Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
17.10.2022

Земельні спори: щомісячний огляд практики Верховного суду (01.09-30.09.2022)

Матеріал підготував Дмитро Навроцький, член Центру земельного права ВША НААУ.

Постанова ВС КАС від 01.09.2022 року у справі №804/3763/16 (щодо алгоритму поновлення договору оренди землі)

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності).

Отже, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких складових: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендар продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.

Правові висновки з означеного питання сформульовано і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №530/212/17 (провадження №14-330цс18), від 22 вересня 2020 року у справі №159/5756/18 (провадження №14-99цс20).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106017548

 

Постанова ВС КЦС  від 05.05.2022 року справі №686/24438/15-ц (щодо користування земельною ділянкою на праві спільної власності)

Відповідно до ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно з ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до частини першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

На відміну від виділу, у разі поділу майна (статті 367 ЦК України) спільна часткова власність припиняється для всіх учасників.

Апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, врахувавши висновки Верховного Суду при попередньому скасуванні судового рішення, дійшов обґрунтованого висновку про встановлення порядку користування спірною земельною ділянкою за першим варіантом висновку додаткової судової земельно-технічної експертизи судового експерта, тобто згідно з фактичним поділом домоволодіння та ідеальних часток співвласників, з урахуванням розташування будівель і споруд на території земельної ділянки, фактичного порядку користування приміщеннями житлового будинку й думки учасників справи, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині.

Колегія суддів у зв`язку з цим відхиляє доводи касаційної скарги, що апеляційний суд при новому розгляді справи не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року.

Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що зазначений порядок користування спірною земельною ділянкою відповідає часткам усіх співвласників домоволодіння, найбільш повно забезпечить баланс інтересів сторін і не порушуватиме їхніх прав на обслуговування належних їм часток у будинку та господарських приміщеннях, тому що належні сторонам приміщення будинку та господарських споруд розташовані на земельних ділянках, що перебувають в їх користуванні і у спільному користуванні усіх сторін залишається земельна ділянка найменшої площі.

Доводи касаційної скарги про те, що частки осіб у спірному будинковолодінні в натурі не виділялися, їх право спільної часткової власності не припинялося, на увагу не заслуговують, оскільки не спростовує право позивачів на виділення в натурі належних їм часток у спільному майна сторін, як і право на виділення у користування земельної ділянки.

Посилання касаційної скарги на те, що апеляційний суд не всім аргументам апеляційної скарги надав відповідь, є безпідставними, тому що спростовуються сталою практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав    людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року  № 4909/04, § 58).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106079190

 

Постанова ВС КЦС від 05.09.2022 року №357/7480/20 (щодо передання землі у приватну власність)

Зокрема, до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо).

За загальним правилом землі загального користування – це земельні ділянки, режим користування якими відзначається найбільшою загальнодоступністю. У містах, селищах і сільських населених пунктах, землі загального користування складаються з земель шляхів сполучення (площі, вулиці, провулки, проїзди (в межах червоних ліній), дороги, набережні), земель для задоволення культурно-побутових потреб населення (парки, лісопарки, сквери, сади, бульвари, водойми, пляжі), полігонів для захоронення неутилізованих промислових відходів, полігонів побутових відходів і сміттєпереробних підприємств, та інших земель, що служать для задоволення потреб міста, селища, сільського населеного пункту.

Відповідно до пункту 14 статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (туту і далі – в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) червоні лінії – визначені в містобудівній документації щодо пунктів геодезичної мережі межі існуючих та запроектованих вулиць, доріг, майданів, які розділяють території забудови та території іншого призначення.

Містобудівна документація – це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій. Містобудівна документація є основою для вирішення питань вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи користування земель для містобудівних потреб.

Згідно з частиною першою статті 17 вказаного Закону генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» детальний план у межах населеного пункту уточнює положення генерального плану населеного пункту та визначає планувальну організацію і розвиток частини території. Детальний план розробляється з метою визначення планувальної організації і функціонального призначення, просторової композиції і параметрів забудови та ландшафтної організації кварталу, мікрорайону, іншої частини території населеного пункту, призначених для комплексної забудови чи реконструкції, та підлягає стратегічній екологічній оцінці.

