Поділ спільного сумісного майна подружжя у випадках, коли один із подружжя є учасником господарського товариства або здійснює підприємницьку діяльність, часто супроводжується спробами поширити сімейно-правові механізми захисту на корпоративні активи та діяльність бізнесу. Водночас актуальна судова практика Верховного Суду виходить з необхідності чіткого розмежування сімейних та корпоративних правовідносин, а також з мінімального втручання у господарську діяльність юридичної особи під виглядом поділу майна подружжя.

Підходи щодо поділу частки у статутному капіталі товариства (щодо прав одного з подружжя при поділі спільного майна на частку у статутному капіталі, що належить іншому з подружжя) у судовій практиці зазнавали істотних змін.

За загальним принципом, Верховний Суд виходить із того, що у разі передачі одним з подружжя спільного сумісного майна до статутного капіталу юридичної особи право власності іншого з подружжя на таке майно трансформується з речового права у зобов’язальне право вимоги. Такий підхід знайшов своє відображення, зокрема, у постановах Верховного Суду від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, від 15 червня 2022 року у справі № 450/624/15.

Але певний час сутність цього механізму полягала у праві іншого з подружжя вимагати виплати половини вартості внесеного майна. Водночас на практиці такий підхід не враховував економічної природи корпоративних прав і реальної вартості бізнесу, що створювало ризики як для справедливого балансу інтересів сторін, так і для стабільності господарської діяльності такого товариства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16-ц здійснено принциповий відступ від попередніх правових позицій щодо порядку поділу спільного сумісного майна у разі внесення одним із подружжя коштів/майна як вкладу до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю. Так, Велика Палата, з урахуванням принципу верховенства права та системного аналізу статті 74 СК України і статей 13, 24 Закону України «Про господарські товариства», дійшла висновку, що:

-     «у разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником; натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства».

-     «інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі».

Таким чином, Велика Палата визначила компенсаційну модель захисту, яка нівелює ризики втручання у корпоративну структуру та господарську діяльність товариства.

Системний аналіз положень Закону України «Про господарські товариства» дозволяє чітко розмежувати поняття «внеску» та «частки» у статутному капіталі. Саме це покладено в основу наведеної правової позиції Великої Палати: «вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась)».

Для бізнесу ця позиція має принципове значення, оскільки перекладає тягар доказування зміни вартості частки на сторону, яка цього вимагає. Аналіз сукупності наведених правових позицій свідчить про ключовий висновок: поділ майна подружжя не породжує для іншого з подружжя права на участь у бізнесі. Другий з подружжя не може стати учасником товариства, не набуває корпоративних прав управління, а його право захисту реалізується виключно через вимогу компенсаційного характеру. Цей підхід кореспондує з усталеною практикою щодо розмежування сімейних і корпоративних правовідносин та захищає бізнес від примусового втручання у склад учасників.

Також, одним із ключових питань захисту бізнесу у таких спорах, є питання правильної юрисдикції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, а також у постанові від 3 листопада 2020 року у справі № 922/88/20 наголошено, що спори щодо часток, паїв та інших корпоративних прав підлягають розгляду господарськими судами, за винятком випадків, коли спір безпосередньо стосується сімейних прав та обов’язків. Цей підхід знаходить своє підтвердження у постанові Верховного Суду від 3 вересня 2025 року у справі № 638/8782/20, в якій суд дійшов висновку, що не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства та підлягають закриттю у разі помилкового визначення юрисдикції: вимоги про визнання недійсними рішень щодо внесення майна до статутного капіталу, вимоги щодо розпорядження часткою у статутному капіталі, вимоги, спрямовані фактично на втручання у корпоративні відносини. Крім того, Верховний Суд у цій постанові окремо наголосив, що обрання неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові, що має суттєве значення для захисту бізнесу від процесуальних зловживань.

Слід звернути увагу на висновки Верховного Суду щодо заходів забезпечення позову в контексті захисту бізнесу. Так, у постанові Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року у справі № 127/20586/23 Верховний Суд зазначив, що можливими заходами забезпечення є накладення арешту на майно юридичної особи та заборона відчуження частки у статутному капіталі. Водночас судом визначено, що такі заходи: «лише тимчасово обмежують право особи на розпорядження належним йому майном, однак не впливають на реалізацію права здійснення господарської діяльності юридичної особи». Тому, слід детально досліджувати, чи є майно, щодо якого розглядається питання застосування запобіжних заходів, оборотними/ або основними засобами чи активами юридичної особи, чи це впливає на товарообіг та здійснення господарських операцій такої юридичної особи. Відповідно, в подібних справах обов’язковим є оцінювати характер активів, та не допускати фактичного блокування бізнесу під виглядом забезпечення позову.

Аналіз судової практики Верховного Суду, включно з актуальними рішеннями 2024–2025 років, дозволяє сформулювати висновок: поділ корпоративних прав подружжя не передбачає прямого втручання в господарську діяльність бізнесу, зміну складу учасників або «блокування» корпоративного управління. Захист прав іншого з подружжя здійснюється виключно шляхом компенсації вартості частки, тоді як бізнес зберігає інституційну та економічну стабільність.