Постанова ВП ВС від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (щодо звернення орендодавця до суду для розірвання договору оренди, якщо орендар вчасно не зареєстрував його)

Найчастіше договір оренди укладається, а договір оренди (чи право оренди) реєструється у різні дати. Проте трапляються ситуації, коли різниця між цими датами складає роки. Цей факт штучно продовжує орендні відносини.

Орендодавці не завжди обізнані про це, тому непоодинокими є судові спори, в яких орендодавці намагаються захистити своє право на земельну ділянку та доводять, що строк оренди рахується від дня його укладення.

Верховний Суд неодноразово підтверджував, як щодо договорів, укладених до 2013 року, так і після, що строк оренди починає спливати лише з дати його реєстрації чи реєстрації права оренди, тому орендодавцям, власникам земельних ділянок, відмовляли в захисті.

Проте у постанові від 15 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що орендодавець є більш вразливою стороною у договорі, ніж орендар, та не має правового захисту свого права власності у разі неналежного виконання орендарем обов’язку з державної реєстрації договору оренди та, як наслідок, протиправного збільшення строку оренди.

Разом з тим реалізувати свої суб’єктивні права та обов’язки сторони договору оренди земельної ділянки можуть лише після державної реєстрації такого договору.

Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України, у редакції, яка була чинною як на час укладення договору оренди земельної ділянки, так і на момент його державної реєстрації, визначено момент, коли договір, який підлягав державній реєстрації, є укладеним, а саме: договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації.

Оскільки моменти укладення договору та набрання ним чинності збігаються (частина друга статті 631 ЦК України), то моментом укладення договору оренди земельної ділянки на час дії зазначеної редакції частини третьої статті 640 ЦК України є саме його державна реєстрація, якщо сторони договору не передбачили у договорі інше, відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України.

У постановах від 07 червня 2017 року у справі № 634/769/15-ц (провадження № 6-872цс17), від 18 січня 2017 року у справі № 532/129/16-ц (провадження № 6-2777цс16) та від 13 грудня 2013 року у справі № 1106/2791/2012 (провадження № 6-127цс13) Верховний Суд України звернув увагу на ситуацію, коли у договорах оренди сторони не вказали календарного терміну початку перебігу строку договору оренди, однак зауважили, що договір набирає чинності з моменту його державної реєстрації. У цих постановах Верховний Суд України зробив висновок, що моментом початку строку дії договору є саме набрання ним чинності. 

У постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) Верховний Суд України зробив висновок, що моментом укладення договору оренди земельної ділянки є момент, коли сторони, дійшовши згоди щодо істотних умов договору оренди землі, скріплюють його своїми підписами. Однак указав, що цивільні права та обов’язки, тобто чинність, договір набуває після його державної реєстрації.

У постанові від 06 березня 2013 року у справі № 2-477/11 (провадження № 6-5цс13) предметом дослідження Верховним Судом України було визначення закону, який мав застосовуватися при визначенні істотних умов договору. Тобто досліджувалися інші обставини.

У цивільній справі, що переглядається Великою Палатою Верховного Суду,  суди попередніх інстанцій установили, що перший власник земельної ділянки ОСОБА_2 як орендодавець та ФГ «Волна» як орендар підписали договір оренди земельної ділянки 01 листопада 2007 року.

При цьому сторони узгодили у пункті 3 договору строк його дії – 10 років, у пункті 9.4 передбачили обов’язок орендаря приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку, та у пункті 14.1 визначили, що цей договір набирає чинності після підписання його сторонами та його державної реєстрації.

Отже, момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов’язали з моментом державної реєстрації договору.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в таких випадках орендодавці можуть звернутись до суду з позовом про розірвання договору оренди, якщо вони в значній мірі були позбавлені того, на що розраховували при укладенні договору оренди. Судам в таких спорах доведеться з’ясувати, чи мав орендодавець можливість контролювати дії орендаря з державної реєстрації договору оренди земельної ділянки.

Детальніше з текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/yccsktzt

Постанова ВП ВС від 18 лютого 2020 року у справі № 912/2730/18 (щодо надання дозволу на розробку проєкту технічної документації щодо приватизації земель сільськогосподарського призначення державної власності з метою передання їх у власність (користування) іншим особам, реалізація якого може призвести до зменшення вартості єдиного майнового комплексу державного підприємства)

Суди попередніх інстанцій установили, що після прийняття рішення про приватизацію ДП «Олександрійський шовкорадгосп» управління останнім перейшло до РВ ФДМУ. Таким чином, повноваження власника державного майна – єдиного майнового комплексу ДП «Олександрійський шовкорадгосп», до складу якого входить і спірна земельна ділянка, здійснює РВ ФДМУ. Оскільки в цій справі встановлено наявність існуючого речового права на спірні земельні ділянки, а наказ відповідача, який оскаржується, про надання дозволу на розробку проєкту технічної документації щодо приватизації земель сільськогосподарського призначення державної власності з метою передання їх у власність (користування) іншим особам може спричинити порушення речового права ДП «Олександрійський шовкорадгосп» (права постійного користування земельною ділянкою), яке перебуває в процесі приватизації та повноваження власника державного майна якого (єдиного майнового комплексу ДП «Олександрійський шовкорадгосп») здійснює РВ ФДМУ, то висновок судів попередніх інстанцій про існування цивільно-правового спору є правильним.

Звідси доводи скаржника про публічно-правовий характер спірних правовідносини є необґрунтованими. Додатково Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Кіровоградським окружним адміністративним судом у справі №811/1522/18 за позовом РВ ФДМУ до ГУ Держгеокадастру, третя особа – ДП «Олександрійський шовкорадгосп», про визнання протиправним та скасування наказу ухвалою від 27 вересня 2018 року закрито провадження в адміністративній справі та роз’яснено позивачу про право на звернення до суду в порядку господарського судочинства.

 Отже, з огляду на суб’єктний склад учасників спору, предмет і підставу позову, а також характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно розглянули цю справу в порядку господарського судочинства. Щодо визнання наказу недійсним. Рішенням загальних зборів трудового колективу ДП «Олександрійський шовкорадгосп» (протокол від 01 серпня 2017 року № 3), серед іншого, затверджено список працівників та прирівняних до них осіб (колишніх працівників, а зараз – пенсіонерів) ДП «Олександрійський шовкорадгосп» і працівників державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров’я, а також пенсіонерів із їх числа, які відповідно до статті 25 Земельного кодексу України мають право на отримання земельних ділянок із земель, що перебувають у постійному користуванні ДП «Олександрійський шовкорадгосп».