Пунктом 2 частини четвертої статті 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що детальний план території визначає червоні лінії та лінії регулювання забудови.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про автомобільні дороги» межі вулиці за її шириною визначаються «червоними лініями». Розташування будь-яких об`єктів, будівель, споруд або їх частин у межах «червоних ліній» вулиці не допускається.

Таким чином, «червоні лінії» у межах міста відокремлюють межі вулиць, доріг, майданів від території іншого призначення, обмежують території будь-якого призначення (житлові квартали, мікрорайони, промислові і комунальні території, зелені насадження загального користування, тощо).

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних і місцевих правил забудови.

Відповідно до частини першої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорій здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, відмови у реєстрації земельної ділянки або визнання реєстрації недійсною (стаття 21 ЗК України).

У справі, що переглядається, позивач не звертався до суду із клопотанням про проведення земельно-технічної експертизи, разом із тим, судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до кадастрового плану земельної ділянки, землі загального користування відділені від спірної земельної ділянки жирною лінією від «А» до «Б» по межі вказаної земельної ділянки, а отже, земельні ділянки не накладаються.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106079225

 

Постанова ВС КАС від 07.09.2022 року справі №755/16605/17 (щодо відмови у продажі земельної ділянки)

Відповідно до ч.3 ст.128 ЗК України орган місцевого самоврядування у місячний строк розглядає заяву (клопотання) і приймає рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (якщо такий проект відсутній) та/або про проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки (крім земельних ділянок площею понад 50 гектарів для розміщення відкритих спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд) чи про відмову в продажу із зазначенням обґрунтованих причин відмови.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 ЗК України підставами для відмови в продажу земельної ділянки є:

а) неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу такої земельної ділянки;

б) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;

в) якщо щодо суб`єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності;

г) встановлена цим Кодексом заборона на передачу земельної ділянки у приватну власність;

ґ) відмова від укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки.

Зазначеною нормою визначено вичерпний перелік підстав для відмови в продажу земельної ділянки.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що підставами для прийняття Вінницькою міською радою рішення (21 сесія 7 скликання) № 840 від 18.08.2017 про відмову ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» у наданні дозволу на проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки були:

1) наявність заборгованості по сплаті плати за землю;

2) невиконання вимог рішення Вінницької міської ради № 1497 від 22.06.2017 «Про затвердження Актів про визначення розміру збитків, заподіяних територіальній громаді м. Вінниці»;

3) необхідність приведення до належного технічного та санітарного стану будівлі по вул. Соборній, 9 і прилеглої до неї території.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106115193

 

Постанова ВС КЦС від 07.09.2022 року справі №369/9054/21 (щодо засобів забеспечення позову в вигляді накладення арешту на земельну ділянку)

Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для забезпечення позову шляхом накладення арешту та встановлення певних обмежень щодо використання спірних земельних ділянок, які на час вирішення спору належать особі на праві приватної власності, оскільки такі види забезпечення позову є співмірними із заявленими позовними вимогами та стосуються суті спору у справі, предметом позову в якій є усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельними ділянками шляхом визнання недійсним і скасування рішення з одночасним припиненням речових прав на земельні ділянки та повернення земельних ділянок із незаконного володіння.

Застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на спірну ділянку, унеможливлює вчинення будь-яких дій щодо відчуження майна, вчинення нотаріальних та реєстраційних дій щодо спірної земельної ділянки.

Арешт є крайнім заходом забезпечення позову та полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби – обмеженні права користування майном або його вилученні у власника.

У справі, яка переглядається у порядку касаційного провадження, правомірність вибуття земельної ділянки з державної власності фактично пов`язана з порушенням встановленої законодавством України заборони щодо вчинення таких дій, у зв`язку з чим заступник прокурора порушує питання щодо повернення земельної ділянки у власність держави.

З огляду на це, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про доцільність у такому випадку, крім накладення арешту на об`єкт нерухомого майна, також встановити певні обмеження щодо використання спірних земельних ділянок, а саме заборони проводити будівельні роботи та здійснювати дії щодо державної реєстрації речових прав на вищевказані земельні ділянки.

