Частина 3 статті 63 Конституції України закріплює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Найважливішим законодавчим актом щодо належного правового регулювання та забезпечення прав осіб, засуджених до позбавлення волі в Україні, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який закріплює основні засади правового статусу засуджених. Спираючись на конституційні норми, Кримінально-виконавчий кодекс України, можна визначити правовий статус засуджених, закріплюючи їхні основні права та обов’язки.

Комітет з питань захисту прав людини НААУ порушує тему захисту прав засуджених осіб, оскільки нині цей інститут набув ознаки комплексного явища, що має вплив на правову та соціальну дійсність. Зокрема, захист прав засуджених безпосередньо пов’язаний із нормотворчістю та нормозастосуванням, оскільки саме питання щодо порушення прав засуджених впливає на правильність і точність викладення законодавчих основ і відповідно форм їх реалізації.

Також захист прав засуджених впливає на формування та розвиток національної судової практики. Саме під час розгляду справ, пов’язаних із порушенням прав засуджених, виникає найбільше складних правових питань, які стосуються правового статусу людини та громадянина і статусу засудженого. З одного боку, це свідчить про те, що ця категорія справ набуває актуальності та нарощує питому вагу в загальній кількості справ, а з іншого – стан розвитку національного законодавства залишається досить спірним, оскільки засуджений усе ще не розглядається як повноцінний суб’єкт правовідносин, а радше як той, хто, навпаки, виключається з будь-яких правовідносин.

Відповідно до статті 65 Кримінального кодексу України суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Ураховуючи вимоги чинного законодавства, можна визначити, що формальною підставою умовно-дострокового звільнення від відбування покарання є встановлена законом частина строку покарання, обов’язкова для відбування засудженим.

Для вивчення особи засудженого та висновку про ступінь його виправлення потрібен час, тобто обов’язкове відбуття певної частини строку покарання, тривалість якої залежить від виду кримінального правопорушення та ступеня тяжкості вчиненого злочину.

Якщо покарання призначене за сукупністю злочинів або вироків, суд, застосовуючи умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, повинен виходити із загального строку покарання, призначеного за сукупністю, і враховувати при цьому положення частини 3 статті 81 Кримінального кодексу України з огляду на більш тяжке, а при рівному ступені тяжкості – з огляду на умисний злочин, який входить у сукупність.

Слід також зазначити, що відповідно до частини 3 статті 81 Кримінального кодексу України формалізований елемент підстави застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання обчислюється з огляду на строк покарання, призначений вироком суду. Однак можливі й ситуації, коли засудженому покарання було пом'якшено на підставі акта про амністію, помилування або за рішенням суду. У такому випадку постає цілком логічне та водночас проблемне питання – чи повинна відбута частина покарання обчислюватися з огляду на покарання, встановлене актом амністії, помилування або рішенням суду? З огляду на загальний аналіз норм законодавства та судової практики відповідь є позитивною, проте відсутність законодавчої регламентації цього питання породжує ще більше спірних запитань.

Не менш проблемним питанням є матеріальна відповідальність засуджених під час відбування ними покарання, що має свої специфічні підстави й ознаки. Варто зауважити, що законодавець не передбачає нормативно-правовими актами зобов’язальної норми щодо «відшкодування» засудженими, а обмежується терміном «відшкодовують», що не зобов’язує особу, а надає їй право вибору. Таким чином, примушування засудженої особи до відбування матеріальної відповідальності свідчитиме про порушення базових та основних принципів права та гарантованих прав людини і громадянина.

Також багато різних позицій породжує реалізація засудженими права на працю. Як відомо, з метою забезпечення кожній людині належних умов життя держава визначає різноманітні можливості, пов’язані із забезпеченням матеріальних, фізичних, моральних, соціальних і духовних потреб. Одним із найважливіших складників забезпечення свобод громадян є право на працю. Воно створює правові умови для участі громадянина в соціально-економічному житті суспільства.

Право на вільний вибір праці та згоду на неї проголошено у статті 23 Загальної декларації прав людини. Як відомо, ця стаття проголошує виключне право конкретної людини розпоряджатися власними здібностями до того або іншого виду праці. Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що передбачає можливість вільного вибору роботи.

Держава визнає і закріплює право на працю, гарантує його дотримання та створює умови для необмеженого здійснення цього права шляхом створення рівних можливостей у виборі професії та виду зайнятості, а також забезпечуючи можливості професійного навчання, підготовки та перепідготовки згідно з наявними потребами суспільства.

Нині важливим є не тільки проголошення чи офіційне закріплення права на працю для всіх категорій громадян, у тому числі засуджених осіб, але й фактична можливість реалізації такого права, що повинне забезпечуватися державою та її окремими установами шляхом установлення певних принципів, процедур і правил реалізації зазначеного права, забезпечення державних гарантій його дотримання і захисту.

Відповідно до частини 1 статті 8 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені мають право на оплачувану працю згідно із законодавством про працю. Законодавство про працю поширюється на засуджених у частині, що стосується умов праці.

Водночас варто зазначити, що на сьогодні існує велика кількість чинних правових положень, які регулюють і гарантують право засуджених на працю, проте досі належним чином не узгоджені між собою і суперечать положенням Основного Закону та світовим стандартам дотримання прав людини.

Мінімальні стандарти поводження з ув’язненими передбачають, що ця категорія осіб повинна мати можливість працевлаштування за власним вибором, якщо це сумісно з їхньою професією, фізичними та розумовими здібностями і вимогами керівництва виправних установ. У цьому сенсі обмеження переважно стосуються вільного вибору виду діяльності засудженими, що передбачено Основним Законом України та сучасними міжнародними стандартами.

Статтею 5¹ Кодексу законів про працю України визначено, що всім працюючим громадянам, які постійно мешкають в Україні, гарантується вільний вибір діяльності. Проте стаття 118 Kримінально-виконавчого кодексу України має протилежну правову норму, згідно з якою засуджені мають узгоджувати, а точніше отримувати дозвіл в адміністрації колонії для можливості укладення договору цивільно-правового характеру або трудового договору з метою виконання робіт чи надання послуг.