Указані особи, визначені зазначеним наведеним вище рішенням загальних зборів, звернулися до ГУ Держгеокадастру з клопотаннями про надання дозволів ДП «Олександрійський шовкорадгосп» на розробку проєкту землеустрою щодо приватизації земель, що знаходяться в постійному користуванні ДП «Олександрійський шовкорадгосп»; про передачу у власність кожному з них земельної ділянки сільськогосподарського призначення із земель, що знаходяться в постійному користуванні ДП «Олександрійський шовкорадгосп», у розмірі 2 га. За результатами розгляду зазначених клопотань ГУ Держгеокадастру видано оспорюваний наказ.

Звідси оспорюваний наказ ГУ Держгеокадастру, реалізація якого може призвести до зменшення вартості єдиного майнового комплексу ДП «Олександрійський шовкорадгосп» унаслідок зменшення розміру земельної ділянки державної власності, що перебуває в постійному користуванні ДП «Олександрійський шовкорадгосп», видано всупереч приписам частини четвертої статті 12 Закону № 2163-ХІІ, а тому є таким, що порушує права власника державного майна, повноваження якого здійснює РВ ФДМУ, що є підставою для визнання наказу недійсним. Натомість суди попередніх інстанцій зазначили, що підставою для визнання недійсним оспорюваного наказу є його прийняття до завершення приватизації ДП «Олександрійський шовкорадгосп» шляхом перетворення останнього в колективне сільськогосподарське підприємство, чим порушено законодавство, зокрема норми Закону № 290/96-ВР та Указу № 720/95.

Так, відповідно до статті 5 Закону № 290/96-ВР (чинного на момент прийняття оскаржуваного наказу; утратив чинність у зв’язку з набранням чинності Законом № 2269-VIII) приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється шляхом перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства або в акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених). Натомість згідно з пунктом 1 Указу № 720/95 паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані в колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Із цього випливає, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин приписи Закону № 290/96-ВР, який не регламентує питання приватизації земель державних сільськогосподарських підприємств їх працівниками. Також застосуванню не підлягали й положення Указу № 720/95 щодо паювання земель, переданих сільськогосподарським підприємствам у колективну власність, оскільки земельна ділянка, закріплена за ДП «Олександрійський шовкорадгосп» на праві постійного користування, перебуває в державній власності.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/25dz98w8

Постанова ВП ВС від 19 лютого 2020 року у справі № 813/203/18 (щодо визнання протиправним та скасування висновку державної експертизи землевпорядної документації та зобов’язання Держгеокадастру провести повторну державну експертизу проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягає розгляду в порядку адміністративної юрисдикції)

У разі відмови в розгляді заяви про спростування висновків державної експертизи або незгоди з висновками повторної державної експертизи замовники або розробники об’єктів державної експертизи мають право звернутися до суду. Висновки державної експертизи можуть бути скасовані органом, який їх видав, у разі виявлення обставин, що могли вплинути на об’єктивність оцінки висновку. Позитивні висновки повторної державної експертизи є підставою для прийняття відповідним органом рішення або реалізації заходів, передбачених об’єктами державної експертизи, крім випадків оскарження їх у судовому порядку.

Системний аналіз правових норм дає підстави для висновку, що заінтересовані особи, незгодні з висновком експертизи, повинні подати обґрунтоване клопотання до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, який відповідно до Закону № 1808-IV уповноважений розглядати такі клопотання. Заінтересовані особи мають право на звернення до суду з позовом про скасування висновків державної експертизи лише в разі відмови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у розгляді заяви про спростування висновків державної експертизи чи окремих їх положень або незгоди з висновками повторної експертизи. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач, не погодившись із висновком державної експертизи від 13 вересня 2017 року №1427-17, звернувся до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (Держгеокадастр), із клопотанням щодо спростування цього висновку.

Листом Держгеокадастру від 17 листопада 2017 року № 28-28-0.23-17897/2-17 ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» повідомлено, що відповідач не вбачає підстав для спростування оскаржуваного висновку, та роз’яснено позивачу його право звернення до суду. Зважаючи на наведені вище обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позивач дотримався процедури, передбаченої статтею 37 Закону № 1808-IV, шляхом звернення з клопотанням про спростування висновку державної експертизи, яке відповідач розглянув та відмовив у спростуванні висновку. Отже, у позивача виникло право звернення до суду із цим позовом. Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції про те, що цей спір не має ознак публічно-правового та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, є помилковими.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/z8tj6m75

Постанова ВП ВС  від 19 травня 2020 року у справі № 280/179/19 (щодо відмови Головного управління Держгеокадастру особі в наданні земельної ділянки в користування через неподання цією особою необхідних документів, зокрема проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, сама собою не є порушенням цивільного права цієї особи)

У справі, яка розглядалась, позивач звернувся до суду з позовом на захист свого інтересу в отриманні земельної ділянки в користування. Його право не було реалізовано внаслідок відмови відповідача в задоволенні відповідного клопотання, оскільки позивачем не було надано проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду.

Якщо особа звертається до відповідних органів із заявою для отримання в користування земельної ділянки, за результатами розгляду якої ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.

Верховний Суд уже викладав висновок щодо суб’єктної юрисдикції у спорах за подібних правовідносин, у яких одним з учасників є суб’єкт владних повноважень. Зокрема, такий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц (провадження № 14-5 зц 18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17 (провадження № 11-759 апп 18), від 11 вересня 2019 року у справі № 280/191/19 (провадження № 14-377цс19) і від 04 березня 2020 року у справі № 280/174/19 (провадження № 509цс19) та у справі № 296/3870/19 (провадження № 14-532цс19).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відмова особі в наданні земельної ділянки в користування через неподання цією особою необхідних документів, зокрема проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, сама собою не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність у неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про захист свого інтересу в отриманні земельної ділянки в оренду, а не за захистом наявного в нього майнового права на цю земельну ділянку.

Про наявність існуючого речового права позивача або інших осіб на земельну ділянку в позовній заяві не зазначено, судами існування такого застосували норми права та правильно визначили, що цей спір не має ознак приватноправового й підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. 

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/yhre7dcj

Постанова ВП ВС від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (щодо принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній нерухомості, який діє незалежно від редакцій Земельного кодексу)

Про принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній нерухомості вже прийнято багато постанов Верховного Суду у різних спорах, і Верховний Суд неодноразово підтверджував його важливість.

