Зміна прізвища дитини допускається лише за наявності достатніх доказів того, що вона відповідає найкращим інтересам дитини
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2026 року у справі № 344/9748/25
Короткий зміст позовних вимог:
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Івано-Франківську Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - Відділ ДРАЦС у місті Івано-Франківську), у якому просила:
- змінити прізвище малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з « ОСОБА_4 » на « ОСОБА_5 »;
- внести зміни до актового запису від 19 лютого 2019 року № 413, складеного Відділом ДРАЦС у місті Івано-Франківську, про народження ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 шляхом зміни прізвища дитини з « ОСОБА_4 » на « ОСОБА_5 ».
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що зміна прізвища малолітнього сина з « ОСОБА_4 » на « ОСОБА_5 » відповідає його найкращим інтересам, оскільки сприятиме забезпеченню гармонійного психологічного та соціального розвитку дитини, формуванню її сімейної ідентичності та відображатиме фактичні сімейні зв`язки.
Позивач зазначала, що вона та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Під час спільного проживання ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син ОСОБА_3 .
До народження дитини між сторонами виникали постійні конфлікти та непорозуміння, а після народження сина їхні стосунки остаточно припинилися. Відтоді малолітній проживає разом із матір`ю, бабусею та дідусем по материнській лінії, які беруть активну участь у його вихованні, догляді та матеріальному забезпеченні.
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 10 жовтня 2019 року визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із матір`ю.
Відповідач після припинення сімейних відносин не бере участі у вихованні та утриманні дитини, не цікавиться її життям, розвитком і станом здоров`я, не підтримує з нею особистих контактів та фактично самоусунувся від виконання батьківських обов`язків.
У травні 2020 року ОСОБА_2 звертався до суду з позовом про оспорювання батьківства з метою уникнення виконання обов`язку щодо сплати аліментів.
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області судовим наказом від 03 липня 2019 року стягнув із ОСОБА_2 на користь позивача аліменти на малолітнього сина.
За висновками психологічного обстеження зміна прізвища дитини на прізвище матері не матиме негативного впливу на її психоемоційний стан, а навпаки сприятиме формуванню єдиної сімейної ідентичності, збереженню психологічного комфорту та стабільності.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 12 листопада 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не довела наявності передбачених законом підстав для зміни прізвища малолітньої дитини та не надала належних і достатніх доказів того, що така зміна відповідає найкращим інтересам дитини, сприятиме її психологічному та гармонійному розвитку.
Суд керувався тим, що відповідно до статті 148 Сімейного кодексу України (далі - СК України) під час вирішення спору про зміну прізвища дитини необхідно враховувати виконання кожним із батьків своїх обов`язків щодо дитини, характер взаємин між дитиною та батьками, а також інші обставини, які свідчать про відповідність такої зміни інтересам дитини.
Суд зазначив, що доводи позивача про повне самоусунення відповідача від виконання батьківських обов`язків не знайшли свого належного підтвердження, оскільки матеріали справи свідчать про те, що відповідач вживав заходів для реалізації свого права на участь у вихованні сина, зокрема звертався до органу опіки та піклування щодо визначення порядку спілкування з дитиною.
Крім того, суд врахував, що відповідач проходить військову службу за мобілізацією, прізвище батька було присвоєно дитині за взаємною згодою батьків під час державної реєстрації народження, а матеріали справи не містять доказів того, що носіння дитиною прізвища « ОСОБА_4 » негативно впливає на її права, інтереси чи розвиток.
Урахувавши відсутність згоди батьків щодо зміни прізвища дитини, принцип рівності їхніх батьківських прав та обов`язків, а також те, що з огляду на вік дитина ще не може повною мірою висловити власну усвідомлену позицію з цього питання, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 05 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду від 12 листопада 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.
Сама собою відсутність згоди між батьками щодо прізвища дитини не є підставою для його зміни, а вирішальним критерієм у таких спорах є забезпечення найкращих інтересів дитини. Оскільки позивач не довела, що зміна прізвища сприятиме захисту таких інтересів, підстав для задоволення позову не встановлено.
Колегія суддів також урахувала, що відповідач вживав заходів для визначення порядку своєї участі у вихованні дитини, а на час розгляду справи проходив військову службу за мобілізацією. За таких обставин доводи апеляційної скарги про повне самоусунення батька від виконання батьківських обов`язків визнано необґрунтованими.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:
У червні 2026 року ОСОБА_1 через представника Бандуру В. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 листопада 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 травня 2026 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій застосували положення статті 148 СК України без урахування правових висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 759/3363/16, від 01 квітня 2020 року у справі № 234/19213/17 та від 13 квітня 2020 року у справі № 496/904/18, у яких наголошено, що під час вирішення спору про зміну прізвища дитини визначальним критерієм є забезпечення її найкращих інтересів, а також підлягають оцінці фактичні взаємини між дитиною та кожним із батьків, зокрема ступінь участі того з батьків, який проживає окремо, у її вихованні та житті (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 148 СК України та дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для зміни прізвища малолітньої дитини. На її думку, суди не врахували, що визначальним критерієм під час вирішення такого спору є забезпечення найкращих інтересів дитини, а також не надали належної оцінки доказам, які підтверджують фактичне самоусунення відповідача від виконання батьківських обов`язків.
