Постанова ВС КЦС від 01.06.2023 року у справі № 520/21041/18 (щодо встановлення земельного сервітуту)

Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (стаття 100 ЗК України).

Види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів на підтвердження того, що нормальне використання свого майна неможливе без застосування обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому необхідно довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом.

З врахуванням викладених норм права можна зробити висновок, що, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою його встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, яка звертається щодо встановлення такого обмеженого користування чужим майном.

У постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/4106/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі №925/603/18, від 17 жовтня 2019 року у справі №484/690/16-ц від 08 грудня 2021 року у справі №686/18456/18 зазначено, що передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут. Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №2114/2-3819/11 (провадження №61‑1070св19) наголошено на необхідності забезпечення дійсного вирішення у дієвий спосіб спору, що виник та існує між сторонами та існування якого позбавляє їх можливості спільно використовувати єдиний об`єкт нерухомості без його поділу (виділу частки) в натурі.

Здійснюючи поділ спірної земельної ділянки, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що запропонований у висновку експерта від 25 серпня 2020 року №064/2020 варіант поділу земельної ділянки відповідає розмірам часток кожного зі співвласників на нерухоме майно та порядку землекористування, який фактично існує між сторонами. Сервітут, запропонований у висновку від 25 серпня 2020 року № 064/2020, є найменш обтяжливим для користувача ділянки, щодо якої він встановлюється, особам, для яких встановлюється сервітут (ОСОБА_1 та ОСОБА_1), такий варіант є найбільш сприйнятливим, тоді як інтереси ОСОБА_2 встановлення сервітуту не зачіпають.

Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_2 у частині встановлення земельного сервітуту, суди попередніх інстанцій правильного виходили з того, що останній не довів належними та допустимими доказами, що задоволення його потреб неможливо здійснити іншим способом, ніж встановлення земельного сервітуту. Також, судами не встановлено, що ОСОБА_2 ініціював встановлення сервітуту перед ОСОБА_1, зокрема зверталася до останньої з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту.

У свої рішеннях суди зазначали, що як висновок експерта від 25 серпня 2020 року №064/2020, так і висновок експерта від 18 вересня 2020 року №075/2020 передбачають встановлення земельного сервітуту, але у висновку від 25 серпня 2020 року № 064/2020 запропоновано встановлення сервітуту щодо однієї земельної ділянки, у висновок експерта від 18 вересня 2020 року №075/2020 - для двох ділянок, сервітут запропонований у висновку від 25 серпня 2020 року №064/2020 є найменш обтяжливим для користувача ділянки, щодо якої він встановлюється, і як заявили в судовому засіданні сторони, для яких встановлюється сервітут ( ОСОБА_1 , ОСОБА_1), такий варіант є для них обох сприйнятливим, а інтереси ОСОБА_2 встановлення сервітуту не зачіпають.

Таким чином, суди мотивували в судових рішень відхилення висновку експерта від 18 вересня 2020 року №075/2020.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-1443цс16 та у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі №551/176/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі      №539/1427/16-ц, від 17 вересня 2018 року у справі №127/1417/16-ц, від 12 січня 2022 року у справі №663/917/17 з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі  №6-1443цс16 сформовано висновок про те, що визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно.

Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України зазначив, що суди не дослідили, чи здійснено такий виділ з відхиленням від принципу відповідності ідеальним часткам співвласників, чи збільшується її частка в спільній частковій власності, чи підлягає при цьому стягненню з неї компенсація на користь відповідача за зменшення його частки при виділі в натурі.

Судами попередніх інстанцій не порушено таких висновків. Здійснюючи між сторонами поділ спірного будинку, суди попередніх інстанцій виходили із єдиного запропонованого експертом варіантом поділу із незначним відхиленням від розмірів ідеальних часток співвласників.

У постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі №551/176/16-ц зазначено, що земельний сервітут повинен встановлюватися у спосіб найменш обтяжливий для власника земельної ділянки щодо якої пропонується встановлення земельного сервітуту.

У постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №539/1427/16-ц, від 17 вересня 2018 року у справі №127/1417/16-ц зазначено, що умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задовольнити потреби власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання в інший спосіб.

У постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі №663/917/17 зазначено, що умовою встановлення сервітуту є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти договір про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови. 

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihayw

Постанова ВС КЦС від 01.06.2023 року у справі № 345/4558/20 (щодо проєкту землеустрою та дотриманням відповідної процедури зміни цільового призначення земельних ділянок)

Статтею 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частин першої, другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Звертаючись до суду з касаційною скаргою, заявниця посилалася на неврахуванням апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16-а.

Колегія суддів Верховного Суду доводи вважає необґрунтованими з огляду на таке.

У постанові від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16-а (провадження №11-518апп18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що «необхідною умовою зміни цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу місцевого самоврядування - зобов`язання судом внести певні зміни до рішення міської ради за відсутності відповідного волевиявлення органу є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України, компетенції на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту. Суд не може вирішувати питання, віднесені до компетенції органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, зокрема, про передачу земельних ділянок у постійне користування, оренду, укладення чи поновлення договору оренди земельної ділянки, зміну цільового призначення землі. Тобто суди не можуть підміняти інші органи влади та зобов`язувати уповноважений орган прийняти рішення визначеного судом змісту. Отже, зобов`язання судом органів місцевого самоврядування внести певні зміни до рішення міської ради за відсутності відповідного волевиявлення таких органів є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України, компетенції на здійснення права власності та управління землями, яке підлягає захисту.

У вказаній постанові  Велика Палата Верховного Суду взагалі не надавала оцінки та не встановлювала обставин щодо застосування положень постанов Кабінету Міністрів України від 14 січня 2005 року №15 «Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру» та від 22 липня 2016 року №482 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» в частині здійснення державного контролю органами Держгеокадастру щодо встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки та обстеження земельних ділянок, яким заподіяна шкода внаслідок їх самовільного зайняття, на що посилається заявник в касаційній скарзі.

Крім того, у постанові від 01 червня 2021 року в справі №925/929/19 (провадження №12‑11гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16-а про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі. При цьому зазначила, що земельним законодавством чітко встановлено, що за проєктами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури здійснюється зміна цільового призначення земельних ділянок. Проте, такої процедури для зміни виду використання земельної ділянки без зміни її категорії цільового призначення чинним законодавством не передбачено. Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі №922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі  №2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі №910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі №910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі №910/24257/16).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihbbw

Постанова ВС КЦС від 02.06.2023 року у справі № 357/9105/18 (щодо моменту укладення договору оренди земельної ділянки)

У частинах першій та другій статті 640 ЦК України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Істотними умовами договору оренди землі відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції на час укладення договору оренди від 17 червня 2013 року) були: 1) об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); 2) строк дії договору оренди; 3) орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; 4) умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; 5) умови збереження стану об`єкта оренди; 6) умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; 7) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; 8) існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; 9) визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини;  10) відповідальність сторін; 11) умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону було підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

За згодою сторін у договорі оренди землі могли бути зазначені інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов`язань сторін, порядок страхування об`єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об`єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо.

Можна зробити висновок, що на законодавчому рівні встановлені чіткі і однозначні вимоги щодо форми і змісту договору оренди землі.

На час укладення договору оренди стаття 6 Закону України «Про оренду землі» передбачала, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19), оскільки моменти укладення договору оренди землі та набрання ним чинності збігалися, то моментом укладення договору оренди землі на час дії частини третьої статті 640 ЦК України (до 01 січня 2013 року) вважалася саме його державна реєстрація, якщо сторони договору не передбачили в договорі іншого релевантного вирішення спорів щодо договору оренди землі, укладеного до 01 січня 2013 року.

Разом із цим у частині п`ятій статті 6 Закону України «Про оренду землі» (доповнено на підставі Закону від 11 лютого 2010 року №1878-VI) визначено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Тобто з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки.