Цей принцип було закріплено статтею 30 Земельного кодексу України від 1992 року (що була чинна до 01.01.2002 року) та в подальшому було закріплено статтею 120 Земельного кодексу України (у редакції від 27.04.2007 року). Крім того, він був також встановлений статтею 377 Цивільного кодексу України (в редакції від 01.01.2004 року). Всі ці норми багаторазово змінювались.

Але у період з 2002 року по 2004 року законодавство взагалі не встановлювало норми, з якої б випливало, що в разі продажу нерухомості право на земельну ділянку під нею переходить до нового власника нерухомості.

У постанові від 16.06.2020 року Велика Палата Верховного Суду, застосовуючи статтю 120 Земельного кодексу України у редакції від 01.01.2002 року, вказала, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об’єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою. Враховуючи цей принцип Суд зробив висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду фактично поширила дію принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку або споруди на період з 01.01.2002 року по 01.01.2004 року, хоча чинне у цей період законодавство не містило такої норми.

Детальніше з текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/yjar4mwt

Постанова ВП ВС від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (щодо набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає СФГ)

Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України). Перелік прав та обов’язків особи, які не входять до складу спадщини визначено в статті 1219 ЦК України. За змістом указаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати, тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Щодо права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення СФГ, то таке право може бути об’єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) СФГ. Тільки тоді право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини в разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.

Оскільки після проведення державної реєстрації СФГ як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновникові для ведення такого господарства, набуває останнє, то смерть засновника СФГ не породжує у спадкоємців такого засновника права успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав для ведення зазначеного господарства та створив (зареєстрував) останнє за Законом № 2009-XII.

Отже, відсутні підстави для задоволення вимоги позивачки про визнання за нею як за спадкоємцем засновника СФГ «СПАС» права постійного користування спірною земельною ділянкою. У постанові від 21 січня 2020 року у справі № 908/2606/18 Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про можливість застосування до правовідносин, які виникають у зв’язку з діяльністю фермерських господарств, приписів законодавства, що регулюють діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, у випадку, якщо спірні правовідносини не врегульовано статутом або Законом № 973-IV.

На час виникнення спірних правовідносин діяв Закон України «Про господарські товариства», який у статті 55 передбачав, що у зв’язку зі смертю громадянина-учасника товариства спадкоємці мали переважне право вступу до цього товариства. У разі відмови спадкоємця від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмови товариства у прийнятті до нього спадкоємця йому видавалася у грошовій або натуральній формі частка в майні, яка належала спадкодавцю і вартість якої визначалася на день смерті учасника. Оскільки позивачка була членом СФГ «СПАС», у якого немає сформованого статутного капіталу, не відмовлялася від вступу до цього господарства, як і їй не відмовляло в цьому останнє, то визнання за позивачкою в порядку спадкування після смерті чоловіка прав засновника СФГ «СПАС» є ефективним способом захисту її прав як спадкоємниці засновника.

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що 17 червня 2018 року набрав чинності Закон України від 06 лютого 2018 року «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Згідно зі статтею 23 цього Закону в разі смерті учасника товариства його частка переходить до спадкоємця без згоди учасників товариства.

Отже, за наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне: відступити від висновку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладеного у його постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 399/374/16-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 183/4638/16, від 13 березня 2019 року у справі № 532/1150/17, від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17, та від 3 квітня 2019 року у справі № 525/1385/16-ц, від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі №188/1124/15-ц, а також від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц; відступити шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право й не входить до складу спадщини.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/mufa9djt

Постанова ВП ВС від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 (щодо відступу від правового висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо можливості створення фермерського господарства шляхом перетворення з іншої юридичної особи, визначивши, що колективне сільськогосподарське підприємство, члени якого не є подружжям, їх батьками, дітьми, які досягли 16-річного віку, іншими родичами, не могло бути перетворене на селянське (фермерське) господарство з наступним правонаступництвом прав та обов’язків такого підприємства, зокрема, і права власності на земельні ділянки)

Велика Палата Верховного Суду погоджується з цими висновками, оскільки прийняття від імені юридичної особи рішення органом, який не передбачений статутом цієї юридичної особи, не створює правових наслідків, на які таке рішення спрямоване.

Відповідно й акти приймання-передачі залишкових матеріальних цінностей (земельних ресурсів), складені на підставі такого рішення, не спричиняють і не підтверджують перехід права власності до ФГ «Колос». Велика Палата Верховного Суду також відхиляє довід про те, що ФГ «Колос» є правонаступником КСП «8 Березня», оскільки це підтверджується підпунктом 1.1 пункту 1 статуту ФГ «Колос». Статут юридичної особи є одностороннім актом цієї юридичної особи, який не є підставою правонаступництва щодо іншої юридичної особи, якщо таке правонаступництво не виникло відповідно до закону.

Отже, суди не встановили обставин, які б засвідчували прийняття КСП «8 Березня» рішення про реорганізацію підприємства шляхом перетворення. Окрім того, відповідно до указів Президента України паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані в колективну власність, зокрема, колективним сільськогосподарським підприємствам. Позивач не пояснив, а суди не встановили, яким чином у КСП «8 Березня» могли залишитися спірні землі сільськогосподарського призначення, які не підлягали розпаюванню та не були розпайовані. Водночас передання сільськогосподарських угідь від колективного сільськогосподарського підприємства до власності юридичної особи, землі якої не підлягають розпаюванню відповідно до зазначених указів, спричинило б порушення прав членів колективного сільськогосподарського підприємства на одержання відповідних земельних ділянок. Таким чином, на момент державної реєстрації за Держгеокадастром права власності на спірні земельні ділянки ФГ «Колос» не було ані власником зазначених земельних ділянок, ані землекористувачем на законних підставах. Позивач наголошував, що відповідно до даних ЄДР ФГ «Колос» є юридичною особою з ідентифікаційним кодом 03747509, за яким раніше було зареєстровано КСП «8 Березня», що також указує на обставини правонаступництва.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що ідентифікаційний код юридичної особи має бути унікальним, а присвоєння новоствореній юридичній особі ідентифікаційного коду іншої юридичної особи, яка не є правопопередником новоствореної юридичної особи, не допускається. Водночас помилкове присвоєння новоствореній юридичній особі ідентифікаційного коду іншої юридичної особи, яка не є правопопередником цієї новоствореної юридичної особи, свідчить про порушення законодавства, але така помилка не є підставою правонаступництва.

