Після Другої світової війни європейські держави дійшли висновку, що захист прав людини не може залежати виключно від національного законодавства. У результаті в Європі поступово сформувалася багаторівнева система захисту основоположних прав, яка сьогодні включає три взаємопов’язані рівні: національні конституційні системи; систему Ради Європи, ядром якої є Європейська конвенція з прав людини; а також правопорядок Європейського Союзу, зокрема Хартію основоположних прав Європейського Союзу.
Розуміння цієї системи в Україні набуває особливого значення в умовах європейської інтеграції. 15 червня 2026 року під час Другої міжурядової конференції Україна та Європейський Союз офіційно відкрили переговори за Кластером 1 «Основи», який охоплює питання верховенства права, основоположних прав, функціонування демократичних інституцій, судової реформи та державного управління. Саме результати реформ у цих сферах визначатимуть подальший темп переговорів про вступ України до Європейського Союзу.
Перший рівень становить Конституція держави. У кожній європейській державі права людини насамперед гарантуються національною конституцією. В Україні основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина закріплені у розділі II Конституції України (статті 21 – 68). Зокрема, Конституція закріплює принцип рівності та невідчужуваності прав людини (стаття 21), заборону дискримінації (стаття 24), гарантії права на працю (стаття 43) та права на судовий захист (стаття 55), а також визначає умови можливого обмеження прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64). Конституція є актом найвищої юридичної сили та фундаментом національної системи захисту прав людини відповідно до статті 8 Конституції України.
Другий рівень – Європейська конвенція з прав людини – формує регіональний міжнародний механізм захисту прав людини в рамках Ради Європи. Відповідно до її положень, особа має право звернутися до Європейського суду з прав людини після вичерпання ефективних національних засобів юридичного захисту. Основою цієї системи є Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, контроль за дотриманням якої здійснює ЄСПЛ.
В Україні Конвенція має особливий правовий статус. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Крім того, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає обов’язок судів застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права при розгляді справ.
Як наслідок, Конвенція та практика ЄСПЛ широко використовуються в національному судочинстві як інструмент тлумачення прав і свобод людини та аргументації правових позицій у судових процесах.
Третій рівень – право Європейського Союзу – сформувався значно пізніше. Договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі 1951 року та Договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 року (Римський договір) практично не містили положень щодо захисту основоположних прав людини. Первинною метою європейської інтеграції було створення спільного ринку та забезпечення економічного співробітництва між державами.
Ситуація почала змінюватися завдяки практиці Суду Європейського Союзу. У справі Stauder v. City of Ulm (C-29/69) Суд уперше визнав, що основоположні права є складовою загальних принципів права Співтовариства (нині – права ЄС). У подальшій справі Internationale Handelsgesellschaft (C-11/70) Суд наголосив, що повага до основоположних прав є невід’ємною складовою правопорядку ЄС, а їх зміст визначається з урахуванням спільних конституційних традицій держав-членів. У справі Nold v. Commission (C-4/73) Суд додатково підкреслив, що при визначенні змісту основоположних прав враховуються міжнародні договори у сфері прав людини, насамперед Європейська конвенція з прав людини, як джерело натхнення для розвитку права ЄС.
Наступним етапом стало проголошення Хартії основоположних прав Європейського Союзу 7 грудня 2000 року в Ніцці. Спочатку Хартія мала політичний характер і не була юридично обов’язковою. Лише після набрання чинності Лісабонським договором 1 грудня 2009 року вона набула такої ж юридичної сили, як і установчі договори ЄС, відповідно до статті 6 Договору про Європейський Союз. Сьогодні Хартія є центральним інструментом захисту основоположних прав у правопорядку Європейського Союзу, який застосовується поряд із загальними принципами права ЄС та практикою Суду ЄС.
Коли застосовується Хартія основоположних прав ЄС?
На відміну від Європейської конвенції з прав людини, яка застосовується у всіх державах – членах Ради Європи, сфера дії Хартії основоположних прав Європейського Союзу є функціонально обмеженою. Відповідно до статті 51 Хартії, її положення адресовані інституціям, органам та установам ЄС, а також державам-членам лише тоді, коли вони діють у межах сфери застосування права Європейського Союзу.
Практика Суду ЄС уточнює, що така сфера охоплює не лише формальну імплементацію або застосування актів ЄС, але й будь-які ситуації, у яких національні органи діють у рамках права Союзу або реалізують обов’язки, що з нього випливають.
