Постанова ВС КЦС від 22.05.2023 року у справі № 461/2315/19 (щодо подібних правовідносин у спорах щодо свідоцтва про право власності на нерухоме майно)
Статтею 3 ЗК України визначено, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх.
Частиною другою статті 19 ЗК України передбачено, що міська Рада народних депутатів надає земельні ділянки (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) для будь-яких потреб у межах міста.
Зокрема, підприємство, установа, організація та громадяни, заінтересовані в одержанні земельних ділянок, звертаються з відповідним клопотанням (громадянин із заявою) до місцевої Ради народних депутатів, яка має право надавати земельні ділянки. У заяві громадянина про надання земельної ділянки вказуються бажані її розмір і місце розташування, мета використання.
Відповідна місцева Рада народних депутатів розглядає клопотання (заяву) у строк не більше місяця, дає дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки і одночасно повідомляє про це Раду народних депутатів, на території якої розташована намічувана для відведення земельна ділянка.
Проект відведення земельної ділянки погоджується з власником землі або землекористувачем та подається до сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка розглядає його у місячний строк і в межах своєї компетенції приймає рішення про надання земель. Розробку проектів відведення земельних ділянок, перенесення їх меж у натуру (на місцевість) і виготовлення документів, що посвідчують право користування землею, здійснюють державні та інші землевпорядні організації.
Замовниками виконання вказаних робіт є відповідні місцеві Ради народних депутатів, підприємства, установи і організації.
Умови і строки розробки проектів відведення земельних ділянок і перенесення їх меж у натуру (на місцевість) визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт. При цьому, згідно зі статтею 67 ЗК України громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач.
Розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара. Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не повинен перевищувати 0,1 гектара, будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відсутність проекту відведення земельної ділянки в архіві не може бути підставою для висновку про те, що такий не розроблявся, при цьому, як із змісту оскаржуваної ухвали, так і чинного на той час законодавства, обов`язок щодо виготовлення такого покладався не на громадянина, а на відповідний орган місцевого самоврядування.
Суди встановили, що Львівська міська рада діяла виключно в межах законодавчо визначених повноважень, а, отже, відповідачці надано земельну ділянку для користування передбаченим цільовим призначенням, оскільки ухвала Львівської міської ради від 04 липня 1996 року №452 відповідає вимогам статті 67 ЗК України.
Разом з тим, на час прийняття ухвали Львівської міської ради від 08 липня 2010 року №3792 про надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, ухвала Львівської міської ради від 04 липня 1996 року №452 про надання відповідачці у постійне користування земельної ділянки та державний акт від 30 серпня 1996 року про право постійного користування земельною ділянкою були чинними та ніким не скасовані. Отже, жодних обмежень на прийняття ухвали Львівської міської ради від 08 липня 2010 року №3792 не було.
Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судами під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
При вирішенні цієї справи судами попередніх інстанцій правильно визначено характер правовідносин між сторонами, правильно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. За таких обставин, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
У постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №175/1186/15-ц (провадження №61-11477св19) предметом одного з позовів є визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно - житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами; визнання нерухомого майна - житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами за вищевказаною адресою самовільним будівництвом; зобов`язання повернути самовільно зайняту земельну ділянку та відновлення її попереднього стану шляхом знесення самочинного будівництва - житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами.
Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальні частині постанови Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом.
А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно.
Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У справі, що переглядається, позивачка звернулася до суду з позовом про визнання недійсними та скасування ухвал Львівської міської ради, визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею.
Отже, посилання у касаційній скарзі про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №175/1186/15-ц (провадження №61-11477св19), колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини та інші підстави позову, що у свою чергу призводить до іншого матеріально-правового регулювання спірних відносин.
З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihaie
Постанова ВС КЦС від 24.05.2023 року у справі №3 67/3254/15-ц (щодо перебування земельної ділянки лісового фонду в користуванні державного лісогосподарського підприємства)
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).
Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина перша статті 1 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
За приписами статі 5 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.
Відповідно до статті 63 ЛК України ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.
За приписами статті 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.
Згідно зі статтями 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.
Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.
Водночас у частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.
Пунктом «а» частини першої статті 13 ЗК України визначено, що до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1,00 га, що перебувають у державній власності, належало до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (пункт 5 частини першої статті 27 ЛК України у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин).
За змістом статей 181-184, 202-204 ЗК України, Законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.
Згідно з пунктом 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аеро-знімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.
Тобто, при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIIІ «Прикінцеві положення» ЛК України.
Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, наведеним у постановах від 24 грудня 2014 року №6-212цс14, від 25 січня 2015 року №6-224цс14, від 23 грудня 2015 року №6-377цс15.
Судом апеляційної інстанції не було враховано того, що рішеннями Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року було затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок 60 громадянам, включаючи ОСОБА_2 , якому передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 0,1000 га.
Отже, спірну земельну ділянку лісового фонду передано у власність ОСОБА_2 з порушенням порядку зміни цільового призначення земель та без її вилучення із Державного лісового фонду України. При цьому із володіння держави вибула земельні ділянка, загальною площею більше 1 га.
З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihamp
Постанова ВС КАС від 24.05.2023 року у справі № 640/25350/21 (щодо використання земельної ділянки (рекреаційного призначення) не за цільовим призначенням)
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (стаття 19 Земельного кодексу України).
Частиною п`ятою статті 20 Земельного кодексу України передбачено, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.
Згідно частини першої статті 48 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» спортивна споруда – нерухоме майно, призначене для занять фізичною культурою і спортом. Земельні ділянки, на яких розташовані спортивні споруди, належать до земель рекреаційного призначення.
На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. На таких землях (крім земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельних ділянок, зайнятих об`єктами фізичної культури і спорту, інших аналогічних об`єктів) допускається будівництво відповідно до чинної містобудівної документації об`єктів житлового та громадського призначення, що не порушують режим використання земель рекреаційного призначення.
Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.
Колегія суддів звертає увагу, що у постановах від 22 жовтня 2020 року у справі № 818/57/18 та від 26 жовтня 2022 року у справі № 600/2150/21-а Верховний Суд сформулював правовий висновок стосовно застосування вищезазначених норм матеріального права, відповідно до якого питання будівництва, обслуговування того чи іншого об`єкту нерухомого майна нерозривно пов`язані з земельною ділянкою, на якій такий об`єкт розташований. Наявність того чи іншого об`єкта нерухомості повинен відповідати цільовому призначенні земельної ділянки та їй відповідати.
Також колегія суддів бере до уваги те, що відповідно до «Цілей сталого розвитку» (ЦСР, відомі також як Глобальні цілі) - ключові напрямки розвитку країн, що були ухвалені на Саміті ООН зі сталого розвитку. ЦСР ухвалені на період від 2015 до 2030 року і нараховують 17 Глобальних цілей, яким відповідають 169 завдань. Офіційний документ (резолюція) Генеральної Асамблеї ООН «Перетворення нашого світу: Порядок денний в області сталого розвитку на період до 2030 року» (англ. Transforming our world: the 2030 Agenda for Sustainable Development) від 25 вересня 2015 року їх метою є виведення світу на траєкторію сталого та життєстійкого розвитку. Всі держави повинні забезпечити здоровий спосіб життя та добробуту людей будь-якого віку (стаття 3 ЦСР «Міцне здоров`я і благополуччя»).
