Звільнення за «підозрою» в умовах надзвичайного стану: межі обмеження трудових гарантій у контексті дерогації за Конвенцією
(справа Kandemir v. Türkiye, заява № 30906/19, рішення від 3 лютого 2026 року)
Після запровадження надзвичайного стану держави нерідко вдаються до посилених заходів у сфері публічної безпеки, що безпосередньо впливає на сферу трудових правовідносин. Масові звільнення, припинення контрактів і посилання на «втрату довіри» до працівників стають поширеними аргументами роботодавців, зокрема у стратегічно важливих секторах.
Обставини справи
Заявник, Мехмет Кандемір, працював бухгалтером у науково-дослідному центрі BİLGEM, що входить до структури TÜBİTAK – державної установи, яка реалізує проєкти у сфері національної безпеки та оборони Туреччини.
Після спроби державного перевороту 15 липня 2016 року в Туреччині було запроваджено надзвичайний стан. У серпні 2016 року трудовий контракт із заявником було розірвано без виплати компенсації з формулюванням про «підозру» та «втрату довіри» з міркувань безпеки.
При цьому жодних конкретних дисциплінарних проступків або доказів протиправної поведінки заявнику не інкримінували. Підставами для звільнення фактично слугували загальний контекст надзвичайного стану, кримінальні провадження щодо інших посадових осіб установи, а також стратегічний характер діяльності роботодавця.
Розгляд справи на національному рівні
Заявник оскаржив звільнення в трудових судах, посилаючись на відсутність конкретних підстав для припинення трудових відносин. Зокрема, він наголошував, що звільнення ґрунтувалося виключно на абстрактній підозрі, було здійснене без попереднього повідомлення, без надання йому можливості висловити свої заперечення та з порушенням базових гарантій трудового законодавства.
Позиція Уряду зводилася до того, що скарги заявника за статтею 6 Конвенції мають оцінюватися з урахуванням статті 15 Конвенції, яка допускає дерогацію (відступ) від окремих зобов’язань у період надзвичайного стану. На думку Уряду, звільнення заявника було зумовлене винятковим контекстом після спроби державного перевороту та необхідністю захисту національної безпеки, з огляду на стратегічне значення TÜBİTAK і встановлені факти проникнення до цієї установи терористичної організації FETÖ/PDY.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, погодившись із тим, що сам факт «підозри» в умовах надзвичайного стану був достатнім для припинення трудових відносин. Верховний суд і Конституційний суд Туреччини також не встановили порушень.
Оцінка ЄСПЛ
Європейський суд звернув увагу на те, що незалежно від стандарту доказування, який застосовується у трудових спорах, звільнення заявника у цій справі ґрунтувалося не лише на загальних міркуваннях безпеки. Із рішень національних судів випливає, що роботодавець також посилався на наявність «підозр щодо заявника», використовуючи їх як підставу для розірвання трудового договору з поважної причини. Така подвійна мотивація має принципове значення, особливо з огляду на позицію роботодавця, відповідно до якої в контексті національної безпеки навіть мінімальна підозра може вважатися серйозною.
Водночас Трудовий суд, визнаючи, що жодного конкретного правопорушення не може бути безпосередньо поставлено заявнику у вину, дійшов висновку про неможливість продовження трудових відносин. Обґрунтування цього висновку ґрунтувалося переважно на загальному контексті після спроби державного перевороту та на інституційному статусі роботодавця. Суд послався на те, що TÜBİTAK був серед установ, які, за твердженнями органів влади, зазнали проникнення організації FETÖ/PDY, а значна кількість керівників і працівників цієї установи стала фігурантами кримінальних проваджень за підозрою у зв’язках із цією організацією або у вчиненні злочинів від її імені.
ЄСПЛ зазначив, що саме обґрунтованість підозри щодо заявника становила ядро його аргументів у національних судах. Однак Трудовий суд обмежився загальними міркуваннями, не встановивши жодного конкретного чи об’єктивного зв’язку між заявником і звинуваченнями, висунутими проти інших працівників установи. Суд також не пояснив, яким чином ці обставини могли індивідуально виправдати розірвання контракту саме із заявником. Фактично підозри, на які посилався роботодавець, були перекваліфіковані судами як достатня підстава для звільнення, що може сприйматися як мовчазне визнання їхньої обґрунтованості. Це має особливе значення з огляду на те, що Уряд обґрунтовував правомірність такого заходу рамками надзвичайного стану та дією Декрету-закону № 667, спрямованого проти осіб, пов’язаних зі структурами, які становлять загрозу національній безпеці.
У цьому контексті Суд підкреслив, що серйозні професійні наслідки звільнення вимагали від національних судів особливо ретельного аналізу аргументів заявника. Хоча тягар доказування лежав на роботодавці, суди всіх інстанцій обмежилися посиланням на непрямі обставини, зокрема кримінальні провадження щодо інших осіб або адміністративні порушення, не оцінивши їхнього конкретного значення для ситуації заявника. Вони також не пояснили, яким чином ці елементи могли виправдати наявність персоналізованої підозри щодо нього та призвести до розриву довірчих відносин. За відсутності будь-яких фактів, що безпосередньо стосувалися заявника, національні суди мали чітко й переконливо показати, яким чином надані докази відповідали вимогам національної судової практики, яка допускає звільнення з підстав втрати довіри лише за наявності серйозних, конкретних і суттєвих обставин. ЄСПЛ дійшов висновку, що рішення, ухвалені у цій справі, не містять достатнього та індивідуалізованого обґрунтування.
Разом із тим Суд визнав легітимність занепокоєння Уряду питаннями національної безпеки та необхідність підвищеної пильності, особливо у чутливих інституціях. Однак ці міркування не звільняють національні суди від обов’язку здійснювати ефективний судовий контроль, покликаний запобігати свавіллю та забезпечувати індивідуалізовану оцінку кожної справи.
Що стосується застосування статті 15 Конвенції, Суд не побачив підстав відходити від підходу, сформульованого у справі Pişkin v. Türkiye. У цій справі ЄСПЛ наголосив, що навіть за умов дерогації держава не може позбавляти особу фундаментальних процесуальних гарантій, зокрема права на реальний та ефективний судовий розгляд. Надзвичайний стан не може слугувати виправданням формального або поверхового судового контролю, а будь-яке втручання у трудові права має супроводжуватися можливістю повної перевірки його обґрунтованості незалежним судом.
У справі Кандеміра законодавство Туреччини не містило жодних положень, які б обмежували обсяг судового перегляду звільнень, пов’язаних із підозрами у зв’язках із незаконними структурами. Жоден із національних судів, включно з Конституційним судом, не послався на надзвичайний стан як на перешкоду для повноцінного розгляду скарг заявника.
Рішення ЄСПЛ
Європейський суд дійшов висновку, що недотримання вимог справедливого судового розгляду у справі заявника не може бути виправдане відступом від зобов’язань за статтею 15 Конвенції. Відсутність ефективного судового контролю, індивідуалізованої оцінки обставин та процесуальних гарантій призвела до порушення статті 6 § 1 Конвенції.
Посилання на справу в HUDOC https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-248193