Аналогічні висновки зазначені у постановах Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 909/835/18, від 19 травня 2022 року у справі № 619/2293/21 (провадження № 61-15440св21), що повинен бути наявним зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106116607

Постанова ВС КАС від 12.09.2022 року у справі №120/8042/20-а (щодо припинити право користування надрами шляхом анулювання спеціального дозволу на земельні ділянки)

Перевіряючи у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам учасників справи, висловленим у касаційній скарзі та відзиві на неї, Верховний Суд виходить з такого.

У своїй касаційній скарзі Держгеонадра наполягає на тому, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №460/1033/19 та від 20.10.2020 у справі №540/1296/19, що, на думку позивача, зумовлює у даному випадку наявність підстав касаційного оскарження ухвалених у цій справі судових рішень згідно з приписами пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, у постанові Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №460/1033/19, на яку як на приклад неоднакового правозастосування звертає увагу позивач, колегія суддів Касаційного адміністративного суду, посилаючись на висновки щодо застосування норм права, раніше викладені Верховним Судом України у постановах від 25.06.2011 у справі №21-36а11, від 19.09.2011 у справі №21-164а11 та від 10.12.2013 у справі №21-450а13, а також Верховним Судом у постановах від 10.05.2018 у справі №802/4846/13-а та від 26.06.2018 у справі №802/923/14-а констатувала, що право користування надрами припиняється органом, який надав надра у користування, самостійно або у судовому порядку; уразі відсутності спору відповідач має право у випадках, передбачених пунктами 1, 2, 3, 7 частини першої статті 26 Кодексу, самостійно припиняти право користування надрами, а у випадках, передбачених пунктами 4, 5, 6 цієї статті, у разі незгоди користувачів це право припиняється у судовому порядку.

У справі №460/1033/19 судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами та, як наслідок, звернення позивача до суду з позовом, слугувало неусунення надрокористувачем порушень, зазначених у відповідному приписі Держгеонадра.

Отже, для надання оцінки обґрунтованості викладених у касаційній скарзі доводів про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.05.2020 у справі №460/1033/19 та від 20.10.2020 у справі №540/1296/19, під час розгляду цієї справи у касаційному порядку належить перевірити, чи свідчать фактичні обставини справи про те, що Підприємством не усунуті вказані у приписі порушення і чи мало останнє об`єктивну можливість виконати вимоги такого розпорядчого документу уповноваженого органу в межах встановленого ним строку, чи існували у відповідача поважні причини неможливості усунути вказані Держгеонадра порушення.

Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №460/1033/19 та від 20.10.2020 у справі №540/1296/19, оскільки фактичними обставинами справи, яка розглядається, підтверджено невиконання надрокористувачем вимог законодавства та особливих умов спеціального дозволу на користування надрами й неусунення цих порушень у визначений в приписі Держгеонадра строк.

У справі, яка розглядається, як і у справі №540/1296/19, на прийняту у якій постанову Верховного Суду від 20.10.2020 посилається скаржник як на приклад неоднакового правозастосування, судами попередніх інстанцій встановлено, що зазначені у приписі порушення не були усунені відповідачем у визначені позивачем строки, а доказів наявності поважних причин неможливості усунути вказані порушення користувачем надр до суду не надані, хоча як вірно встановлено судами відповідачу надавався значний строк для вчинення дій на усунення порушень.

Такі обставини дають колегії суддів підстави для висновку про те, що у справі, яка розглядається, відповідачем, як і справах, розглянутих Верховним Судом у касаційному порядку, на які здійснюється посилання у касаційній скарзі, було порушено умови та порядок користування надрами, що є підставою для припинення користування надрами відповідно до пункту 5 статті 26 Кодексу України про надра та частини сьомої статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності».

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає наведені у оскаржуваних судових рішеннях висновки про відсутність підстав для задоволення цього позову помилковими і такими, що не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, не враховують правозастосовчої практики Верховного Суду в подібних правовідносинах, не узгоджуються з фактичними обставинами цієї справи, встановленими її судовим розглядом у судах попередніх інстанцій.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106215368

 

Постанова ВС КГС від 13 вересня 2022 року у справі №912/929/21 (щодо правонаступництва КСП).

