Системне невиконання остаточних судових рішень в Україні протягом тривалого часу є порушенням базових засад верховенства права та конвенційних зобов'язань держави. Проблема, яка виникла ще у 1990-х роках, стала предметом уваги ЄСПЛ у численних справах. Справу «Бурмич та інші проти України» (Burmich and Others v. Ukraine, заява №46852/13 та ін.) можна вважати кульмінаційним моментом, що відзначив зміну судової тактики у розгляді масових однотипних заяв.

Заявники – громадяни України Лідія Іванівна Бурмич, Григорій Яремчук, Олег Варава, Юрій Неборачко, а також ПрАТ «Ізоляція» (м. Донецьк) – звернулися до Європейського суду з прав людини зі скаргами на невиконання або тривалу затримку у виконанні остаточних рішень національних судів, винесених на їхню користь проти державних органів або державних підприємств.

Суд констатував, що заяви у справі Бурмич порушували питання, подібні до тих, що були розглянуті у пілотному рішенні у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) (заява № 40450/04, далі – Іванов або рішення у справі Іванов). Вони є частиною групи з 12 143 поданих пізніше заяв типу Іванов (далі – справи типу Іванов).

Передісторія: практика ЄСПЛ до справи «Бурмич»

Суд вже розглядав низку справ щодо невиконання рішень національних судів в Україні. Перше рішення з цього питання було ухвалено у справі «Кайсин та інші проти України» (Kaysin and Others v. Ukraine) (рішення щодо дружнього врегулювання), заява № 46144/99, від 03 травня 2001 року).

Подальші справи щодо невиконання або тривалого виконання рішень національних судів стосувалися виплат заробітної плати та коштів на утримання військовослужбовцям, працівникам гірничодобувних компаній, суддям, вчителям шкіл, боргів муніципальних чи державних лікарень, державних банків, державних підприємств і Кабінету Міністрів України (див., серед багатьох інших прикладів, рішення у справах «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), заява № 18966/02, від 29 червня 2004 року, «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), заява № 67534/01, від 27 липня 2004 року, «Зубко та інші проти України» (Zubko and Others v. Ukraine), заява № 3955/04 та 3 інших заяви, ЄСПЛ 2006-VI (витяги), «Беланова проти України» (Belanova v. Ukraine), заява № 1093/02, від 29 листопада 2005 року, «Кучеренко проти України» (Kucherenko v. Ukraine), заява № 27347/02, від 15 грудня 2005 року, «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), заява № 60750/00, від 20 липня 2004 року, та «Полтораченко проти України» (Poltorachenko v. Ukraine), заява № 77317/01, від 18 січня 2005 року).

Усього після подання першої заяви у 1999 році до Суду було подано близько 29 000 заяв типу Іванов.

Суд констатував, що станом на 12 жовтня 2017 року (дата прийняття рішення у справі Бурмич), незважаючи на те, що вже розглянуто 14 430 аналогічних справ, 12 143 справи все ще очікують розгляду, незважаючи на те, що протягом останніх декількох років Суд застосував прискорену спрощену процедуру шляхом ухвалення рішень у групах справ.

Внаслідок збільшення кількості заяв щодо тривалого невиконання рішень національних судів в Україні Суд вирішив застосувати процедуру пілотного рішення та обрав справу «Юрій Миколайович Іванов проти України» («Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine») в якості зразка цієї проблеми. У своєму пілотному рішенні від 15 жовтня 2009 року Суд встановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з невиконанням або тривалим виконанням остаточних судових рішень. Суд зазначив, що затримки були спричинені поєднанням певних факторів, таких як брак бюджетних коштів, бездіяльність державних виконавців та недоліки національного законодавства, внаслідок чого пан Іванов та інші заявники, які знаходились у подібній ситуації, не мали можливості домогтися виконання судових рішень. Усі зазначені фактори перебували в межах контролю української влади, і, отже, Україна несе повну відповідальність за таке невиконання. Суд також встановив, що на національному рівні не було засобів юридичного захисту, які б задовольняли вимоги статті 13 Конвенції щодо скарг пана Іванова на невиконання рішення, ухваленого на його користь.