З аналізу вищезазначених норм, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне сформулювати правовий висновок про те, що оскільки Україна проголосила людину, її життя та здоров`я найвищою соціальною цінністю, то, відповідно, повинні бути забезпечені дієві механізми державних гарантій реалізації права на охорону здоров`я кожного, зокрема шляхом сприянню розвитку фізичної культури і спорту. Тому, використання земельних ділянок, відведених під розміщення на них об`єктів розвитку фізичної культури і спорту, не за цільовим призначенням призведе до нівелювання вказаних конституційних гарантій Держави. Законні вимоги органів контролю і нагляду за охороною земель, зокрема, щодо цільового призначення земельних ділянок, відведених суб`єктам господарювання під розміщення на них об`єктів розвитку фізичної культури і спорту, є способом забезпечення Державою закріплених у Конституції України гарантій стосовно людини, її життя і здоров`я, а тому підлягають обов`язковому і повному виконанню.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, факт використання позивачем частини земельної ділянки не за цільовим призначенням, на думку відповідача, полягає у тому, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:132:0027, орієнтовною площею 0,10 га огороджена сітчастим металевим парканом, який закріплено на металевих стовпчиках. На частині паркану розміщено напис латинськими буквами «ELITEAUTO». При вході на огороджену територію встановлено ворота, хвіртку та тимчасову споруду (приміщення охорони), на верхній частині якої розміщено напис (посилання на адресу Інтернет сайту www.elite.cars.ua). Площа огородженої території вкрита асфальтобетонним покриттям та на ній розміщені транспортні засоби (легкові автомобілі). На частині огородженої території зведено тимчасову одноповерхову споруду площею приблизно 0,01 га, яка складається з двох приміщень, кімнат та холу. При вході до тимчасової споруди, над вхідними дверима, розміщено вивіску з написом «ELITEAUTO».
З огляду на встановлене порушення Головним управлінням Держгеокадастру у місті Києві винесено припис від 12 серпня 2021 року №194/ДК/0007Пр/03/1/-21, яким приписано позивачу вжити визначені законодавством України у сфері регулювання земельних відносин заходів щодо приведення частини земельної ділянки, що перебуває у користуванні (на праві оренди) Товариства з обмеженою відповідальністю "Футбольний клуб "Динамо" Київ" та використовується останнім не за цільовим призначенням, шляхом розроблення відповідної документації із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з внесенням відповідних змін до Державного земельного кадастру.
Проаналізувавши зміст оскаржуваного припису, суди попередніх інстанцій вказали, що припис не відповідає критерію пропорційності, з огляду на таке.
В зобов`язальній частині припису зазначено, що такий повинно бути виконано шляхом розроблення відповідної документації із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з внесенням відповідних змін до Державного земельного кадастру. Водночас суди попередніх інстанцій вказали, що предметом дослідження проведеної перевірки також був договір від 14 вересня 2010 року про оренду земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:132:0027 та копія акта прийому-передачі вказаної земельної ділянки, які укладено між Київським міським головою та Першим віце-президентом Товариства з обмеженою віддільністю «Футбольний клуб «Динамо» Київ», яким, зокрема, встановлено, що зміна цільового призначення земельної ділянки можлива лише в разі прийняття Київською міською радою рішення про затвердження землеустрою щодо відведення земельної ділянки у зв`язку із зміною цільового призначення земельної ділянки та внесення відповідних змін до договору (п. 5.1 договору).
З огляду на вказані обставини суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідачу при прийнятті оскаржуваного припису було достеменно відомо, що позивач не зможе самостійно його виконати. Отже, оскаржуваний припис від 12 серпня 2021 року №194/ДК/0007Пр/03/1/-21 винесений без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, у зв`язку з чим є протиправним та підлягає скасуванню.
Однак з такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів не погоджується, виходячи із такого.
Відповідно до частини другої статті 10 Закону №963-IV державні інспектори у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель мають право, зокрема, давати обов`язкові для виконання приписи з питань використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель відповідно до їх повноважень, а також про зобов`язання приведення земельної ділянки у попередній стан у випадках, установлених законом, за рахунок особи, яка вчинила відповідне правопорушення, з відшкодуванням завданих власнику земельної ділянки збитків.