Отже, договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України та статті 15 Закону України «Про оренду землі».

З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов`язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою.

Зареєстроване право оренди землі є речовим правом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі №357/8277/19 (провадження №14-65цс22), до розгляду якої зупинялося провадження у цій справі, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі №6-643цс16 у частині того, що виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вказаний висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 01 січня 2013 року, тобто після зміни законодавчого регулювання: виключення із Закону України «Про оренду землі» вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на необхідність реєстрації права оренди і виключення з тексту цього Закону посилання на укладеність правочину з дня його державної реєстрації.

Речове право на спірну земельну ділянку за позивачем згідно з договором оренди землі від 18 червня 2015 року було зареєстровано 02 листопада 2015 року державним реєстратором Реєстраційної служби Таращанського районного управління юстиції Київської області Гречінською Н. П. (рішення про державну реєстрацію прав за індексним номером 25762082).

Зазначені рішення державного реєстратора скасовано наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №727/5.

Однак, позивач під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій повідомляв суд, що наказ Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року  №727/5 оскаржується в судовому порядку з 2018 року (справа №357/9440/20) і вирішення цього питання впливає на встановлення факту набуття ТОВ «Олійникова Слобода» права оренди на спірну земельну ділянку.

25 серпня 2021 року постановою Київського апеляційного суду у справі                                             №357/9440/20 визнано незаконним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №727/5, у тому числі в частині скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди ТОВ «Олійникова Слобода» на спірну земельну ділянку. Постановою Верховного Суду від 04 травня 2022 року постанову апеляційного суду від 25 серпня 2021 року в цій частині залишено без змін.

Унаслідок визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №727/5 право оренди позивача за договорами оренди землі від 17 червня 2013 року та від 18 червня 2015 року є дійсним з моменту внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права оренди ТОВ «Олійникова Слобода» на спірну земельну ділянку (12 вересня 2013 року та 02 листопада 2015 року), оскільки скасування наказу відновило дію державної реєстрації цього права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі  №610/1030/18 (провадження №14-436цс19) зроблено висновок щодо права орендаря за первинним договором оренди земельної ділянки на захист свого права, відповідно до якого, якщо під час дії першого договору оренди земельної ділянки був укладений другий договір з іншим орендарем і право останнього зареєстроване, то суд зможе захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати своє право оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте таку можливість первинний орендар матиме лише тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди.

За відсутності реєстрації права оренди первинного орендаря у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди землі за договором оренди, укладеним у період дії первинного договору, підлягають задоволенню, якщо на час ухвалення рішення суду первинний орендар матиме чинне право оренди та зможе його зареєструвати.

У разі укладення договору оренди земельної ділянки в період чинності попереднього договору оренди оскаржуваний договір оренди може бути визнано недійсним.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції в частині визнання недійсним оспорюваних договорів оренди землі від 05 березня 2018 року, укладених між ОСОБА_1 та ТОВ Агрокомплекс «Узин» щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 3220484400:03:004:0008 та  3220484400:03:004:0009 загальною площею 4,56 га, оскільки вони укладені під час дії раніше укладених з позивачем інших договорів оренди цих же земельних ділянок, які у встановленому законом порядку недійсним, нечинним чи неукладеним не визнавалися.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihbee

Постанова ВС КАС від 07.06.2023 року у справі № 380/7230/20 (щодо перевірки державними інспекторами використання та охороною земельних ділянок)

Положеннями статті 6 Закону №963-IV передбачено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, належать зокрема здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у частині додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю та виконання вимог щодо використання земельних ділянок за цільовим призначенням.

Відповідно до статей 9, 10 Закону №963-IV державний контроль за використанням та охороною земель, дотриманням вимог законодавства України про охорону земель і моніторинг ґрунтів здійснюються шляхом здійснюються шляхом, зокрема, проведенням перевірок. Зміст зазначених норм права дозволяє зробити висновок, що контроль за використанням та охороною земель є прямим обов`язком інспекторів, однак законодавством визначено перелік конкретних дій та заходів на вчинення яких уповноважено державних інспекторів.