Аналіз Законів України «Про селянське (фермерське) господарство» та «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (у редакції, чинній на момент створення ФГ «Колос») свідчить, що, на відміну від колективного сільськогосподарського підприємства, селянське (фермерське) господарство визначалося як підприємництво саме сімейного типу, коли членами селянського (фермерського) господарства могли бути саме подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі. Отже, колективне сільськогосподарське підприємство, члени якого не є подружжям, їх батьками, дітьми, які досягли 16-річного віку, іншими родичами, не могло бути перетворене на селянське (фермерське) господарство.

Таким чином, згідно з відомостями, які містяться у витягу з ЄДР, 26 червня 2000 року проведено реєстрацію нового підприємства – ФГ «Колос», а не перетворення КСП «8 Березня». Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що навіть у випадку прийняття рішення про реорганізацію КСП «8 Березня» шляхом перетворення в іншу юридичну особу колишні члени КСП «8 Березня» автоматично повинні були б стати учасниками цієї юридичної особи, позаяк перетворенням юридичної особи є саме зміна її організаційно-правової форми, а не складу її учасників.

Натомість згідно зі статутом ФГ «Колос» єдиним засновником останнього є ОСОБА_1. Тобто перетворення з КСП «8 Березня» у ФГ «Колос» не відбулося, оскільки склад засновників (учасників) КСП «8 Березня» і склад засновників (учасників) ФГ «Колос» не збігаються. Отже, реорганізація КСП «8 Березня» шляхом перетворення у ФГ «Колос» не відбувалася, оскільки 26 червня 2000 року було проведено реєстрацію нового підприємства – ФГ «Колос». Виходячи з викладеного, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, наведеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 299/3439/16-ц, про можливість перетворення колективного сільськогосподарського підприємства на фермерське господарство за подібних обставин справи. Таким чином, як на момент звернення позивача з позовом, так і на час ухвалення судових рішень у справі права позивача оскаржуваними рішеннями про реєстрацію права власності на спірні земельні ділянки не порушені.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/5n8mztvb

Постанова ВП ВС від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (щодо правомірності поведінки органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної)

Суди попередніх інстанцій установили, що ГУ Держземагентства у Хмельницькій області передало ОСОБА_2 спірну земельну ділянку в оренду без розроблення, погодження та затвердження в установленому законом порядку проєкту її відведення, що свідчить про те, що спірну земельну ділянку надано в оренду з порушенням порядку її надання. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про землеустрій» проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише в разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.

Саме тому в частині першій статті 123 ЗК України встановлено, що надання в користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр», право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Таким чином, якщо земельну ділянку зареєстровано в Державному земельному кадастрі, а право власності на неї зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то положення статті 123 ЗК України та статті 7 Закону України «Про фермерське господарство», якими передбачено одержання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження, не підлягають застосуванню.

Отже, висновки судів про те, що спірна земельна ділянка надана в оренду з порушенням порядку її надання, оскільки таке надання здійснене без розроблення, погодження та затвердження в установленому законом порядку проєкту її відведення, не ґрунтуються на законі.

Водночас слід наголосити, що розробка проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження хоч і здійснюється заявником із метою отримання земельної ділянки в користування, однак вчиняється саме в інтересах територіальної громади чи держави з метою формування такої земельної ділянки. Тому в разі неотримання в користування такої земельної ділянки особа, яка понесла витрати на розробку та погодження проєкту землеустрою, за умови формування земельної ділянки може претендувати на відшкодування здійснених витрат.

Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що частина друга статті 134 ЗК України в чинній редакції (зі змінами, унесеними Законом України від 18 лютого 2016 року № 1012-VIII «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів») не передбачає можливості передачі земельних ділянок для ведення фермерського господарства поза процедурою земельних торгів. Заразом частина друга статті 134 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлювала, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

Здійснюючи тлумачення цієї норми, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що неконкурентне надання землі в користування за наявності двох або більше бажаючих не відповідає зазначеним принципам. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що частину другу статті 134 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, слід розуміти таким чином, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) права на земельні ділянки державної чи комунальної власності в разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства за наявності лише одного бажаючого. Якщо ж бажаючих два чи більше, то підлягали застосуванню загальні правила статті 135 ЗК України про проведення земельних торгів у формі аукціону, за результатами яких укладається відповідний договір.

Оскільки договір оренди землі від 01 липня 2015 року №6, укладений між ГУ Держземагентства у Хмельницькій області та ОСОБА_2 без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, то він відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/eh62eam7

Постанова ВП ВС від 02 лютого 2021 року справа № 925/642/19 (щодо обрання належного способу захисту)

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення Уманської міської ради незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки, відшкодування шкоди. Серед способів захисту речових прав Цивільний кодекс України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173).

Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2 0 1 8 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38, 39), від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 (пункт 46) та № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2 0 1 9 року у справі № 911/3680/17. Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним і відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/4brzjk52

Постанова ВП ВС від 16 лютого 2021 року у справі № 921/530/18 (щодо розміру  орендної плати за землю у разі зміни нормативної грошової оцінки)

Частинами першою – третьою статті 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

З наведених норм права вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони.

Згідно з частиною третьою статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється у судовому порядку, зобов’язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили.

Наведені норми права передбачають, що зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. При цьому якщо договір змінений судом, то зобов’язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.

Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника з посиланням на частину п’яту статті 188 ГК України, оскільки спір у цій справі виник між сторонами у земельних відносинах, а згідно з частиною першою статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу земельні відносини.

Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду також викладено низку висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, правових підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає, зокрема, стосовно того, що:

- за відсутності волевиявлення сторони щодо внесення змін до договору оренди землі, зміни до договору оренди про збільшення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою не можуть бути внесені, у такому разі спір вирішується в судовому порядку (пункт 7.8 постанови від 27 січня 2020 року у справі № 922/676/19);

- договір оренди землі вважається зміненим з дати набрання законної сили судовим рішенням (пункт 7.9 постанови від 11 грудня 2019 року у справі № 922/1298/19).

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо права та обов’язки сторін змінюються внаслідок внесення змін до договору судовим рішенням, то відповідне зобов’язання змінюється з моменту набрання таким рішенням законної сили.

З приводу відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

У справі № 6-325цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився розмір орендної плати за користування нею, тому договір щодо розміру орендної плати слід вважати зміненим з 01 січня 2014 року.

Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки якщо  договір змінений судом, то відповідне договірне зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду законної сили (частина третя статті 653 ЦК України).

Щодо посилань міської ради в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

У постановах Верховного Суду України від 30 травня 2011 року у справі № 17/299-10, від 04 липня 2011 року у справі № 41/81пд, від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 23 травня 2011 року у справі № 7/105-10 відсутній висновок Верховного Суду України щодо моменту, з якого має змінюватись розмір орендної плати за землю. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи міської ради в частині посилань на ці постанови.