Звертаючись з цим позовом до суду, позивач зазначає, що є правонаступником КСП «Мир», а отже і власником Земельної ділянки на підставі Державного акта, а дії відповідача-1 щодо набуття в комунальну власність спірної ділянки порушують набуте в порядку правонаступництва право власності позивача на землю.

Відповідно до частин 1, 3 статті 10 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земля може належати підприємству на праві колективної власності, а також може бути надана у постійне або тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, а право тимчасового користування землею, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором. Право підприємства на земельну ділянку або її частину може бути припинено в порядку і на підставах, встановлених ЗК України.

Згідно зі статтею 37 ЦК УРСР (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання); при злитті і поділі юридичних осіб майно (права і обов`язки) переходять до новостворених юридичних осіб; при приєднанні юридичної особи до іншої юридичної особи її майно (права і обов`язки) переходить до останньої; майно переходить в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачене законом або постановою про реорганізацію.

За змістом статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній до 01.01.2004) колективне підприємство визначено як вид підприємств в Україні, ліквідація та реорганізація яких (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) здійснюється за рішенням власника з дотриманням вимог антимонопольного законодавства, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду; підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України; при перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке виникло, переходять усі майнові права і обов`язки колишнього підприємства.

Частинами 1, 6 статті 31 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (у редакції станом на момент створення позивача) передбачено, що реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) та ліквідація підприємства провадяться за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) його членів або за рішенням суду чи арбітражного суду; при перетворенні одного підприємства в інше до новоствореного підприємства переходять усі майнові права і обов`язки колишнього підприємства.

Як встановлено судами, у підтвердження факту правонаступництва від КСП «Мир» позивач послався виключно на зміст власного Статуту, відповідно до якого позивач створений на підставі установчого договору засновників від 30.06.1995, рішення установчих зборів від 25.11.1995 шляхом реорганізації КСП “Мир”, а засновниками позивача є члени КСП «Мир» у складі 737 осіб.

У той же час за висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, якими керувався і суд апеляційної інстанції, статут юридичної особи є одностороннім актом цієї юридичної особи, який не є підставою правонаступництва щодо іншої юридичної особи, якщо таке правонаступництво не виникло відповідно до закону; у випадку прийняття рішення про реорганізацію КСП шляхом перетворення в іншу юридичну особу колишні члени КСП автоматично повинні були б стати учасниками цієї юридичної особи, позаяк перетворенням юридичної особи є саме зміна її організаційно-правової форми, а не складу її учасників.

Проте судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач до матеріалів справи не надав ні додатку 1 до Державного акта, тобто переліку осіб – членів КСП «Мир», яким належало право колективної власності на землю та які за твердженням позивача стали засновниками ЗАТ «Мир», ні безпосередньо рішень загальних зборів (зборів уповноважених) членів про реорганізацію КСП «Мир» шляхом перетворення у ЗАТ «Мир». Відсутність таких документів унеможливлює встановлення тотожності складу учасників КСП «Мир» та осіб, перелік яких наведено в Статуті позивача в якості засновників ЗАТ «Мир», що має вирішальне значення для констатації факту правонаступництва з огляду на визначений чинним на момент створення позивача законодавством правовий режим колективної власності на землю.

Отже, з огляду на установлені фактичні обставини цієї справи, та з урахуванням зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів вважає правильними висновки судів про те, що позивач не довів факт правонаступництва щодо КСП «Мир» та, відповідно, набуття ним прав та обов`язків щодо земель колективної власності.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106254797

 

Постанова ВС КАС від 14 вересня 2022 року у справі №912/929/21 (щодо форми відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою).

За змістом частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

При цьому частиною сьомою статті 118 ЗК України визначений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме:

  • невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів;
  • невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів;
  • невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Аналіз цієї норми свідчить, що земельним законодавством визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року у справі № 815/5987/14 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17.

Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову в його наданні повинно оформлятися розпорядчим індивідуальним правовим актом у формі наказу Головного управління Держгеокадастру в області.

