Аналіз рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кулик проти України»

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Заявник, громадянин України Кулик Сергій Миколайович, у квітні 2011 року отримав у приватну власність земельну ділянку для садівництва на підставі рішення Очаківської районної державної адміністрації Миколаївської області (РДА). Документи на право власності були отримані у жовтні 2011 року, а рішення про передачу земельних ділянок у приватну власність, включаючи ділянку заявника, було прийнято РДА ще у березні 2006 року.

У травні 2013 року місцевий прокурор подав позов від імені держави, вимагаючи скасування рішення РДА 2011 року та права власності заявника. Прокурор стверджував, що земельна ділянка розташована у межах двокілометрової зони від берегової лінії Дніпровсько-Бузького лиману, яка є законодавчо встановленою заповідною береговою смугою.

У свою чергу, заявник стверджував, що спірна земля десятиліттями вважалася «сільськогосподарськими угіддями» і ніколи не підлягала водним обмеженням. Він вважав позов прокурора фактичною конфіскацією, яка не мала підстав у національному законодавстві, зокрема статті 140 Земельного кодексу України.

ПЕРЕБІГ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ В НАЦІОНАЛЬНИХ СУДАХ

Перша інстанція: 5 грудня 2013 року місцевий суд відхилив позов прокурора. Суд встановив, що відсутні докази належності земельної ділянки до водоохоронної зони або її виділення лісгоспу. Суд також зазначив, що жодна з підстав для припинення права власності, передбачених статтею 140 Земельного кодексу України, не застосовується.

Апеляційна інстанція: 27 березня 2014 року апеляційний суд підтримав рішення місцевого суду. Суд погодився з висновками місцевого суду, а також встановив, що спірна ділянка використовувалася для сільськогосподарських цілей з 1959 року, зокрема місцевими колгоспами. Важливим фактом, встановленим апеляційним судом, було те, що ділянка розташована на відстані 1999,3 метра від берегової лінії, що означає, що більша частина землі не могла вважатися частиною «захисної берегової смуги».

Касаційна інстанція: 26 листопада 2014 року Вищий спеціалізований цивільний і кримінальний суд направив справу на новий розгляд. Суд посилався на статтю 88 Водного кодексу України, яка встановлює двокілометрову захисну смугу вздовж морських та естуарних берегових ліній. Суд зазначив, що точні межі водоохоронних зон повинні бути оформлені відповідною технічною документацією, але за її відсутності органи повинні враховувати законодавчо визначені розміри «захисних берегових смуг» та «приблизні межі» водоохоронних зон. Ключовий висновок суду касаційної інстанції полягав у тому, що земля в межах «захисних берегових смуг» не може бути передана у приватну власність, а лише здаватися в оренду для обмеженого переліку цілей.

Новий розгляд: після висновків суду касаційної інстанції суди нижчих інстанцій, під час повторного розгляду справи, повністю задовольнили позов прокурора, скасувавши право власності заявника. Суди також встановили, що 0,2233 га землі заявника було виділено для використання місцевому лісгоспу. Остаточне рішення було прийнято ВССС 23 грудня 2015 року і вручено заявнику в січні 2016 року.

РОЗГЛЯД СПРАВИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СУДІ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Заявник скаржився на свавільне позбавлення майна, оскільки національні суди, на його думку, неналежним чином оцінили його справу та обґрунтували свої рішення. Скарга розглядалася виключно за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Уряд України стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту, оскільки не вимагав компенсації, проте ЄСПЛ вже відхиляв подібні аргументи, зокрема у справі «Дроздик та Мікула проти України», і не знайшов підстав для іншого висновку в цій справі.

Аргументи сторін:

Уряд України визнав втручання у майнові права заявника, але стверджував, що земля була виділена з порушенням правил щодо «захисних берегових смуг», і анулювання права власності було необхідним для виправлення цієї помилки. Уряд також наполягав на можливості заявника вимагати компенсації від місцевих органів влади.
Заявник заперечував, стверджуючи, що висновки національних судів були свавільними та порушували принцип належного управління. Він зауважив, що лише незначна частина його землі могла б знаходитися в межах двокілометрової «захисної берегової смуги», оскільки межа його ділянки знаходилася на відстані 1999,3 метра від берегової лінії. Заявник також наголосив, що його земля ніколи не була визначена як водоохоронна зона і десятиліттями використовувалася для сільськогосподарських цілей. Він вважав, що позбавлення не переслідувало законної мети та не забезпечило справедливого балансу.

Заявник вимагав 65 780 українських гривень матеріальної шкоди (включаючи вартість землі, податок та витрати на документацію) та 3000 євро моральної шкоди. Уряд заперечував ці вимоги, вважаючи їх надмірними.

ОЦІНКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЄСПЛ погодився, що втручання у володіння заявника мало місце. Суд розглядав питання законності, суспільного інтересу та пропорційності втручання.