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 916/170/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вирішував спір про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати та врахував факти, встановлені судовими рішеннями у іншій справі – № 916/2956/17, внаслідок чого дійшов висновку, що вимога позивача щодо розрахунку орендної плати за старою нормативною грошовою оцінкою є безпідставною.

Зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. Якщо договір змінений судом, то зобов'язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/n44xrey3

Постанова ВП ВС від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (щодо поновлення договору оренди землі)

За змістом приписів статті 33 Закону № 161-XIV обов’язок підготувати проєкт  додаткової угоди про поновлення договору оренди землі був покладений на орендаря. Рішення відповідача від 26 липня 2017 року № 29/50 не перешкоджало у такій підготовці ні орендареві, ні орендодавцеві, якби останній мав намір зробити орендареві відповідну пропозицію.

Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач усупереч вимогам частини другої статті 33 Закону № 161-XIV і пункту 8 договору оренди землі не повідомив відповідача за 30 днів до спливу строку цього договору про намір його поновити, Велика Палата Верховного Суду з висновком судів про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі за частиною шостою статті 33 вказаного Закону погоджується.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції звернув увагу на те, що позивач не надав докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі на строк до 1 липня 2019 року. На думку апеляційного суду, те, що позивач не зареєстрував таке право після набрання 18 червня 2019 року законної сили рішенням суду у справі № 903/180/19, не впливає на висновок про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі на новий строк.

З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що станом на час набрання законної сили рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 діяли приписи статті 31-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно з частиною першою якої реєстраційні дії на підставі рішень судів проводяться виключно на підставі рішень, отриманих у результаті інформаційної взаємодії Державного реєстру прав та Єдиного державного реєстру судових рішень, без подання відповідної заяви заявником (позивачем). Якщо Державна судова адміністрація України не забезпечила згідно з частиною другою статті 31-1 зазначеного Закону передачу до Державного реєстру прав примірника рішення Господарського суду Волинської області від 22 травня 2019 року у справі № 903/180/19, чи державний реєстратор усупереч частині третій цієї статті не вчинив належні реєстраційні дії на підставі відповідного судового рішення, негативні наслідки не можна покладати на сторону, на користь якої таке рішення ухвалив суд.

Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим застосування судом першої інстанції висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 390/612/16-ц, для обґрунтування того, що відсутність державної реєстрації права оренди земельної ділянки не впливає на можливість поновлення такого права. У зазначеній постанові такого висновку немає.

Зауваження суду першої інстанції про те, що позивач не надав докази сплати орендної плати за землю та докази продовження користування тією земельною ділянкою, на якій розміщений належний йому на праві власності об’єкт, після спливу строку договору оренди землі, Велика Палата Верховного Суду оцінює критично. У разі правомірного знаходження на земельній ділянці належного особі на праві власності об’єкта нерухомості надання цієї ділянки в оренду іншим особам неможливе. Апеляційний суд вказав, що відповідач не заперечує добросовісність користування орендарем земельною ділянкою, а також вчасність і повноту внесення орендної плати.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 37-38)). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).

До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (частина перша статті 377 ЦК України).

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (абзац перший частини другої статті 120 ЗК України)

Детальніше з текстом постанови  можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/3czy844f

Постанова ВП ВС 09 листопада від 2021 року у справі № 905/1680/20 (щодо нормативно-грошової оцінки земельної ділянки)

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки, якій присвоєно кадастровий номер, проводиться вперше відповідно до Методики нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 року №213 (зі змінами). За результатами нормативної грошової оцінки земель складається технічна документація. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються за заявою зацікавленої особи як витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (пункт 1 розділу III Порядку № 489). Порядком затверджена форма заяви (додаток 8) на витяг та сама форма витягу (додаток 9), у якій, зокрема, вказано: «Витяг сформовано» із зазначенням дати його формування.

Отже, результатом нормативної грошової оцінки конкретної земельної ділянки є технічна документація на неї, а надання витягу з технічної документації є послугою компетентного органу (Держгеокадастру та його територіальних органів), який веде відповідний облік згідно з Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 (далі – Порядок № 1051), про що зазначено в пункті 2 розділу III Порядку № 489.

Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки – це роздруковані за допомогою програмного забезпечення актуальні дані про земельну ділянку, які є у Державному земельному кадастрі та технічній документації з нормативної грошової оцінки земель станом на певну дату. Витяг з нормативної грошової оцінки земельної ділянки може бути доказом проведення такої оцінки та визначати дані про таку оцінку як на момент його видачі, так за попередній період за умови, що нормативно-грошова оцінка земельної ділянки була сталою та не зазнала змін у цей період.

Видача витягу є адміністративною послугою, яка надається відповідним управлінням Держгеокадастру на виконання приписів Закону України від 06 вересня 2012 року № 5203-VI «Про адміністративні послуги» та постанови Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2011 року №835 «Деякі питання надання Державною службою геодезії, картографії та кадастру та її територіальними органами адміністративних послуг», що не позбавляє його надати власнику (органу місцевого самоврядування) більш повну інформацію про зміни в нормативній грошовій оцінці конкретної земельної ділянки за попередній період, виходячи з технічної документації на таку земельну ділянку, яка зберігається в даних Державного земельного кадастру, оформивши відповідну довідку.

Так, згідно з підпунктами 8, 14, 15 пункту 24 Порядку № 1051 до Державного земельного кадастру вносяться, зокрема, відомості про нормативну грошову оцінку (значення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яке розраховується за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на підставі відомостей про земельну ділянку, зазначених у цьому пункті, та відомостей про нормативну грошову оцінку земель у межах території адміністративно-територіальної одиниці згідно з підпунктом 8 пункту 22 цього Порядку; дата проведення нормативної грошової оцінки земель), а також інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку (назва та дата розроблення документації із землеустрою, відомості про її розробників; назва, дата та номер рішення про затвердження документації із землеустрою, найменування органу, що його прийняв, електронні копії відповідних документів), інформація про документи, на підставі яких встановлено нормативну грошову оцінку земель у межах території адміністративно-територіальної одиниці, до складу якої входить земельна ділянка, згідно з підпунктом 8 пункту 22 цього Порядку. Отже, за наявності збережених попередніх відомостей у системі Державного земельного кадастру про проведену нормативну грошову оцінку земельної ділянки, визначеної конкретним кадастровим номером, власник такої ділянки не може бути обмеженим у праві на отримання такої інформації, якщо вона необхідна йому для захисту своїх земельних прав.