У межах даного адміністративного спору позивач звернувся до відповідача саме із відповідною заявою (клопотанням), за наслідками розгляду якої суб`єкт владних повноважень мав би прийняти відповідне управлінське рішення, в той час, як останній протиправно направив позивачу відповідь у формі листа.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що відсутність належним чином оформленого рішення Головного управління Держгеокадастру у Івано-Франківській області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність чи відмову у його наданні у формі наказу, свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.

Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішенням було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106264079

 

Постанова ВС КАС від 20.09.2022 року у справі №852/2а-9/21 (щодо примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності).

Верховний Суд зазначає, що зупинення провадження у справі – це врегульована законом і оформлена ухвалою суду тимчасова перерва в провадженні у справі, викликана наявністю однієї з передбачених в законі обставин, які заважають здійснювати її розгляд.

Залежно від характеру підстав розрізняють два види зупинення провадження в справі: обов`язкове і факультативне. Обов`язкове зупинення провадження в справі передбачене тоді, коли в силу прямої вказівки закону суд зобов`язаний зупинити провадження незалежно від свого розсуду і від розсуду осіб, які беруть участь у справі.

Адже зупиняє провадження у справі в разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, – до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

З аналізу наведених вище норм права вбачається, що за наявності іншої пов`язаної справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, суд за відсутності об`єктивної неможливості розгляду судової справи зобов`язаний зупинити провадження у своїй справі до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

Водночас, у цій статті також міститься застереження про те, що суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Обставини неможливості розгляду справи судом встановлюються у кожному конкретному випадку залежно від предмета справи.

З огляду на зазначені вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі адміністративний суд повинен у кожному конкретному випадку з`ясувати:

  • чи існує вмотивований зв`язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається адміністративним судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку, зокрема, адміністративного судочинства;
  • чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду цієї справи.

Об`єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої полягає в тому, що рішення суду в іншій справі встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106366505

 

Постанова ВС КГС від 20.09.2022 року у справі №922/3684/20 (щодо належних доказів у вигляді розрахунків).

У постанові Верховного Суду від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20 зазначено, що Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212- 1214 Цивільного кодексу  України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно, насамперед, з`ясувати:

1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача;

2) площу земельної ділянки;

3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки);

4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.

Отже, встановлення саме таких обставин входить до предмета доказування у межах вирішення спору у цій справі, що і було зроблено судами попередніх інстанцій.

Стосовно площі спірної земельної ділянки, то відповідно до частини 1 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Як вже зазначалося, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.02.2022 у справі № 646/4738/19 вказано, що у пункті 289.1 статті 289 Податкового кодексу України передбачено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Отже, витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки є належним та допустимим доказом, який підтверджує дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, яка у свою чергу є основою для розрахунку орендної плати за землю.

За змістом норм процесуального законодавства обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежнотями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Отже, посилання судів на неприйняття розрахунку суми безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки комунальної форми власності на території м. Харкова з посиланням на відсутність доказів на підтвердження наявності в осіб, за участю яких було складено розрахунок суми заборгованості, повноважень на реалізацію таких дій є передчасними, оскільки відсутність у розрахунку посади осіб, підписами яких засвідчено такий розрахунок, не свідчить про його неправильність і такий розрахунок заявлених до стягнення коштів має бути досліджений та перевірений судом.

При цьому матеріали справи не містять доказів про подання відповідачем будь-якого контр-розрахунку щодо проведеного міською радою розрахунку розміру безпідставно збережених товариством грошових коштів.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106380247

 

Постанова ВС КАС від 20.09.2022 року у справі №120/8882/21-а (щодо передачі земельних ділянок у власність чи оренду на підстав акту прийнятого суб’єктом владних повноважень).

До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв`язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку.

Отже, у разі прийняття суб`єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (користування), тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Скасування такого акта не породжує наслідків для користувача земельної ділянки, оскільки в такої особи виникло право користування земельною ділянкою, яке ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак обраний спосіб захисту порушеного права (оскарження рішення суб`єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує його реального захисту.

Аналогічна правова позиція міститься також в постанові Верховного Суду від 09.06.2021 у справі № 128/2402/17.