Відповідно до статті 46 Суд постановив, що справа Іванов стосувалася двох повторюваних проблем: тривалого невиконання остаточних рішень національних судів та відсутності на національному рівні ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим.

Оцінка обставин та рішення у справі «Бурмич та інші проти України»

В резолютивній частини рішення у справі Іванов Суд встановив обов’язок України не пізніше ніж упродовж одного року запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою Суду.

12 жовтня 2017 року Велика палата прийняла рішення у справі Бурмич. Суд зазначив, що, незважаючи на значний проміжок часу після ухвалення пілотного рішення у справі Іванов від 15 жовтня 2009 року, Уряду України поки що не вдалося вжити необхідних заходів загального характеру, здатних усунути першопричини системної проблеми, констатованої Судом, і надати ефективний засіб юридичного захисту, спроможний забезпечити усім потерпілим відшкодування на національному рівні. Беручи до уваги своє навантаження під час розгляду справ типу Іванов впродовж понад шістнадцяти років, Суд прийшов до висновку, що немає сенсу повторювати свої висновки у довгій низці аналогічних справ, що призведе до значного навантаження на ресурси Суду через велику кількість справ, та правосуддя не здійснюватиметься належним чином.

Суд таким чином вирішив вилучити заяви типу Іванов (12 143 справи) з реєстру справ Суду та встановив, що скарги, підняті в цих заявах, мають бути вирішені в рамках вжиття заходів загального характеру, що мають бути представлені владою на національному рівні, як того вимагає виконання пілотного рішення у справі Іванов, включаючи забезпечення належного та достатнього відшкодування за порушення Конвенції, заходів, які підлягають нагляду Комітетом міністрів. Суд передбачив, що може бути доцільним провести повторну оцінку ситуації впродовж двох років із дня ухвалення рішення у справі Бурмич.

Наслідки для України

Рішення у справі «Бурмич та інші проти України» мало глибокі та довгострокові наслідки для правової системи України. Насамперед, Європейський суд з прав людини визнав, що системна проблема невиконання остаточних судових рішень становить загрозу для верховенства права. У зв’язку з цим Суд зобов’язав Україну вжити загальні заходи, спрямовані на усунення цієї проблеми на законодавчому, адміністративному та інституційному рівнях. Одним із таких кроків стало оновлення законодавства, зокрема Закону України «Про виконавче провадження», а також спроби інтегрувати практику ЄСПЛ у національну систему правозастосування.

Масове припинення розгляду 12 143 заяв у справі Бурмич стало не лише юридичним, а й політичним сигналом: ЄСПЛ більше не розглядатиме індивідуальні скарги з однаковою суттю, а вважає, що відповідальність за системні зміни покладається на державу і Комітет міністрів Ради Європи.

У 2020 році Комітет міністрів ухвалив Тимчасову резолюцію CM/ResDH(2020)211, якою закликав Україну до невідкладних реформ. Комітет зазначив, що роками держава не виконує остаточні рішення, зокрема у справах щодо соціальних виплат, пенсій, заборгованостей перед працівниками підприємств тощо, що дискредитує принцип правової визначеності та підриває довіру громадян до правосуддя.

Висновки

Справа «Бурмич та інші проти України» є лакмусовим папірцем ефективності як національних правозахисних механізмів, так і самого ЄСПЛ. Водночас вона викликає серйозні правові та етичні дискусії, особливо щодо балансу між ефективністю роботи Суду та правом кожного на індивідуальний захист. Рішення, ухвалене Великою Палатою, показало прагнення до оптимізації роботи Суду в умовах навантаження, однак поставило під сумнів здатність Конвенції гарантувати кожному ефективний індивідуальний захист. Зазначене створює ризик поступової інституційної девальвації ЄСПЛ у контексті масових заяв, що залишаються без належного розгляду.

Для України справа «Бурмич та інші проти України» - це юридичне та політичне зобов’язання реалізувати фундаментальну реформу системи виконання судових рішень. В іншому разі – системні порушення перетворяться на норму, а механізм міжнародного захисту перестане бути ефективним для громадян.

Посилання на справу «Бурмич та інші проти України» -  https://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-192193