Пунктом 162 Порядку № 1051 визначено відомості, які можуть надаватися державними кадастровими реєстраторами у такій формі: 1) витягу з Державного земельного кадастру про об`єкт Державного земельного кадастру; 2) довідки, що містить узагальнену інформацію про землі (території), за формою згідно з додатком 41; 3) викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану); 4) копій документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру. Витяги, довідки, викопіювання та копії документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру, в паперовій та електронній формі відповідно до Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» мають однакову юридичну силу.

Згідно з додатком 41 передбачена форма довідки з Державного земельного кадастру, яка ідентифікує земельну ділянку за її кадастровим номером, місцем знаходження, площею, а також поряд з іншими даними містить відомості про економічну та нормативну грошову оцінку земель.

Відповідно до пункту 179 Порядку № 1051 довідки з Державного земельного кадастру, що містять узагальнену інформацію про землі (території), надаються органам державної влади, органам місцевого самоврядування для здійснення своїх повноважень, визначених законом, особам, які в установленому законом порядку включені до Державного реєстру сертифікованих інженерів-землевпорядників, Державного реєстру сертифікованих інженерів-геодезистів та Державного реєстру оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок.

Отже, така довідка, поряд з витягом про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, може бути належним доказом на обґрунтування її нормативної грошової оцінки.

Технічна документація на конкретну земельну ділянку, яка виготовляється на замовлення землекористувача (власника), відповідно до статті 20 Закону України «Про оцінку земель», також є джерелом інформації про нормативну грошову оцінку певної земельної ділянки.

Отже, власник (землекористувач) може використати технічну документацію на обґрунтування нормативної грошової оцінки, надавши суду її оригінал або належно засвідчену копію. Відтак технічна документація, виготовлена на конкретну земельну ділянку уповноваженим органом, може бути належним доказом на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка набула статусу об’єкта цивільних прав.

Згідно з пунктом 286.2 статті 286 та підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельної ділянки; платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму податку щороку; при поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника плати за землю) разом з нею подається довідка (витяг) про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а надалі така довідка подається у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки землі.

Отже, як положення ПК України, так і законодавство про оцінку земель визнають належними доказами на обґрунтування оцінки землі довідку, витяг з Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки, яка є об`єктом плати за землю, та технічну документацію на земельну ділянку, виготовлену компетентним органом.

Детальніше з текстом постанови  можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/3nxfmbk3

Постанова ВП ВС від 25 січня 2022 року справа № 143/591/20 (щодо належного способу захисту у разі укладення орендодавцем договору оренди земельної ділянки)

За умов, якщо первинний орендар має право на укладення договору оренди (додаткової угоди до неї), то наявні два різні порушення прав первинного орендаря: з боку орендодавця (який відмовляється укладати додаткову угоду до договору оренди) та з боку наступного орендаря (який незаконно заволодів майном – правом оренди – шляхом реєстрації цього права).

Тому належним способам захисту прав первинного орендаря відповідають дві позовні вимоги – про спонукання до укладення додаткової угоди (тобто про визнання такої угоди укладеною) та про визнання відсутнім права оренди наступного орендаря. На належність такого способу захисту, як визнання відсутнім права, вже вказувала Велика Палата Верховного Суду (постанова від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, пункти 6.12, 6.14).

Судове рішення про визнання відсутнім права відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації припинення права оренди. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 155). З огляду на вищевикладене належним способом захисту переважного права орендаря є вимога про визнання укладеною додаткової угоди до договору та про визнання відсутнім права оренди наступного орендаря).

Переведення права та обов’язків орендаря або визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного орендодавцем із новим орендарем, не є ефективним способом захисту.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/5ktvxank

Постанова ВП ВС від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (щодо незаконності отримання в оренду земельної ділянки в розмірі, що значно перевищує площу нежитлового приміщення, і повноважень Держгеокадастру самостійно звертатися до суду за захистом порушених прав)

Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм і правил, зокрема Державних будівельних норм «Містобудування».

Безпідставним є також посилання в касаційній скарзі щодо незастосування апеляційним судом правових висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 926/1150/17, від 2 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 3 березня 2021 року у справі № 910/12366/18, від 6 листопада 2019 року у справі № 910/23595/17, від 22 березня 2018 року у справ і № 910/13129/17, від 1 грудня 2020 року у справі № 921/99/18, від 21 жовтня 2020 року у справі № 360/329/19-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 922/3361/19, від 21 липня 2020 року у справі № 910/16711/18, від 25 квітня 2019 року у справі № 910/31904/15, від 16 квітня 2019 року у справі № 907/68/18, від 31 травня 2018 року у справі № 29/5005/17496/2011, від 15 березня 2018 року у справі № 911/2285/16, від 30 березня 2021 року у справі № 922/1323/20, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 706/563/15-а, від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц, від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15; оскільки всі ці справи містять різні встановлені обставини, різні предмети спору, а також нормативно-правове регулювання правовідносин, тобто правовідносини у них не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається.

Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки в будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням. З’ясування в такому випадку дійсного розміру земельної ділянки, яка має бути відведена власнику майна, забезпечує розумний баланс між індивідуальними та колективними інтересами, що зумовлює пропорційність втручання.

Отже, за відсутності в попереднього власника належним чином оформлених прав користування землею, на якій розміщено нерухоме майно, положення ст. 120 ЗК, ст. 377 ЦК у частині переходу прав на земельну ділянку до нового власника в тому ж обсязі застосуванню не підлягають. Водночас ВП ВС нагадала, що органи Держгеокадастру можуть звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства (постанова від 01.06.2021 у справі № 925/929/19). При цьому Велика палата не погодилася з доводами прокурора про те, що органи Держгеокадастру не наділені правом звернення до суду з відповідними позовними вимогами.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/3n8w86vk

Постанова ВП ВС від 15 вересня 2022 року у справі №910/12525/20 (щодо вимог про визнання недійсними відкритих торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону та щодо неможливості вчинення державним реєстратором дій, спрямованих на позбавлення позивача права власності на майно)

Правова природа процедур реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто у вчиненні дій, спрямованих на виникнення в покупця зобов’язання зі сплати коштів за продане майно та передання права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на прилюдних торгах Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 42 – 44), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.4), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 45 – 47).