Тобто, предметом розгляду в цій справі є не стільки рішення органу місцевого самоврядування, як суб`єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки приватний інтерес позивачів щодо набуття права на земельні ділянки, які оскаржуваним рішенням передані в оренду третій особі, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Таким чином, оскільки позовні вимоги заявлено на захист порушеного, на думку позивачів, права на об`єкт нерухомого майна (земельну ділянку), то цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Спір із цих правовідносин з огляду на суб`єктний склад сторін має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106366390

 

Постанова ВС КАС від 22.09.2022 року у справі № 420/4374/19 (щодо самовільного будівництва на земельній ділянці, що суперечить сспільни інтересам).

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

У постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 822/2149/18, на яку послався суд апеляційної інстанції, викладені наступні висновки.

Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майно залежить від підстав, за якими його віднесено до об`єкта самочинного будівництва.

За змістом частини сьомої статті 376 Цивільного кодексу України зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі:

1) істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб;

2) істотного порушення будівельних норм і правил.

У цих випадках з позовом про зобов`язання особи до проведення перебудови може звернутися відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Таке рішення суд може ухвалити і за позовом про знесення самочинного будівництва, якщо за наслідками розгляду справи дійде висновку, що можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва не втрачено і відповідач згоден виконати перебудову. У разі невиконання особою судового рішення про здійснення перебудови, суд може постановити рішення про знесення самочинного будівництва.

У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.

Можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва перевіряється на стадії виконання припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів. Невиконання припису без поважних причин може свідчити про неможливість перебудови або небажання особи, яка здійснила самочинне будівництво, усувати його наслідки.

В інших випадках самочинного будівництва, зокрема, (1) якщо нерухоме майно Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

В цьому випадку знесення самочинного будівництва можливе без попереднього рішення суду про зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову. Це є логічним та виправданим, оскільки такі види самочинного будівництва, безперечно, не можуть бути приведені до легітимного стану шляхом перебудови.

У справі, яка розглядається, суди встановивши, що ОСОБА_1 здійснила будівництво без документів, що дають право на це, а саме: без повідомлення про початок виконання будівельних робіт, без відповідного документа на право власності чи користування земельною ділянкою, без належно затвердженого проекту, дійшли правильного висновку про те, що у спірних правовідносинах має місце той вид самочинного будівництва, для якого Цивільний кодекс України не встановлює правила, що знесенню передує рішення суду про зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову. Тобто, частина сьома статті 376 Цивільного кодексу України на спірні правовідносини не розповсюджується.

На думку колегії суддів, звернення Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області з позовом про знесення ОСОБА_1 самочинно збудованої споруди спростовує доводи останньої про відсутність заперечення власника земельної ділянки щодо здійснення реконструкції дачного будинку на цій земельній ділянці.

Також колегія суддів вважає необґрунтованими доводи відповідачки щодо проведення нею перепланування, а не реконструкції її дачного будинку.

Суди ж встановили, що відповідачка встановила по фасаду будинку металеві колони та несучі металеві балки на рівні першого, другого та третього поверхів, які з одного боку кріпляться до несучої стіни будинку; влаштування металоконструкцій по фасаду будинку з боку моря здійснено як нове будівництво, оскільки раніше на фасаді будинку у цьому місті будь-яких металоконструкцій не існувало; на рівні першого поверху розміщено фундамент, який скріплює металеві конструкції; зі сторони проїжджої частини дороги в зовнішніх несучих стінах першого та другого поверхів встановлено дверні прорізи, на рівні першого поверху металеві колони оздоблені метало-профілем та встановлено на ворота ролети; частина приміщення розташована на проїжджій частині дороги на земельній ділянці зального користування.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106390013

 

Постанова ВС КАС від 29.09.2022 року у справі №160/2366/19 (щодо визнання протиправим попередньої грошової оцінки землі)

Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Відповідно до   статті 193 ЗК України державний земельний кадастр це єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

Таким чином, кадастр має забезпечувати необхідною інформацією органи державної влади та органи місцевого самоврядування, зацікавлені підприємства, установи та організації, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю та цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою.