Законність та «якість закону»: Суд звернув увагу на те, що справа заявника зосереджувалася на питанні формалізації меж «захисної берегової смуги». ВССКС встановив, що за відсутності формалізованих меж, органи повинні були покладатися на законодавчо визначені розміри та «приблизні межі» водоохоронних зон. ЄСПЛ вважає, що такий підхід «залишає відкритою можливість помилок та зловживань», ставлячи під сумнів дотримання вимоги «якості закону». Суд зазначив, що у справі заявника не було формалізованих меж. Більше того, не оскаржувалося, що земля заявника знаходилася на відстані 1999,3 метра від берегової лінії, тобто лише 70 см (0,07 м) потенційно могли потрапити до «захисної берегової смуги», що є незначною цифрою порівняно з двома кілометрами. Уряд також не заперечував, що земля використовувалася для сільськогосподарських цілей десятиліттями.

Суспільний інтерес: ЄСПЛ зазначив, що місцевий суд під час першого розгляду встановив, що жодна з підстав для припинення права власності, передбачених статтею 140 Земельного кодексу України, не застосовувалася до справи заявника. Національні суди під час повторного розгляду цього питання взагалі не аналізували. Як наслідок, Суд висловив сумніви щодо існування загального інтересу для визнання права власності заявника недійсним.

Пропорційність: ЄСПЛ визнав, що суть справи полягає у питанні пропорційності, зокрема у можливості заявника отримати компенсацію або іншу форму відшкодування. Суд послався на справу «Дроздик та Мікула проти України», де було встановлено відсутність чіткого національного регулювання, що дозволяло б грошову чи іншу форму компенсації. ЄСПЛ підкреслив, що вилучення майна без виплати суми, що розумно відповідає його вартості, зазвичай є непропорційним втручанням, а повна відсутність компенсації виправдана лише за виняткових обставин. У цій справі заявник не отримав жодної компенсації, і жодних спроб її запропонувати не було.

ВИСНОВОК ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЄСПЛ одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та вирішив наступне:

держава-відповідач повинна забезпечити, належними засобами та протягом розумного терміну, повне повернення заявнику права власності на землю, якої він був позбавлений, або надання заявнику грошової компенсації чи аналогічного майна;
що держава-відповідач повинна виплатити заявнику протягом трьох місяців 1500 євро (одну тисячу п’ятсот євро) плюс будь-який податок, який може бути нарахований, як відшкодування моральної шкоди, що має бути конвертовано у валюту держави-відповідача за курсом, що діє на дату врегулювання;
з моменту закінчення вищезазначених трьох місяців до врегулювання на вищезазначену суму нараховуються прості відсотки за ставкою, що дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку протягом періоду прострочення плюс три процентні пункти.

ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

Це рішення ЄСПЛ має кілька ключових аспектів, які мають значний вплив на українське земельне право:

«Якість закону» та визначеність меж: Суд чітко вказав на недоліки українського законодавства (або його застосування) щодо визначення меж водоохоронних зон та «захисних берегових смуг». Покладання на «приблизні межі» за відсутності належної технічної документації створює невизначеність і відкриває шлях для помилок та зловживань. Це вимагає від українських органів влади перегляду та вдосконалення процедур встановлення та оформлення таких меж, щоб забезпечити правову визначеність для власників землі.
Захист права власності: Рішення підкреслює важливість захисту права власності, навіть якщо органи державної влади стверджують про порушення законодавства під час набуття права власності. ЄСПЛ вкотре наголосив, що позбавлення майна без адекватної компенсації є непропорційним втручанням. Це є сигналом для українських судів та органів прокуратури, що у випадках вилучення землі, навіть за наявності формальних порушень, має бути дотриманий принцип справедливого балансу, а повна відсутність компенсації є неприпустимою за загальним правилом.
Обов’язок держави щодо компенсації: Суд вкотре підтвердив, що Україна має забезпечити ефективний механізм компенсації у випадках позбавлення майна. Посилання на справу «Дроздик та Мікула проти України» свідчить про системну проблему в Україні щодо відсутності чітких механізмів відшкодування збитків у подібних ситуаціях. Це вимагає розробки та імплементації законодавчих змін, які б гарантували право на компенсацію, включаючи грошове відшкодування або надання аналогічного майна.
Сумнівність суспільного інтересу: Суд висловив сумніви щодо існування справжнього суспільного інтересу у визнанні права власності заявника недійсним, особливо враховуючи незначний розмір ділянки, що потенційно потрапляла до захисної смуги, та її багаторічне сільськогосподарське використання. Це є важливим нагадуванням для національних судів про необхідність ретельного аналізу фактичних обставин справи та реальної суспільної потреби у втручанні в право власності, а не формального підходу.
Роль статті 140 Земельного кодексу України: Суд звернув увагу на ігнорування національними судами під час повторного розгляду справи висновків місцевого суду щодо статті 140 Земельного кодексу України, яка регулює припинення права власності на землю. Це підкреслює необхідність для національних судів ретельної та послідовної правової кваліфікації обставин справи відповідно до національного законодавства.

ВИСНОВОК

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кулик проти України» підтверджує, що навіть у випадках, коли йдеться про захист природних ресурсів, держава зобов’язана дотримуватися принципів законності, обґрунтованості та пропорційності, а також забезпечити ефективний захист права власності та, у разі його обмеження чи позбавлення, справедливу компенсацію. Це рішення має стати каталізатором для подальших реформ у сфері земельних відносин в Україні, спрямованих на забезпечення правової визначеності та захисту прав власників землі.