Верховний Суд у постанові від 4 квітня 2023 року у справі №160/23388/21 сформулював висновок про те, що припис є вимогою суб`єкта владних повноважень, спрямованою на усунення у визначений строк виявлених порушень; особа, якій виданий припис, може виконати його або заперечити у встановленому законодавством порядку щодо можливості його виконання, зокрема, шляхом звернення до відповідного суб`єкта владних повноважень.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
З приводу вказаного принципу Верховний Суд у постанові від 18 травня 2022 року у справі №280/988/19 сформулював правовий висновок, відповідно до якого дотримання необхідного (справедливого) балансу між суспільними (публічними) та приватними інтересами (принципу пропорційності) є важливою вимогою громадянського суспільства, демократичної, соціальної та правової держави та складовою принципу верховенства права. Критеріями дотримання такого балансу є: 1) втручання суб`єкта владних повноважень у право особи є виправданим лише за умови, коли це є надзвичайно необхідним для захисту суспільних (публічних) інтересів; 2) можливість суб`єктів владних повноважень змінювати або відкликати окремі власні адміністративні рішення лише в інтересах суспільства, якщо це необхідно, але з урахуванням права та інтересів осіб; 3) наявність обов`язкової та справедливої компенсації особі у разі втручання в її право, що викликане суспільною необхідністю; 4) обов`язковість дотримання розумного співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається для захисту суспільного (публічного) інтересу, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що за результатами перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом - земельною ділянкою (з кадастровим номером 8000000000:90:132:0027) складено акт від 30 липня 2021 року №194-ДК/165/АП/09/01/-21. Проведеною перевіркою встановлено порушення ТОВ "Футбольний клуб "Динамо" Київ" пункту «а» частини першої статті 96 Земельного кодексу України. Приписом від 12 серпня 2021 року №194/ДК/0007Пр/03/1/-21, прийнятим на підставі акта перевірки, приписано позивачу вжити визначені законодавством України у сфері регулювання земельних відносин заходів щодо приведення частини земельної ділянки, що перебуває у користуванні (на праві оренди) ТОВ «Футбольний клуб «Динамо» Київ» та використовується останнім не за цільовим призначенням, шляхом розроблення відповідної документації із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з внесенням відповідних змін до Державного земельного кадастру.
Також, зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що позивачем під час судового розгляду не було спростовано виявлені під час перевірки порушення, водночас суди вказали на те, що вимоги припису від 12 серпня 2021 року №194/ДК/0007Пр/03/1/-21 не можуть бути виконані позивачем, оскільки відповідно до пункту 5.1 Договору від 14 вересня 2010 року про оренду земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:132:0027 «зміна цільового призначення земельної ділянки можлива лише в разі прийняття Київською міською радою рішення про затвердження землеустрою щодо відведення земельної ділянки у зв`язку із зміною цільового призначення земельної ділянки та внесення відповідних змін до договору».
З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihaph
Постанова ВС КЦС від 25.05.2023 року у справі № 707/1593/18 (щодо зайняття земельної ділянки водного фонду)
Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, провадження №14-95цс18, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, провадження №14-452цс18, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, провадження №14-473цс18, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, провадження №14-364цс19, від 15 вересня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, провадження №14-740цс19). Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою необхідно розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц, провадження №14-2цс21).
Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що з огляду на зовнішні, об`єктивні, явні і видимі природні ознаки таких земельних ділянок «особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою.
Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов» (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, провадження №14-452цс18, пункт, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, провадження №14-473цс18, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14‑ц, провадження №14-364цс19, від 15 вересня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, провадження №14-740цс19).
У справі, що переглядається, суди встановили, що земельні ділянки, зокрема і земельна ділянка ОСОБА_3, станом на 01 січня 2014 року та 01 січня 2015 року обліковувались в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради, в межах населеного пункту, як землі загального користування, вид угідь - штучні водосховища.
Доводи касаційної скарги про те, що вимоги прокурора про визнання незаконним і скасування рішення №53-18 пред`являються шляхом подання віндикаціного позову і є вимогами про витребування майна, є безпідставними, оскільки власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, провадження №14-473цс18, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, провадження №14-740цс19).
Оскільки зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України є таким порушенням права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням права володіння, то негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, провадження №14-452цс18, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, провадження №14-181цс18, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, провадження №14-473цс18, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, провадження №14-364цс19).
Тому позовна давність до вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою водного фонду, зокрема шляхом скасування рішення №53-18, не застосовується.
З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihaqj
Постанова ВС КГС від 25.05.2023 року у справі № 925/1031/20 (щодо відведення земельної ділянки)
За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 30.05.2018 у справі №469/1393/16-ц, відповідно до ч. 1 ст. 58 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та ст. 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів, а також землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Відповідно до ст. 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди.
