Анотація справи: Значення попередньо-вираженої волі пацієнта в судовому процесі щодо припинення життєзабезпечуючого лікування

Суд: Земський суд м. Дуйсбург, Німеччина

Дата винесення рішення: 9 червня 1999 року

Цитування справи: LG Duisburg, 09.06.1999 - 22 T 22/29

Пацієнтка, 67-річна жінка, з 1973 року хворіла на епілепсію, перенесла ряд хірургічних операцій, а згодом, страждала від пухлини головного мозку. На початку 1990-х років, пацієнта вже була повністю паралізована і її харчування було можливим виключно за допомогою ПЕГ-зонду. Протягом багатьох років, пацієнтка також була не в змозі спілкуватися, а в подальшому, не могла реагувати на слова. Опікуном цієї пацієнтки була її донька, яка була призначена ним в 1993 році. У 1998 році донька пацієнтки звернулася до суду з клопотанням про припинення штучного харчування. Представники земського суду відвідали пацієнтку та констатували, що вона дійсно не може комунікувати жодним чином.

У клопотанні доньки пацієнтки до суду було зазначено, що її матір неодноразово зазначала, що не воліла б жити за таких умов, в яких вона знаходилася, і це, за словами доньки була її передбачувана воля. Суд встановив, що позивачка має право звернутися до суду з проханням надати їй дозвіл на припинення життєзабезпечуючого лікування. Суд вважає, що заходи інтенсивної терапії, незалежно від їх застосування, потребують згоди, а якщо пацієнт не в змозі прийняти рішення, це належить до компетенції опікуна.

Суд визнає, що важкохворі люди часто не пишуть жодних реальних «заповітів пацієнта» (у той час, поняття «заповітів пацієнта» лише обговорювалося, в тому числі, в аналогічних судових справах, і на законодавчому рівні «заповіт пацієнта» був введений лише в 2009 році), з яких було б зрозуміло, які дії має виконувати робити опікун пацієнта, і якою є дійсна воля пацієнта щодо продовження, чи не-продовження лікування. Проте суд зазначає, що положення ст. 1904 Цивільного Кодексу стосуються банальних питань надання медичної допомоги підопічному, проте не права на відмову від подальшого лікування.

Таким чином, суди мають визначити критерії, за якими опікун може бути уповноважений припинити лікування. В основному, як зазначає суд, їх два:

1) «невтішний прогноз» щодо подальшого стану здоров'я пацієнта, який поєднується нездатністю пацієнта висловити свою волю, а також

2) доведене передбачуване бажання пацієнта припинити лікування (за умови настання недієздатності).

Припинення лікування є незаконним без вираженої або передбачуваної волі пацієнта. Суд стверджує, що прогноз невиліковного стану пацієнта має бути чітким і точним. Судовий експерт підтвердив це, охарактеризувавши стан пацієнтки, як серйозне порушення інтелектуальних функцій у сенсі важкого ступеню деменції, поєднане з важкими порушеннями опорно-рухового апарату, викликаними, ймовірно, енцефалопатією. Відповідно, на основі доказів, суд приходить до висновку, що стан пацієнтки є незворотним. Другим критерієм, як було згадано раніше, є визначення волі пацієнтки по відношенню до продовження, чи не-продовження лікування. Критерій має засновуватися на доведених твердженнях, які пацієнт(-ка) висловлював(-ла) раніше. За наявними доказами, пацієнтка заявляла про те, що не бажала б продовжувати лікування за умови недієздатності в 1989 році перед черговою операцією, після якої її стан здоров'я погіршився. Ця заява була підтверджена свідком, який зазначив, що чоловік пацієнтки помер від подібних захворювань, і пацієнтка категорично не воліла повторювати його долю. Суд вирішив, що наявні в справі докази є достатніми, аби зробити висновок, що пацієнтка не бажала би продовжити проведення життєзабезпечуючого лікування за умов настання недієздатності, і вирішив задовольнити клопотання.

Матеріал підготував Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія)

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право»