Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
30.08.2022

Земельні спори: щотижневий огляд практики Верховного Суду (22.08.2022-27.08.2022 року)

Матеріал підготував Дмитро Навроцький , адвокат, член Центру земельного права ВША НААУ

Постанова ВС КЦС від 22.08.2022 року у справі №597/977/21 (щодо обрання належного та ефективного способу захисту у разі скасування реєстрації речового права).

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, шляхом визнання правочину недійсним.

Реалізуючи право на судовий захист, особа, звертаючись до суду, повинна вказати суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов’язаний з’ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного правам чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-186гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства, без додаткових (повторних) звернень до суду.

Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування рішення міської ради, згідно з яким спірна земельна ділянка вибула з її постійного користування позивача та наданий дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а також визнання недійсним виданого відповідачу державного акта на право власності на зазначену земельну ділянку, апеляційний суд правильно виходив з того обраний позивачем спосіб захисту не забезпечить ефективного захисту її прав як землекористувача спірної земельної ділянки, оскільки задоволення таких вимог не призведе до повернення земельної ділянки у постійне користування позивача.

Аргументи заявника про те, що вирішуючи питання про можливість захисту її прав у обраний нею спосіб, а саме шляхом визнання недійсним та скасування рішення міської ради, згідно з яким спірна земельна ділянка вибула з її постійного користування, апеляційний суд не урахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № 350/1171/18 (провадження № 61-17322св19) є необґрунтованими з огляду на таке.

Верховний Суд у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № 350/1171/18 (провадження № 61-17322св19), предметом спору у якій були вимоги ОСОБИ_1 до Рівнянської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області про визнання рішення сільської ради недійсним та його скасування, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним та скасування рішення сільської ради від 15 березня 2018 року № 19/13-07 про затвердження акту обстеження земельної ділянки від 01 лютого 2018 року, згідно з яким вилучено з користування позивача земельну ділянку, зробив висновок про те, що примусове припинення права користування земельною ділянкою у зв`язку з її використанням не за цільовим призначенням допускається лише у судовому порядку (стаття 143 ЗК України), а не за рішенням органу місцевого самоврядування.

Зазначені висновки Верховного Суду щодо застосування норми права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, хоча і стосуються правовідносин щодо застосування статті 143 ЗК України, тобто подібних за змістом, однак вони зроблені за інших встановлених судами фактичних обставин.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції з тих підстав, що обраний позивачем спосіб захисту не є ефективним оскільки не призведе до відновлення порушеного права, апеляційний суд помилково зазначив, що ОСОБА_1 належало звертатися з негаторним позовом про повернення земельної ділянки, оскільки ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 за встановлених судами обставин є звернення до суду з віндикаційним позовом до останнього набувача спірної земельної ділянки, що узгоджується з висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21). Зважаючи на те, що заявник із зазначених підстав постанову апеляційного суду не оскаржує, а також відсутність визначених процесуальним законом підстав для обов`язкового скасування оскаржуваного судового рішення та, що зазначене не призвело до неправильного вирішення спору по суті, суд касаційної інстанції діючи у межах доводів касаційної скарги не вбачає підстав для зміни мотивів чи скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній з 01 січня 2013 року, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому право власності відповідача ОСОБА_2 виникло з моменту державної реєстрації за нею права власності на спірну земельну ділянку, а не після одержання нею документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації (державний акт на право власності на землю), який їй і не видавався у зв`язку з внесенням змін до земельного законодавства, а отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що вимога позивача про визнання недійсним державного акта на права власності на землю не підлягає задоволенню з наведених вище підстав.

Обґрунтованим є також висновок апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах вимога ОСОБА_1 про скасування запису від 11 листопада 2016 року № 17480983 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку не є ефективним способом захисту її прав, оскільки така вимога, по-перше, має похідний характер від заявленої нею вимоги про визнання недійсним та скасування оспорюваного рішення міської ради, а по-друге, згідно з пунктами 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом першої та апеляційної інстанцій судових рішень у цій справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Таким чином, з 16 січня 2020 року, законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про державну реєстрацію права, а отже, обраний позивачем спосіб судового захисту шляхом про скасування запису від 11 листопада 2016 року № 17480983 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку не ґрунтується на вимогах закону, і навіть у разі задоволення такої вимоги, не міг би забезпечити відновлення порушеного права позивача.

Зазначене узгоджується з правовими висновкам, викладеними Верховним Судом у постановах від 04 листопада 2020 року у справі № 910/7648/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/105852663