При цьому, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.
Отже, прибережна захисна смуга – це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.
Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення.
Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у ст. 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
І хоча у справах №469/1393/16-ц та 925/1031/20 правовідносини не є тотожними, однак у них є спільне правове регулювання за їхнім змістом – щодо того, що існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону, відтак колегія суддів застосовує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 30.05.2018 року у справі №469/1393/16-ц до правовідносин у справі, що розглядається.
При цьому колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтверджувала висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 21.05.2014 у справі №6-16цс14, від 19.11.2014 року у справі №6-175цс14 і від 24.12.2014 року у справі №6‑206цс14, про те, що існування прибережних захисних смуг визначеної ширини прямо передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України).
Тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає її відсутність за наявності встановлених законом розмірів і не вказує на правомірність передання в оренду чи у власність земельної ділянки (див. постанови від 30.05.2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 28.11.2018 року у справі №504/2864/13-ц (п. 44), від 12.06.2019 року у справі №487/10128/14-ц (п. 53), від 11.09.2019 року у справі №487/10132/14-ц (п. 63.2), від 07.04.2020 року у справі №372/1684/14-ц (п. 41)). Ця судова практика є стабільною, тобто відповідне правозастосування є передбачуваним як для органів державної влади та місцевого самоврядування, так і для приватних осіб.
Більше того, самим же судом апеляційної інстанції встановлено, що факт розташування спірної земельної ділянки у межах нормативно встановленої прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища також встановлений і висновком експерта №833/21/350-367/22-23 від 25.03.2022 року за результатами проведення земельно-технічної експертизи у господарській справі №925/1031/20.
Відтак, передчасним є висновок апеляційного господарського суду про те, що належні та допустимі докази на підтвердження того, що станом на 2015 рік землі, які в послідуючому були передані відповідачу-2, мали землекористувача та визначене цільове призначення як землі водного фонду, про що була внесена інформація до Державного земельного кадастру, в матеріалах справи відсутні, оскільки вказане не впливає на її статус як такої, що вона знаходиться у межах прибережної захисної смуги і не вказує на автоматичну правомірність передання її в оренду.
Вказане також призвело до того, що апеляційним судом взагалі не була надана оцінка доводам прокурора про те, що відповідно до ст. 186-1 ЗК України (у відповідній редакції) проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої в межах прибережної захисної смуги, підлягає також погодженню з органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері охорони навколишнього природного середовища, структурним підрозділом обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища.
Далі суд апеляційної інстанції послався на ч. 3 ст. 85 ВК України (відповідно до якої у користування на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення та берегових смуг водних шляхів можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об`єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, а також для проведення науково-дослідних робіт) та дійшов висновку, що за змістом цієї норми права, а також ч. 4 ст. 59 ЗК України земельні ділянки прибережних захисних смуг можуть передаватись на умовах оренди юридичним особам в тому числі для рекреаційних цілей. Проте, як вже було зазначено, апеляційним судом не було враховано посилання прокурора на ст. 186-1 ЗК України та положень ст. 61 ЗК України щодо обмежень діяльності у прибережних захисних смугах.
Відтак, кожен з цих передчасних висновків суду апеляційної інстанції призвів до передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Більше того, судом апеляційної інстанції взагалі не наведено мотивів відмови у позові в частині вимоги про скасування державної реєстрації права власності з одночасним припиненням відповідного речового права Черкаської районної державної адміністрації на земельну ділянку за кадастровим номером 7124986000:01:001:0043 площею 2,7607 га, розташованої в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району за межами населеного пункту.
Вказане також призвело до того, що апеляційним судом не надано оцінки доводам прокурора про те, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх добросовісність під обґрунтований сумнів.