Заявник зазначає, що відповідач тривалий час не бере участі у вихованні та розвитку сина, не підтримує з ним емоційного зв`язку, не цікавиться його життям, навчанням, лікуванням та соціальним розвитком, а також має заборгованість зі сплати аліментів.
Крім того, у 2020 році відповідач звертався до суду з позовом про оспорювання батьківства, чим фактично заперечував існування між ним і дитиною сімейного та правового зв`язку.
На підтвердження своїх доводів заявник посилається на характеристику дошкільного закладу, згідно з якою батько жодного разу не відвідував дитину в закладі освіти, не брав участі в її вихованні та освітньому процесі, а також на психологічну характеристику дитини, відповідно до якої малолітній не має сформованого образу батька, не підтримує з ним емоційного контакту та спокійно сприймає можливу зміну прізвища.
Також заявник вважає помилковими висновки судів про те, що звернення відповідача до органу опіки та піклування щодо визначення порядку його участі у вихованні дитини свідчить про належне виконання ним батьківських обов`язків. На її переконання, сам собою факт ініціювання такого питання не підтверджує реальної участі батька у житті дитини, тоді як матеріали справи свідчать про відсутність фактичного спілкування між ними протягом тривалого часу.
Позиція Верховного Суду:
У справі, яка переглядається, суди встановили, що прізвище « ОСОБА_4 » було присвоєно дитині за спільною згодою батьків під час державної реєстрації її народження. Також установлено, що після припинення спільного проживання сторін малолітній ОСОБА_3 проживає разом із матір`ю, яка здійснює його повсякденне виховання та забезпечує належні умови для його розвитку.
Крім того, суди встановили, що відповідач допускав прострочення сплати аліментів, у зв`язку з чим з нього було стягнуто пеню та інфляційні втрати, а станом на 01 травня 2025 року існувала заборгованість зі сплати аліментів. Також матеріали справи свідчать про те, що відповідач не брав участі у житті дошкільного закладу, який відвідує дитина, а психологічна характеристика вказує на відсутність сформованого емоційного зв`язку між дитиною та батьком.
Разом із тим зазначені обставини самі собою не свідчать про наявність безумовних підстав для зміни прізвища дитини.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що предметом доказування у цій справі є не лише обставини, які характеризують ступінь участі батька у вихованні дитини, а насамперед наявність достатніх підстав для висновку про те, що зміна прізвища найбільшою мірою відповідатиме найкращим інтересам малолітнього сина сторін.
Установивши, що відповідач не позбавлений батьківських прав, юридичний зв`язок між ним та дитиною не припинений, а також врахувавши відсутність доказів того, що носіння дитиною прізвища батька негативно впливає на її права, законні інтереси, психоемоційний стан або соціальну адаптацію, суди дійшли обґрунтованих висновків про недоведеність необхідності зміни прізвища дитини.
Надана позивачем психологічна характеристика свідчить про те, що дитина знає про можливу зміну прізвища та ставиться до цього спокійно, позитивно сприймає як своє теперішнє прізвище, так і прізвище матері. Водночас цей доказ не підтверджує, що подальше носіння прізвища батька завдає дитині шкоди, негативно впливає на її психоемоційний стан чи перешкоджає її гармонійному розвитку, а також не містить висновку про необхідність зміни прізвища саме в інтересах дитини.
Не можуть бути підставою для скасування судових рішень і доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 15 серпня 2018 року у справі № 759/3363/16, від 01 квітня 2020 року у справі № 234/19213/17 та від 13 квітня 2020 року у справі № 496/904/18.
Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить про те, що суди попередніх інстанцій застосували саме той підхід, який сформульований у наведеній практиці Верховного Суду, оцінили виконання відповідачем батьківських обов`язків, характер взаємин між батьком та дитиною, психологічний стан дитини та інші обставини справи, після чого дійшли висновку про відсутність належних доказів того, що зміна прізвища є необхідною для забезпечення найкращих інтересів дитини.
Безпідставними є також доводи касаційної скарги про недослідження судами зібраних у справі доказів.
Зі змісту оскаржуваних судових рішень відомо, що суди надали оцінку журналу відвідувань дитини, документам щодо виконання відповідачем аліментних зобов`язань, рішенню виконавчого комітету про порядок участі батька у вихованні дитини, характеристикам закладів освіти, психологічній характеристиці, довідкам та іншим письмовим доказам, поданим сторонами. Незгода заявника з наданою судами оцінкою цих доказів не свідчить про їх недослідження, а фактично зводиться до необхідності їх переоцінки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Висновок:
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлених судами обставин справи та правильності висновків щодо застосування норм матеріального права, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з наданою судами оцінкою фактичних обставин справи.
Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які посилалася заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.