В іншій справі, Åkerberg Fransson (C‑617/10), Суд ЄС досліджував питання, чи є національна судова практика сумісною з правом Європейського Союзу, якщо вона зобов'язує національний суд не застосовувати будь-яке положення, що суперечить основоположному праву, гарантованому ЄКПЛ та Хартією, тим, що це порушення чітко випливає з відповідних документів або судової практики, що стосується їх. Суд нагадав усталену практику: національний суд, який покликаний у рамках здійснення своєї юрисдикції застосовувати положення права Європейського Союзу, зобов'язаний забезпечити повну дію цих положень, за необхідності відмовляючись за власною ініціативою застосовувати будь-яке суперечливе положення національного законодавства, навіть якщо воно було прийнято пізніше, і суду не потрібно вимагати або чекати попереднього скасування такого положення законодавчими чи іншими конституційними засобами. Відтак, будь-яке положення національної правової системи та будь-яка законодавча, адміністративна чи судова практика, які можуть погіршити ефективність права Європейського Союзу, позбавляючи національний суд повноважень робити все необхідне на момент його застосування для скасування положень національного законодавства, які можуть перешкоджати повній чинності правил Європейського Союзу, є несумісними з цими вимогами.
Таким чином, Хартія не є універсальним каталогом прав, який застосовується до будь-яких правовідносин. Якщо спір не має достатнього зв’язку з правом ЄС і регулюється виключно національним правом, її положення, як правило, не підлягають застосуванню. Право ЄС вважається таким, що реалізується державою-членом не лише у випадках безпосереднього застосування регламентів чи імплементації директив, але й тоді, коли національні органи діють у межах сфери регулювання права ЄС або виконують зобов’язання, що випливають із установчих договорів, принципів ефективності та лояльної співпраці. До таких випадків також належить застосування національного законодавства, ухваленого для імплементації актів ЄС.
Водночас Хартія основоположних прав Європейського Союзу застосовується лише в межах дії права Союзу. Якщо спір не має жодного зв’язку з правом ЄС і регулюється виключно національним правом, положення Хартії не підлягають застосуванню.
Чи може національна конституція забезпечувати вищий рівень захисту?
Наступне питання, яке неодноразово ставало предметом розгляду Суду Європейського Союзу, стосується співвідношення Хартії та національних конституцій.
Відповідь частково міститься у статті 53 Хартії, яка передбачає, що її положення не повинні тлумачитися як такі, що обмежують або порушують права людини, гарантовані, зокрема законодавством держав-членів; їх конституціями; Європейською конвенцією з прав людини та міжнародними договорами у сфері прав людини. На перший погляд може скластися враження, що держава завжди має право застосовувати власний, більш високий стандарт захисту прав людини. Однак практика Суду ЄС демонструє, що ситуація є значно складнішою.
Одним із найвідоміших рішень у цій сфері стала справа Melloni (C-399/11).
Конституційний суд Іспанії поставив питання Суду ЄС: чи може держава відмовитися виконувати Європейський ордер на арешт, якщо національна конституція забезпечує особі вищий рівень процесуальних гарантій, ніж право Європейського Союзу. Суд ЄС дійшов висновку, що держави-члени не можуть застосовувати національні конституційні стандарти таким чином, щоб це підривало ефективність, єдність та верховенство права Європейського Союзу.
Фактично Суд сформулював важливий принцип: навіть якщо національна конституція гарантує ширший обсяг прав, її застосування не повинно перешкоджати однаковому застосуванню права ЄС у всіх державах-членах.
Подальша практика Суду ЄС демонструє, що співвідношення статті 53 Хартії, конституційної ідентичності держав-членів та принципу верховенства права ЄС залишається одним із найскладніших питань сучасного права Союзу.
В Україні Верховний Суд послідовно виходить із того, що Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом зумовлює необхідність гармонійного тлумачення національного законодавства з урахуванням acquis ЄС. У цьому контексті правові позиції Суду Європейського Союзу можуть використовуватися як переконливе джерело аргументації та орієнтир для тлумачення норм права, особливо у сферах імплементації європейських стандартів. Водночас таке врахування не змінює конституційної моделі України та не впливає на верховенство Конституції України як акта найвищої юридичної сили. Практика Суду ЄС використовується не як обов’язкове джерело права, а як інструмент інтерпретації, що сприяє узгодженню національного регулювання з європейськими підходами.
У зв’язку з цим при аналізі законодавства ЄС, підготовці висновків щодо імплементації європейських директив або веденні спорів із європейським елементом важливо враховувати не лише текст актів ЄС, але й усталену практику Суду ЄС як елемент доктрини тлумачення права ЄС.