Що ж до постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2022 року у справі №19/028‑10/13 (у якій прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Бориспільської районної ради про визнання незаконними та скасування рішень Виконавчого комітету Бориспільської міської ради про оформлення права власності відповідачу на цілісний майновий комплекс, про надання поштової адреси об`єктам нерухомого майна, про оформлення права власності на нерухоме майно тощо), то вона прийнята взагалі за інших правовідносин, ніж ті, які мають місце у справі №925/1031/20, відмінних як за предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами, а також матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин, у зв`язку з чим колегія суддів не розглядає посилання скаржника на неврахування відповідного висновку у ній.
Також колегія суддів приймає до уваги висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 25.10.2022 року у справі №925/764/21 у справі з подібними правовідносинами.
З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihatf
Постанова ВС КЦС від 29.05.2023 року у справі № 391/608/21 (щодо змін до договору оренди земельної ділянки)
Судами встановлено та змістом договору оренди землі від 12 квітня 2006 року підтверджено, що зазначений договір не містить умови про надання згоди орендодавцем на передачу орендарем земельної ділянки в суборенду.
Під час розгляду справи ОСОБА_1 посилалася на те, що 15 січня 2021 року вона зверталася до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, яке на той момент було розпорядником спірної земельної ділянки, із проханням надати згоду на передачу земельної ділянки у суборенду ФГ «ОСОБА_3», на підтвердження чого надало копію листа від 15 січня 2021 року (а. с. 53 т. 1).
Судами встановлено та матеріалами справи підтверджено, що згідно з листом Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області від 10 січня 2022 року №29-11-0.3-116/2-22 в автоматизованій системі діловодства «ДОК ПРОФ» лист ОСОБА_1 від 15 січня 2021 року не реєструвався.
ОСОБА_1 не надано до суду оригіналу листа від 15 січня 2021 року із відміткою Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області про його реєстрацію.
Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами факт отримання від орендодавця згоди на передачу земельної ділянки в суборенду в порядку, встановленому частиною першою статті 8 Закону України «Про оренду землі».
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що Компаніївська селищна рада не має права вимагати розірвати спірний договір оренди землі, оскільки станом на момент укладення договору суборенди земельної ділянки від 25 лютого 2021 року вона не була розпорядником спірної земельної ділянки, а право комунальної власності на земельну ділянку виникло у неї лише з 29 червня 2021 року, з огляду на таке.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», який набрав чинності 27 травня 2021 року, доповнено розділ Х «Перехідні положення» ЗК України пунктом 24, в якому зазначено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, визначених підпунктами «а» - «е» цього пункту. Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом. Перехід земельних ділянок із державної власності у комунальну власність згідно з вимогами цього пункту не є підставою для припинення права оренди та інших речових прав, похідних від права власності, на такі земельні ділянки. Внесення змін до договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту із зазначенням нового органу, що здійснює розпорядження такою земельною ділянкою, не вимагається і здійснюється лише за згодою сторін договору.
Таким чином, зміна форми власності земельної ділянки та органу, який здійснює розпорядження земельної ділянки, не має своїм наслідком припинення права оренди, а внесення змін до договору оренди із зазначенням нового органу, який здійснює розпорядження земельною ділянкою, не вимагається та здійснюється лише за згодою сторін.
Судами встановлено, що право комунальної власності на спірну земельну ділянку за Компаніївською селищною радою зареєстровано 29 червня 2021 року. На момент такої реєстрації договір суборенди земельної ділянки від 25 лютого 2021 року був чинний.
Враховуючи те, що з 29 червня 2021 року до Компаніївської селищної ради перейшли усі права та обов`язки за договором оренди землі від 12 квітня 2006 року, у тому числі право вимагати розірвання договору, тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
Доводи касаційної скарги про те, що у цій справі не встановлено істотності порушення спірного договору відповідачем, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, оскільки підстави для розірвання спірного договору визначені законом, а саме: статтею 32 Закону України «Про оренду землі», пунктом 2 частини першої статті 783 ЦК України, що відповідає умовам, за яких допускається розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін (частина друга статті 651 ЦК України). Посилання заявниці на те, що вона продовжувала сплачувати орендну плату не мають правового значення для визначення підстав для розірвання спірного договору.
З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihaud
Підготував Дмитро Навроцький, адвокат, член Центру земельного права ВША НААУ, керуючий партнер АО SENSUM