Позивач обґрунтовує неправомірність дій відповідача незастосуванням при призначенні перевірки положень Закону №877-V.

Своєю чергою, у статті 2 Закону №877-V визначено, що його дія поширюється на відносини, пов`язані із здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. Заходи контролю здійснюються органами Державної фіскальної служби (крім митного контролю на кордоні), державного нагляду за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки (крім здійснення державного нагляду за провадженням діяльності з джерелами іонізуючого випромінювання, діяльність з використання яких не підлягає ліцензуванню), державного архітектурно-будівельного контролю (нагляду), державного нагляду у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім діяльності з переказу коштів, фінансових послуг з ринку цінних паперів, похідних цінних паперів (деривативів) та ринку банківських послуг), державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зокрема державного нагляду (контролю) в галузі цивільної авіації - з урахуванням особливостей, встановлених Повітряним кодексом України, нормативно- правовими актами, прийнятими на його виконання (Авіаційними правилами України), та міжнародними договорами у сфері цивільної авіації.

Цим законом визначено чіткий перелік відносин, на які поширюється його дія. Особливості та обмеження перевірок, визначені у вказаному Законі, не відносяться до перевірок земель Держгеокадастром та його територіальними органами, оскільки такі обмеження стосуються лише застосування Закону №877-V.

Водночас слід розрізняти перевірки суб`єктів господарювання на предмет відповідності здійснюваної ними діяльності вимогам законодавства від перевірок щодо об`єкту, у спірному випадку, земельної ділянки.

Колегія суддів наголошує, що за приписами статті 6 Закону №963-IV до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, серед іншого, належить здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у частині додержання органами державної влади, юридичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Отже,  у цій справі державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель із дотриманням вимог законодавства про охорону земель здійснювалася перевірка саме за об`єктами - земельними ділянками, на предмет законності реалізації Львівською ОДА на користь позивача земельних ділянок, а не перевірка позивача як суб`єкта господарювання, а тому до цих відносин правильно застосовано норми спеціального Закону №963-IV.

За такого правового регулювання та встановлених обставин Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції щодо підстав відмови  у задоволенні позову.

Такі висновки суду щодо розмежування перевірок за суб`єктами та об`єктами правовідносин узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 16.07.2020 року у справі №819/5/18, від 25.05.2022 року у справі №120/1196/19-а, від 15.11.2022 року у справі №640/32178/20, від 28.02.2023 року у справі №280/2932/20, а також від 17.09.2019 року у справі №806/1723/18 і від 27.02.2020 року у справі №818/1512/17, на які зробив посилання суд апеляційної інстанції.

Також колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду, що оскаржуваний наказ є ненормативним правовим актом одноразового застосування, який вичерпав свою дію фактом виконання (за результатами перевірки складено акт від 19.05.2020 року №239‑ДК/133/АП/09/01/‑20) та, відповідно не може бути скасованим.

Аналогічний висновок висловлений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 25.01.2019 року у справі №823/1154/18 та від 25.05.2022 у справі №120/1196/19-а.

Одночасно колегія суддів критично оцінює посилання скаржника на правову позицію Верховного Суду, висловлену у постановах від 28.02.2019 року у справі №813/3201/17 та від 07.09.2020 року у справі №826/15258/17, оскільки, як вбачається зі змісту цих постанов, відповідач призначав та проводив перевірку саме щодо позивача як суб`єкта господарювання. Натомість у цій справі, перевірка призначена щодо об`єкту - земельних ділянок.

Що стосується доводів скаржника про відсутність у відповідача повноважень щодо перевірки додержання органами державної влади, юридичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, то такі повноваження прямо визначені положеннями статті 6 Закону №963-IV.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://surl.li/ihbff

Підготував Дмитро Навроцький, адвокат, член Центру земельного права ВША НААУ, керуючий партнер АО SENSUM