Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
05.11.2021

Застосування статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейським судом з прав людини та судами України

Наталія Кайда, , адвокат, член Комітету з трудового права НААУ

В сучасних умовах європейської інтеграції та ринкових принципів господарювання перед державою постає завдання відповідати європейським трудовим стандартам в забезпеченні умов і механізмів реалізації громадянами невід’ємного права на працю. Міжнародним інструментом захисту трудових прав громадян слід вважати Європейський Суд з прав людини, оскільки його правові позиції виступають підставою такого захисту в національних судах.
Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) є міжнародним судовим органом, юрисдикція якого поширюється на всі держави-члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка була підписана в 1950 р. і набула чинності в 1953 р.
Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися положень Конвенції, ставши в 1995 р. членом Ради Європи. Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 р. після її ратифікації Верховною Радою України. 23 квітня 1998 р. Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Про Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини» (Конвенції 1950 р.). 23 лютого 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Стаття 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) є одним із ключових положень цього міжнародного договору. Згідно зі статтею 4 Конвенції Заборона рабства і примусової праці: “1. Нікого не можна тримати в рабстві або підневільному стані. 2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю. 3. Для цілей цієї статті значення терміна “примусова чи обов’язкова праця” не поширюється: а) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції  тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення; b)  на будь-яку службу військового характеру або – у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, – службу, яка вимагається замість обов’язкової військової служби; с) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю добробуту суспільства; d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадських обов’язків.”
З рахуванням наведеного, стаття 4 Конвенції закріплює абсолютне право, що не допускає жодних відступів чи винятків з нього. Так, пункт 1 статті 15 Конвенції передбачає, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, Договірні сторони можуть за певних умов відступати від своїх конвенційних зобов’язань. Проте пункт 2 статті 15 Конвенції зазначає, що дія цієї норми не поширюється на статтю 4 Конвенції. Отже, заборона рабства і примусової праці має абсолютний характер і поряд з правом на життя та забороною катування підпадає під особливо ретельний контроль з боку Європейського суду з прав людини (дали – Суд). Як неодноразово зазначав Суд у своїх рішеннях, разом зі статтями 2 і 3 стаття 4 Конвенції закріплює одну з основних цінностей демократичних Держав, які входять до складу Ради Європи. На відміну від більшості матеріально-правових положень Конвенції стаття 4 не передбачає жодних винятків, і жодних відступів від цієї статті не допускається за пунктом 2 статті 15, навіть під час війни чи іншої суспільної небезпеки, за якої життя нації перебуває під загрозою.
Предмет регулювання і мета Конвенції як інструменту захисту конкретних людей і особистих прав людини вимагають такого тлумачення та застосування її положень, яке забезпечувало б реальність та ефективність її гарантій. Інакше кажучи, дія заборони статті 4 Конвенції має бути забезпечена відповідною Державою-учасницею Конвенції в межах її юрисдикції, щоби відповідне право було реальним та ефективним на практиці, а не теоретичним чи ілюзорним.
У цьому контексті суб’єктам правозастосування в Україні слід пам’ятати, що  рішення Європейського суду з прав людини мають застосовуватись ними на практиці як джерело права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р., стаття 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р., статті 8, 9 КПК України тощо).
Стаття 4 Конвенції забороняє три форми поводження: 1) тримати ко- гось в рабстві, 2) тримати когось в підневільному стані та 3) присилувати виконувати примусову чи обов’язкову роботу. Перша форма забороненого статтею 4 поводження — рабство — є найбільш серйозною, далі за серйоз- ністю йде підневільний стан і нарешті — примусова чи обов’язкова праця.
Слід розуміти, що Європейський суд з прав людини тлумачить Конвенцію як живий інструмент і робить це з урахуванням сьогодення і за- вжди на користь посилення захисту прав людини.
