таке визнання суперечить і букві закону (адже нематеріальні права не відповідають визначенню речових доказів у ст.98 КПК), і духу закону (адже процесуальні дії з доказами розраховані на фізичні об’єкти), і елементарній логіці. Спроби натягнути нематеріальне на матеріальне – це правовий оксюморон, який має залишитися поза практикою слідства та суду.

На жаль, ми бачимо, що даний підхід застосовувався з утилітарною метою – швидкого арешту активів. Однак короткострокова зручність для слідства обертається величезними негативними наслідками для держави у довгостроковій перспективі. По-перше, страждає сам бізнес-сектор: підприємства руйнуються або зазнають суттєвих втрат, працівники втрачають роботу, економіка – податки та інвестиції. По-друге, створюється небезпечний механізм зловживань, який може бути використаний не в інтересах правосуддя, а в інтересах недобросовісної конкуренції чи корупції – для тиску та «рейдерства» під прикриттям закону. По-третє, порушується право власності громадян і компаній, гарантоване Конституцією України та Конвенцією, що веде до юридичної відповідальності держави та погіршення її репутації.

Дозволивши практику арешту корпоративних прав як речових доказів, держава фактично посилає інвесторам і бізнесу тривожний сигнал. Виникає атмосфера правової невизначеності і страху: сьогодні будь-який успішний підприємець може побоюватися, що завтра його частку в компанії визнають «доказом злочину» і відберуть, заморозивши діяльність. Це неприйнятно в правовій державі. Захист законних прав власників має бути не менш пріоритетним, ніж боротьба зі злочинністю. Правоохоронна система повинна шукати і фіксувати докази реальних злочинів, але не шляхом руйнування підприємств та порушення базових прав.

На завершення слід наголосити: відмова від практики визнання корпоративних прав як речових доказів – необхідна умова для оздоровлення правозастосування. Державні органи мають керуватися буквою закону і здоровим глуздом: нематеріальні права – це об’єкт цивільних відносин, але аж ніяк не речові докази. Слід використовувати передбачені КПК механізми лише у законний спосіб і тоді вдасться уникнути зловживань, здійснювати розвиток економіки та захистити право власності – від свавілля. Це, своєю чергою, посилить довіру до українського правосуддя та сприятиме формуванню сприятливого інвестиційного клімату – де закон є передбачуваним, власність захищеною, а справедливість важливішою за кон’юнктурні інтереси.