Хартія Європейського Союзу про основоположні права є одним із ключових актів права Європейського Союзу, що систематизує та закріплює фундаментальні права і свободи людини, визнані в правопорядку ЄС. Документ був урочисто проголошений 7 грудня 2000 року в Ніцці Європейським парламентом, Радою Європейського Союзу та Європейською комісією. На момент прийняття Хартія мала переважно політичне значення і не була юридично обов’язковою.
Ситуація змінилася після набрання чинності 1 грудня 2009 року Лісабонським договором. Відповідно до статті 6 Договору про Європейський Союз Хартія отримала таку саму юридичну силу, як і установчі договори Європейського Союзу. Відтоді вона стала частиною первинного права ЄС та набула обов’язкового характеру для інституцій, органів та установ Союзу, а також для держав-членів під час реалізації ними права Європейського Союзу.
Структурно Хартія складається з преамбули та 54 статей, які об’єднані у шість тематичних розділів: Гідність; Свободи; Рівність; Солідарність; Права громадян; Правосуддя.
На відміну від багатьох міжнародних договорів у сфері прав людини, Хартія охоплює не лише класичні громадянські та політичні права, а й широкий спектр соціальних, трудових та економічних прав. Зокрема, вона гарантує право на належні та справедливі умови праці, захист від необґрунтованого звільнення, право на колективні переговори та колективні дії, право на захист персональних даних, право на належне врядування та інші права, що мають особливе значення в сучасному європейському правопорядку.
Важливо розмежовувати Хартію ЄС та Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Хоча обидва документи спрямовані на захист прав людини, вони функціонують у різних правових системах. Конвенція є міжнародним договором Ради Європи та застосовується до всіх держав-учасниць, включаючи Україну. Натомість Хартія є джерелом права Європейського Союзу та застосовується насамперед у межах правопорядку ЄС.
Разом із тим між цими документами існує тісний взаємозв’язок. Відповідно до статті 52 Хартії права, які відповідають правам, гарантованим Конвенцією, повинні тлумачитися з урахуванням змісту та обсягу захисту, визначеного практикою Європейського суду з прав людини. Таким чином, у правовому просторі Європи поступово формується комплексна система захисту прав людини, в якій стандарти Ради Європи та Європейського Союзу взаємодоповнюють один одного.
Українським правникам важливо розуміти, що Хартія не є міжнародним договором, учасницею якого є Україна, і тому не входить до системи національного законодавства на підставі статті 9 Конституції України. Водночас її положення можуть використовуватися як джерело переконливої аргументації (persuasive authority), особливо у справах, пов’язаних із застосуванням права Європейського Союзу, виконанням міжнародних зобов’язань України у сфері європейської інтеграції або тлумаченням прав людини відповідно до європейських стандартів.
Чи є Хартія ЄС джерелом права для українських судів?
Відповідь на це питання потребує розмежування формального та фактичного значення Хартії для української правової системи.
У формально-юридичному розумінні Хартія Європейського Союзу про основоположні права не є джерелом права України. На відміну від Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка була ратифікована Україною та є частиною національного законодавства відповідно до статті 9 Конституції України, Хартія не є міжнародним договором, стороною якого виступає Україна.
Крім того, Україна наразі не є державою-членом Європейського Союзу, а тому на неї не поширюється обов’язок безпосереднього застосування Хартії, який існує для держав-членів під час реалізації права ЄС. Відповідно, українські суди не можуть застосовувати Хартію як нормативний акт прямої дії та не зобов’язані перевіряти національне законодавство на відповідність її положенням.
Водночас це не означає, що Хартія повністю позбавлена значення для українського судочинства. Україна офіційно отримала статус кандидата на членство в Європейському Союзі 23 червня 2022 року. На сьогодні цей процес стрімко просувається: у червні 2026 року Європейський Союз офіційно відкрив переговори про вступ з Україною, розпочавши обговорення першого переговорного блоку (кластера).
Хартія основоположних прав ЄС є складовою acquis ЄС, а після вступу України до ЄС право Союзу стане невід’ємною частиною національної правової системи та підлягатиме обов’язковому застосуванню українськими судами й іншими органами державної влади. У цьому аспекті Хартія може використовуватися судами та адвокатами як додатковий аргумент при вирішенні справ, пов’язаних із: захистом основоположних прав людини; забороною дискримінації; трудовими та соціальними правами; захистом персональних даних; правом на ефективний засіб юридичного захисту та справедливий суд; виконанням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС; тлумаченням національного законодавства відповідно до європейських стандартів.
Фактично можна говорити про поступове формування практики використання Хартії як допоміжного інструменту правового тлумачення. Таке використання не створює для суду юридичного обов'язку застосовувати її положення, проте дозволяє посилити аргументацію рішення шляхом звернення до сучасних стандартів захисту прав людини, що діють у правовому просторі Європейського Союзу.
Саме тому для українських адвокатів та суддів дедалі більшої актуальності набуває питання не стільки формальної обов'язковості Хартії, скільки практичних можливостей її використання у національному судочинстві.
Практика українських судів
Національні суди поступово звертаються до положень Хартії як до додаткового джерела аргументації. Найчастіше такі посилання зустрічаються у справах щодо доступу до правосуддя, права на справедливий суд та права на ефективний засіб юридичного захисту.
Аналіз судової практики свідчить, що одним із найбільш цитованих положень Хартії є стаття 47, яка гарантує право на ефективний засіб правового захисту та справедливий суд. При цьому суди зазвичай посилаються на неї у взаємозв'язку зі статтями 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, у постанові від 26 травня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у справі № 259/5196/13-ц, обґрунтовуючи зміст права на доступ до правосуддя, зазначив: «Доступ до правосуддя охоплює низку людських прав, а саме: право на справедливий суд згідно зі статтями 6 ЄКПЛ та 47 Хартії основних прав ЄС і право на ефективний засіб правового захисту згідно зі статтями 13 ЄКПЛ та 47 Хартії».
Це найбільш повторюване формулювання. У низці рішень суди також наголошують, що право на доступ до правосуддя покладає на державу обов'язок забезпечити кожній особі реальну можливість звернення до суду для захисту своїх прав та інтересів. У таких випадках положення статті 47 Хартії використовуються для підтвердження загальноєвропейських стандартів судового захисту поряд із практикою Європейського суду з прав людини.
Таким чином, хоча посилання на Хартію в українських судах поки що мають переважно допоміжний характер, вони свідчать про поступове сприйняття судами стандартів права Європейського Союзу та їх використання для тлумачення змісту фундаментальних прав людини в контексті європейської інтеграції України.
Виклики та перспективи застосування Хартії ЄС про основоположні права в Україні
Переговорний процес щодо вступу України до Європейського Союзу та поступова імплементація acquis ЄС об'єктивно зумовлюють зростання ролі Хартії як орієнтира для розвитку національного законодавства і правозастосовної практики.
Проте застосування Хартії ЄС про основоположні права в Україні стикається з низкою викликів, основним з яких залишається відсутність її прямої юридичної дії в українському правопорядку та, відповідно, усталених механізмів використання в національному судочинстві. Додатковими перешкодами залишаються недостатня обізнаність правничої спільноти зі змістом Хартії та практикою Суду Європейського Союзу, а також складність правильного визначення сфери її застосування.
Водночас перспективи використання Хартії в Україні є значними. Хартія може слугувати важливим орієнтиром для розвитку законодавства, судової практики та правозахисної діяльності. Важливим напрямом є також підвищення рівня обізнаності суддів, адвокатів і прокурорів щодо змісту Хартії та практики Суду ЄС.