Тому певні дії, які могли кваліфікуватись Судом, наприклад, як примусова праця у минулому, можуть у подальшому, з урахуванням цього принципу тлумачення, вже бути кваліфіковані як тримання у підневільному стані, або ж раніше кваліфіковані як тримання у підневільному стані — як рабство. Так, у своєму рішенні у справі Siliadin v. France Суд зазначив, що при визначенні того, чи застосовувалось заборонене статтею 4 Конвенції поводження до заявниці і в якій саме формі, слід зважати на особливості Конвенції, а також на те, що вона є живим інструментом, який має тлумачи- тись у світлі сьогодення, і що дедалі вищі стандарти у сфері захисту прав людини і основоположних свобод відповідно і неминуче вимагають більшої твердості в оцінках порушень основних цінностей демократичних сус-пільств.
Розглянемо, як Суд при визначенні поняття «примусова чи обов’язкова праця» у своїх рішеннях керується тим, що у цьому словосполученні перший прикметник стосується фізичного чи психічного примусу, тоді як другий прикметник не може стосуватися жодної форми законного примусу чи юридичного зобов’язання.
Наприклад, робота, що має бути виконана на підставі вільно укладеної угоди, не може розглядатися як така, що підпадає під дію статті 4, лише тому, що одна зі сторін угоди зобов’язалась виконати роботу на користь іншої під загрозою санкцій у випадку порушення контракту. Натомість під цим визначенням мається на увазі робота, яка «виконується … під загрозою будь-якого покарання», і, крім того, всупереч волі відповідної особи, яка не брала на себе це зобов’язання цілком добровільно, тобто, іншими словами, робота , яку відповідна особа не запропонувала виконати добровільно.
З іншого боку, у разі якщо послуга, яку необхідно надати для отримання певної професії, є тягарем настільки надмірним або непропорційним порівняно з перевагами виконання цієї професії в майбутньому, що зацікавлену особу не можна вважати такою, яка «цілком добровільно» взялася її виконувати, то ця послуга, якої вимагають, підпадає під дію заборони обов’язкової праці.
Наприклад, у справі Chitos v. Greece Суд знайшов порушення пункту 2 статті 4 Конвенції, оскільки покладений на заявника законодавством Греції обов’язок або відслужити ще понад 9 років, або відкупити цей строк за значну грошову суму (109 527 EUR), визначену податковим органом попри триваючий судовий спір і призупинення судом рішення щодо суми відкупу та нарахування штрафних санкцій і пені за прострочення сплати становив непропорційний тягар і був визнаний судом порушенням пункту 2 статті 4 Конвенції. .
Водночас не будь-яка «праця», виконання якої вимагають від особи під загрозою певного «покарання», є «примусовою чи обов’язковою працею» у сенсі пункту 2 статті 4 Конвенції. Для того щоб визначити, чи підпадає певна робота під сферу дії пункту 2 статті 4 Конвенції, слід оцінювати, зокрема, характер і обсяг цієї діяльності. Зазначені критерії дозволяють від- різнити «примусову працю» від праці, яку можна обґрунтовано вимагати на основі сімейної допомоги або співжиття.
Вжите у статті 4 Конвенції поняття «покарання» слід розуміти в широкому сенсі, що підтверджується використанням терміну «будь-яке покарання». Покарання може доходити до фізичного насильства чи примусу, але може набувати й витонченіших форм психологічного характеру, як-то погрози видати жертву поліції чи міграційним органам, якщо її трудовий статус є незаконним.
Наприклад, у справі C.N. and V. v. France Суд зазначив, що пані М. регулярно погрожувала вислати заявниць до Бурунді, що для першої заявниці асоціювалося зі смертю та покиданням молодших сестер. За твердженнями першої заявниці, вона виконувала роботу, яка вимагалась від неї, під загрозою вислання до країни походження. Отже, вона розглядала вислання до Бурунді як покарання, а загрозу вислання як «загрозу» страти. Як наслідок, перша заявниця була залучена паном і пані М. до «примусової і обов’язкової праці» у значенні пункту 2 статті 4 Конвенції.