Отже, торги є правочином. Якщо вони завершуються оформленням договору купівлі-продажу, то оскаржити можна договір, а вимоги про визнання недійсними торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону не є належними та ефективними способами захисту. З огляду на викладене рішення Господарського суду міста Києва від 23.03.2021 року, постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2021 року у частині вимог щодо визнання недійсними відкритих торгів (аукціону) та протокол електронного аукціону № UA-EA-2020-03-19- 000019-b від 30.03.2020 необхідно скасувати, а в позові в зазначеній частині відмовити.

Позивач обґрунтував свій інтерес у позові про визнання договору недійсним, зокрема тим, що він одержав від ТОВ «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» вимогу-повідомлення про усунення порушення зобов'язань щодо сплати у 30- денний строк з дня отримання цієї вимоги заборгованості за кредитним договором від 30.12.2013 року №779, на забезпечення якого укладені іпотечні договори від 28.08.2014 рокуу №2286 та від 18.11.2014 року №3181. Зі змісту цієї вимоги слідує, що в разі її невиконання ТОВ «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» має намір звернути стягнення на майно позивача шляхом набуття права власності на предмет іпотеки або продажу предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві на підставі статей 37, 38 Закону України «Про іпотеку».

Щодо фактичної можливості вчинити дії, спрямовані на позбавлення позивача права власності на його майно, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. Водночас суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр) зареєстроване припинення права іпотеки на майно, право власності на яке зареєстроване за позивачем. Позивач підтверджує, що право іпотеки на це майно зараз не зареєстроване. Зазначене унеможливлює звернення стягнення на майно позивача. При цьому, в разі якщо в Державному реєстрі зареєстроване припинення права іпотеки, то повторна реєстрація права іпотеки на підставі договору іпотеки без згоди власника майна є протиправною. За загальним правилом частини першої статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання майном належать саме власнику.

Укладаючи договір іпотеки, власник фактично надає згоду і на державну реєстрацію права іпотеки на підставі договору іпотеки, але така згода стосується саме первісної реєстрації, а не наступної реєстрації після реєстрації припинення іпотеки. Отже, за відсутності згоди власника майна на повторну державну реєстрацію права іпотеки її можна здійснити тільки на підставі судового рішення. У разі якщо на момент подання заяви про державну реєстрацію права іпотеки згідно з відомостями Державного реєстру право власності на предмет іпотеки зареєстроване за іншою особою, ніж та, яка є стороною договору іпотеки як іпотекодавець, то така обставина є підставою для відмови в державній реєстрації з огляду на положення пункту 7 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем.

Якщо в Державному реєстрі є відомості про первинну державну реєстрацію права іпотеки на підставі відповідного договору та про припинення такого права, то повторна державна реєстрація права іпотеки на підставі такого договору суперечить зазначеним відомостям. Така суперечність наявна і тоді, коли кредитор (іпотекодержатель) уклав договір про відступлення права вимоги та прав за іпотечним договором. Отже, державний реєстратор за таких умов повинен відмовити у повторній державній реєстрації права іпотеки. З викладеного слідує, що державний реєстратор (у тому числі нотаріус) не може вчинити дії щодо повторної державної реєстрації права іпотеки без згоди власника предмета іпотеки. Наведені висновки застосовуються незалежно від того, дійсним чи недійсним є відповідний договір та чи визнаний він судом недійсним.

З огляду на викладене задоволення вимоги позивача про визнання спірного договору недійсним не призведе до захисту його права власності. Таке право є належно захищеним згідно з ЦК України, а вимога-повідомлення ТОВ «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» про усунення порушення зобов'язань щодо сплати у 30-денний строк з дня отримання цієї вимоги заборгованості за кредитним договором від 30.12.2013 №779, на забезпечення якого укладені іпотечні договори від 28.08.2014 №2286 та від 18.11.2014 №3181, як і невиконання цієї вимоги, не може зумовлювати для позивача та його права власності негативних юридичних наслідків.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/ku23r4dc

Постанова ВП ВС  від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, визначивши, що спори щодо користування землями фермерського господарства, зокрема з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами незалежно від того, чи отримувала фізична особа раніше земельну ділянку для створення фермерського господарства, і того, чи створила вона це фермерське господарство)

Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від її правового висновку, висловленого в постановах від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18, від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17, де Велика Палата Верховного Суду визначила цивільну юрисдикційність земельних спорів за участю фермерських господарств у разі, якщо спір стосується виділення земельної ділянки для ведення фермерського господарства фізичній особі, яка вже реалізувала своє право на отримання у спрощеному порядку земельної ділянки для ведення фермерського господарства, створила таке фермерське господарство, а потім знову як фізична особа скористалася таким правом, звернулася до компетентного органу та отримала повторно земельну ділянку чи земельні ділянки для ведення фермерського господарства.

За висновком Великої Палати Верховного Суду при визначенні юрисдикції спору про повторне виділення фізичним особам земельних ділянок для ведення фермерського господарства слід враховувати, що до цивільної юрисдикції відносяться спори, у яких фізична особа до цього звернення вже реалізувала право на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства і до звернення з новою заявою створене фермерське господарство, якому в користування передана земельна ділянка. При цьому створення чи нестворення іншого фермерського господарства на час відкриття провадження у справі не має значення. Велика палата звернула увагу, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону № 973-IV). Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов’язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов’язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства. Зі змісту положень статті 12 Закону № 973-IV вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону № 973-IV можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство мало бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набути статусу юридичної особи.

З цього часу землекористувачем земельної ділянки є фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тобто земельні відносини, які є основою створення та діяльності фермерського господарства, проходять у динаміці два етапи: отримання засновником фермерського господарства права (власності або оренди) на землю як передумова створення фермерського господарства; створення фермерського господарства, внаслідок чого особу засновника заміщує фермерське господарство як землекористувач, який веде господарську діяльність на земельній ділянці. Цей комплекс відносин є нерозривним, одне не існує без іншого в межах легітимної процедури створення фермерського господарства.