Інформаційною базою для нормативної грошової оцінки земель населених пунктів є затверджені генеральні плани населених пунктів, плани зонування територій і детальні плани територій, відомості Державного земельного кадастру, дані інвентаризації земель та державної статистичної звітності.

В основі нормативної грошової оцінки земель населених пунктів лежить капіталізація рентного доходу, що отримується залежно від місця розташування населеного пункту в загальнодержавній, регіональній і місцевій системах виробництва та розселення, облаштування його території та якості земель з урахуванням природно-кліматичних та інженерно-геологічних умов, архітектурно-ландшафтної та історико-культурної цінності, екологічного стану, функціонального використання земель.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 вересня 2020 року у справі № 808/995/18, від 10 листопада 2020 року у справі № 826/9340/17, від 21 жовтня 2021 року у справі № 804/4835/17, від 23 червня 2022 року у справі                   № 826/2254/18.

За такого правового регулювання, Верховний Суд погоджується з позицією суду апеляційної інстанції про те, що застосування Кф із значенням 2,5, що відповідає коду цільового призначення земель 03.10, може мати місце з дати внесення відповідної інформації до Державного земельного кадастру щодо коду Класифікації видів цільового призначення земель відносно земельної ділянки, яка перебуває в користуванні позивача.

Так, судами попередніх інстанцій було встановлено, що до 08.05.2018 відомості Державного земельного кадастру не містили інформації про код Класифікації видів цільового призначення земель відносно земельної ділянки, яка перебуває в користуванні позивача.

Такі відомості, як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечувалось учасниками справи, були внесені до Державного земельного кадастру 08.05.2018 на підставі заяви власника земельної ділянки – Дніпровської міської ради.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що внесення до витягу будь-яких приміток, в т.ч і стосовно того, що грошова оцінка земельних ділянок визначена станом на 01.01.2017 р. є протиправним.

Відповідач помилково вважає, що має дискреційні повноваження по внесенню додаткових даних до витягу, оскільки це прямо не передбачено нормами чинного законодавства.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо неправомірного визначення відповідачем нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права при ухвалені судового рішення та погоджується з висновком суду апеляційної інстанції.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106516043

 

Постанова ВС КАС від 29.09.2022 року у справі №160/15715/20  (щодо правильності державної  реєстрації права власності на земельну ділянку)

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи (підпункт 31 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру).

Відповідно до Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 вересня 2016 року № 333, Головне управління Держгеокадастру в області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Головне управління Держгеокадастру в області відповідно до покладених на нього завдань, крім іншого, здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформаційну взаємодію Державного земельного кадастру з іншими інформаційними системами в установленому порядку; здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, обмежень у їх використанні, скасування такої реєстрації; розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.

Адміністративні суди розглядають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.

Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.

Зазначений висновок узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 823/1984/16.

Окрім цього, відповідно до висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі                                     №  128/3751/14-а, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Верховний Суд підкреслює, що за змістом частини першої, абзаців першого, другого частини другої, частин дев`ятої, десятої статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності.

Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).

Державна ж реєстрація земельної ділянки шляхом внесення до Державного земельного кадастру передбачених законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера не є тотожним поняттю «державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вжитому у пункті 1 статті 1 Закону України від 01.07.2004 №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Отже, прийняття рішення щодо державної реєстрації земельної ділянки або відмови у здійсненні такої реєстрації саме собою не породжує виникнення жодних речових прав на цю земельну ділянку.

Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 04 травня 2022  року у справі №817/154/18.

Колегія суддів звертає увагу, що з установлених судами попередніх інстанцій обставин цієї справи також не вбачається, що внаслідок оскаржуваних у цій справі рішень суб`єктів владних повноважень відбулись зміни або припинення цивільних відносин, відбувся вплив на цивільні права та обов`язки учасників цієї справи.

Відтак, на переконання колегії суддів, цей спір повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідачі у спірних правовідносинах реалізували свої контрольні функції у сфері управлінської діяльності, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Враховуючи викладене вище, заявлені у цій справі позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, що свідчить про помилковість і необґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27.07.2022 року у справі №640/10412/21.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106516171