У рішенні Siliadin v. France Суд зазначив, що, хоча заявниці і не по- грожували «покаранням», залишається той факт, що вона була в еквівалентній ситуації з огляду на серйозність, з якою сприймалася загроза. Вона була дівчиною-підлітком у чужій країні, незаконно перебувала на території Франції і боялася арешту поліції. Справді, пан і пані Б. живили цей страх і примушували заявницю вірити, що її статус буде врегульовано. З огляду на це, Суд визнав, що критерій «виконання роботи під загрозою певного покарання» мав місце, особливо зважаючи на те, що на відповідний момент заявниця була неповнолітньою (цей факт Суд підкреслив окремо).
Водночас, у справі Tibet Menteş and Others v. Turkey Суд відзначив, що заявники добровільно взялися за роботу в магазинах Duty Free аеропорту Ізмір, включаючи домовленість про цикли роботи та відпочинку на робочому місці (безперервно 24 години роботи і 24 години відпочинку протягом літніх місяців). За відсутності ознак фізичного чи психічного примусу відносно заявників з боку роботодавця сама можливість того, що заявники могли бути покарані шляхом звільнення, якщо б вони відмовились працювати згідно з оскаржуваною домовленістю, нестановило загрози покарання узначенні статті 4 Конвенції.
Стосовно аргументу щодо «попередньої згоди заявника» Суд дійшов висновку, що йому має надаватися «відносна вага», яка залежатиме від оцінки усіх обставин справи . Відповідно, попередньої згоди потерпілого недостатньо для того, аби виключити характеристику праці як примусової. Отже, якщо роботодавець зловживає владою чи використовує вразливість своїх працівників для того, щоб експлуатувати їх, це означає, що працівники не виконують цю роботу добровільно.
Наприклад, у справі Chowdury and Others v. Greece Суд зазначив, що заявники почали працювати тоді, коли перебували в ситуації вразливості як нелегальні мігранти без ресурсів і ризикували бути заарештованими, затриманими та депортованими. Заявники, мабуть, розуміли, що якщо вони припинять працювати, то ніколи не отримають заборговану їм заробітну плату, сума якої постійно зростала з плином часу. Навіть якщо припустити, що заявники під час найму на роботу добровільно запропонували свої послуги й вірили, що вони отримають свою заробітну плату, згодом ситуація змінилася внаслідок поведінки їхніх роботодавців.
Незважаючи на те, що позитивні зобов’язання не проглядаються із самого лише тексту статті 4 Конвенції, Суд виводить їх із поєднання статей 4 та 1 Конвенції. Остання передбачає, що Договірні сторони беруть на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдик- цією, права і свободи, визначені Конвенцією.
Аналізуючи наведене, компетенція Європейського Суду з прав людини в трудових спорах досить обмежена правами, гарантованими Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Судова практика у сфері захисту трудових прав в цілому стосується заборони використання примусової праці. Очевидно, що Конвенція не містить норм, присвячених позбавленню можливості працювати, порядку та підставам припинення трудових відносин тощо. При цьому ЄСПЛ в деяких справах визнавав звільнення і відсторонення працівників, що суперечать Конвенції, спираючись при цьому на норми ст. 8 про захист приватного і сімейного життя. Наприклад, у справі Oleksandr Volkov v. Ukraine, 09/01/2013, No 21722/11, § 165, ECHR 2013 Суд об’єднав існуючу практику в цільну позицію, згідно якої стаття 8 Конвенції поширюється і на професійне життя людини, а обмеження, накладені на доступ до професії, так само як і звільнення, впливають на приватне життя (Özpınar v. Turkey, 19/10/2010, No 20999/04, §§ 43-48). У справі Fernández Martínez проти Іспанії» Суд зазначив, що взаємодія між приватним життям stricto sensu і професійним життям була особливо важливою, оскільки характер професійної діяльності заявника і наступне звільнення безпосередньо вплинули на його поведінку в приватному житті. Також, Суд у деяких справах визнавав звільнення і відсторонення працівників, що суперечать Конвенції, спираючись при цьому на норми ст. 9 про свободу віросповідання («Eweida and Others v. The United Kingdom»), ст. 11 про свободу зібрань («Palomo Sánchez v. Spain»), а дуже часто навіть у поєднанні зі ст. 14 про заборону дискримінації.