Адже господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності як за участю юридичних осіб, так і за участю фізичних осіб-підприємців, а в певних випадках і за участю осіб, які не мають статусу суб’єкта господарювання. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17, стосовно належності до цивільної юрисдикції спорів про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами незалежно від того, чи отримувала фізична особа раніше земельну ділянку для створення фермерського господарства і того, чи створила вона це фермерське господарство.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій у цій справі дійшли правильного висновку про розгляд цієї справи за правилами господарського судочинства. У справі прокурор пред’явив, зокрема, вимогу про визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держземагентства у Харківській області, відповідачем визначив ГУ Держгеокадастру у Харківській області. Отже, в частині цієї позовної вимоги позов фактично пред’явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області). Зазначене не відповідає частині першій статті 45 ГПК України, відповідно до якої сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору. Разом з тим позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного наказу без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/yex62r85

Постанова ВП ВС від 7 вересня 2022 року у справі № 910/22858/17 (щодо відступу від правового висновку КГС ВС щодо застосування законодавства про мораторій на звернення стягнення на активи)

Ураховуючи наведені висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Касаційного господарського суду, викладеного у пункті 6.30 постанови від 25 червня 2021 року у справі № 910/22748/16, про те, що пункт 11 частини першої статті 34, пункт 101 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII, пункти 51 та 52 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 4442-VI за змістом є такими, що не відповідають Конституції України (суперечать статті 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій, другій статті 1291 Конституції України).

У цій справі скаржник звернувся до суду зі скаргою, у якій просив визнати неправомірними дії відділу ДВС, які полягають у не зупиненні вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні, та зобов’язати відділ ДВС зупинити вчинення виконавчих дій у межах цього виконавчого провадження. Велика Палата Верховного Суду вважає вказані вимоги АТ «Укрзалізниця» обґрунтованими. Разом із тим, постановою про зупинення виконавчих дій заступника начальника відділу ДВС від 24 червня 2021 року у виконавчому провадженні було зупинено вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу.

Тому Велика Палата Верховного Суду вирішує, що скаргу АТ «Укрзалізниця» слід задовольнити частково, а саме в частині визнання неправомірною бездіяльності відділу ДВС, яка полягає в не зупиненні вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні, а провадження за скаргою АТ «Укрзалізниця» в частині зобов’язання відділу ДВС зупинити вчинення виконавчих дій у межах вказаного виконавчого провадження необхідно закрити. В ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд указує на необхідність вирішення виключної правової проблеми стосовно того, чи є висновок Верховного Суду про незастосування норми права до певних правовідносин з підстав її невідповідності Конституції України та принципам верховенства права обов’язковим для виконавця, суду та інших учасників правовідносин. Відповідаючи на зазначене питання, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке. Вирішуючи між сторонами спір щодо застосування певних норм права у спірних правовідносинах, суд застосовує у цих відносинах одні норми права та відповідно не застосовує інші норми права, про застосування яких просить сторона спору.

Отже, висновок суду про незастосування певних норм права у спірних правовідносинах по суті є висновком про застосування інших норм права у цих відносинах. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у цій справі немає виключної правової проблеми щодо тлумачення поняття «висновок Верховного Суду щодо застосування норми права» в контексті застосування частин п’ятої, шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів », статті 302 ГПК України до висновків Верховного Суду про незастосування норми права у певних правовідносинах.

Також колегія Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду, об’єднаної палати Касаційного господарського суду, колегій Касаційного господарського суду про те, що правовий висновок, який міститься у постанові Верховного Суду, якою справу направлено на новий розгляд, не означає остаточного формування судом касаційної інстанції правового висновку у такій справі, а відтак не підлягає врахуванню іншими судами.

Згідно із частиною четвертою статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, наведені норми права розрізняють висновки за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд, та висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У свою чергу норми ГПК України не поділяють висновків Верховного Суду щодо застосування норм права на ті, що викладені у постановах, якими справу направлено на новий розгляд, та ті, що викладені у постановах, якими завершений розгляд справи.

Подібний підхід також відсутній у судовій практиці. Кожна постанова Верховного Суду в силу частини третьої статті 317 ГПК України є остаточною і оскарженню не підлягає, а якщо в ній викладені висновки щодо застосування норми права, то такі висновки підлягають врахуванню іншими судами при вирішенні подібних спорів. Водночас у постановах Великої Палати Верховного Суду, об’єднаної палати та колегій Касаційного господарського суду, зазначених в ухвалі про передачу, не викладався висновок, від якого вважає необхідним відступити Касаційний господарський суд у справі № 910/22858/17.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/ymh8hju5

Постанова ВП ВС від 02 листопада 2022 року № 922/3166/20 (щодо розірвання договору оренди та ефективного способу захисту) відступ від попередніх позицій

Предметом спору у цій справі є вимоги позивача про розірвання договору оренди, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою територіальної громади м. Харкова шляхом демонтажу споруд торговельного призначення, які розташовані на цій земельній ділянці, і зобов’язання ПрАТ «Концерн АВЕК та Ко» повернути територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради спірну земельну ділянку з приведенням її у придатний для використання надалі стан. Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.07.2019 у справі № 289/718/18). За частиною першою статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Зі змісту наведених вище норм слідує, що за договором оренди землі (зобов’язанням з визначеним строком виконання (дії) обов’язку з цільового використання земельної ділянки) орендар зобов’язаний утриматися від певної дії (використовувати земельну ділянку не за цільовим призначенням), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням).

Обов’язок орендаря використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням відповідно до умов договору оренди землі та вимог земельного законодавства повинен виконуватися ним безперервно, протягом усього строку дії договору оренди землі. Слід звернути увагу, що використання відповідачем земельної ділянки всупереч її цільовому призначенню – це протиправні дії, які тривають у часі, існують на момент звернення позивача до суду та ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій.

Отже, протягом строку дії договору оренди землі орендодавець не може бути обмежений у праві звернутися до суду з позовом, покликаним усунути нецільове використання земельної ділянки, зокрема і шляхом розірвання договору оренди землі.

Такий позов може бути пред’явлений протягом всього строку дії договору (та існування обумовленого таким договором обов’язку виконувати зобов’язання щодо цільового використання земельної ділянки). З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок про відмову відповідачу у задоволенні його заяви про застосування наслідків спливу позовної давності з огляду на мотиви, викладені у цій постанові.

Посилання скаржника на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20.11.2018 у справі № 362/44/17, зазначеного вище не спростовують та до уваги не беруться, зважаючи на їх нерелевантність для обставин цієї справи. У постанові від 25 березня 2020 року у справі № 527/605/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що позовна вимога про розірвання договору оренди землі є негаторним позовом, на пред’явлення якого не поширюються строки позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі № 527/600/17. У постанові Великої палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, зокрема, встановлено, що однією з умов застосування негаторного позову є відсутність між сторонами спору договірних відносин. Позов про розірвання договору оренди земельної ділянки належить до зобов'язально-правових способів захисту, оскільки між сторонами існують договірні правовідносини.

Тобто позов про розірвання договору не є негаторним позовом, як про це зазначено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі № 527/600/17 та від 25 березня 2020 року у справі № 527/605/17. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/3e6netwm