Шість років — для континентального правового кодексу термін, на якому система зазвичай тільки починає демонструвати свій реальний характер. Кодекс України з процедур банкрутства, що набрав чинності 21 жовтня 2019 року, цю стадію вже минув. За цей час він пережив десятки правок, два цикли судової доктрини й одне повномасштабне вторгнення, яке поставило перед інститутом банкрутства принципово нові питання. І попри все — або саме завдяки всьому цьому — банкрутство сьогодні стало драйвером господарської юрисдикції. Нижче — спроба стисло окреслити, від чого ми відштовхувались, до чого прийшли і куди логіка еволюції веде систему далі.

Король господарського процесу — і його статистика

Цифри промовисті. Після стабільних 13,5–14,5 тисяч справ на рік у 2018–2020 роках і пікового 2021-го (16 600), у 2022-му відбулось різке падіння — до 9 700 справ, мінус 41,6%. Бізнес перейшов у режим виживання, відклавши судові ліквідації. А далі — рекордне відновлення: +44% у 2023-му, далі 15 700 у 2024-му та прогноз 18 600 на 2025-й. У 2025 році частка справ про неплатоспроможність у загальному обсязі господарських спорів сягне 23%. Окремо — неплатоспроможність фізичних осіб, де щорічне зростання у 25–60% перетворило цю процедуру з експериментальної у самостійний значущий тренд.

Ці цифри — не просто статистика. Вони означають, що банкрутство сьогодні визначає темпи роботи всієї господарської юрисдикції. Кожна четверта справа в господарських судах — про неплатоспроможність. Це вже не «спеціальна» юрисдикція, не екзотика для вузького кола профі — це сегмент, без якого розмова про господарський процес у цілому втрачає сенс.

«Суддівський ремонт» Кодексу: коли практика дописує закон

Кодекс із самого початку був задуманий як прокредиторський інструмент. Старий Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вимагав від ініціюючого кредитора занадто багато: судове рішення, яке набрало законної сили, мінімальну суму вимог 300 МЗП і три місяці невиконання у виконавчому провадженні. Це були бар'єри, через які малий і середній кредитор переважно не переступав.

Кодекс ці бар'єри прибрав. Натомість запровадив дві нові умови — перевірку можливості боржника виконати майнові зобов'язання та відсутність спору про право. І тут почалось найцікавіше: щойно бар'єри впали, боржники почали активно генерувати «штучні» спори, аби заблокувати відкриття провадження. Кодекс на це прямо не відповідав — відповів Верховний Суд.

Постанова Касаційного господарського суду від 03 червня 2020 року у справі № 905/2030/19 закріпила позицію, яка фактично стала доктриною: за відсутності належного виконання господарського грошового зобов'язання кредитор має право не лише звертатись з позовом, а й одразу ініціювати банкрутство. Це звучить очевидно, але в українській практиці очевидні речі часто потребують окремої фіксації. А далі — ще одна рамка: оспорювання вимог ініціюючого кредитора, аби вважатись «спором про право», має відбуватись до подання заяви про відкриття провадження. Інакше це штучне створення спору заради самого спору, а отже зловживання, яке судом не береться до уваги.

Фактично Верховний Суд останніми роками виконував роботу законодавця: дописував Кодекс там, де парламент залишив прогалини. Це нормальний механізм у країнах континентального права, але в нашому випадку він означає, що адвокат, який працює з банкрутством поверхово, постійно ризикує опинитись на крок позаду доктрини.

Кодекс як живий організм

Адвокатам, які звикли до стабільності норм, з банкрутством непросто. За шість років чинності Кодексу до нього було внесено десятки змін — від карантинних поправок 2020 року щодо COVID-19, через заборону банкрутства підприємств ОПК (липень 2021), правил онлайн-зборів кредиторів (грудень 2021), доступу арбітражного керуючого до рахунків боржника (січень 2023), і аж до «технічного ремонту» 20 березня 2023 року, який упорядкував всю систему «Банкрутство та неплатоспроможність».

Окремо треба згадати закон про «військові банкрутства» (липень 2023), який зняв авансування та вибудував механізм захисту від кредиторського тиску в умовах війни. І, безумовно, імплементацію Директиви ЄС 2019/1023 від 19 вересня 2024 року: превентивна реструктуризація, обмеження пов'язаних з боржником осіб у голосуванні. Це принциповий поворот — від «банкрутство як фінал» до «реструктуризація як можливість зберегти підприємство».

Наступний етап вже на горизонті. Законопроект № 15004 від 6 лютого 2026 року передбачає доповнення Кодексу новою Книгою 6 — спрощеними процедурами банкрутства для суб'єктів мікро- та малого підприємництва. Серед ключових нововведень — спрощена санація, спрощена ліквідація і — що особливо знаменно — можливість проведення процедури без залучення арбітражного керуючого. Як секретар Комітету НААУ з питань банкрутства не можу не зазначити: це виклик і для самої професії, і для судової системи. Чи готова вона до того, що малий бізнес почне банкрутувати себе сам? Питання відкрите. Як і питання загального плану: в умовах війни що має бути на першому місці — повернення боргів чи виживання суб'єкта господарювання? Універсальної відповіді немає, кожен кейс вимагає окремого балансування.

Кінець ери «лояльних» кредиторів

Якщо до 2024 року хтось ще сподівався, що за рахунок «лояльного кредитора» можна спокійно провести ліквідацію без додаткових ризиків для бенефіціарів, ці сподівання завершились. Імплементація директив ЄС суттєво розширила перелік «заінтересованих осіб»: тепер це не лише поточні керівники й власники, але й колишні (за останні три роки), близькі родичі, сторони сумнівних, економічно недоцільних або фраудаторних правочинів, а також ті, хто перекупив право вимоги в заінтересованої особи менш ніж за шість місяців до відкриття справи.

Ефект цього розширення відчувається в двох вимірах. Перший — голосування на зборах кредиторів: «свої» кредитори, які раніше визначали хід процедури, фактично втратили вплив на ключові рішення. Другий — судова практика з оскарження правочинів: все, що відбувалось між боржником і його заінтересованими особами в межах підозрілого періоду, тепер презюмується як підставне доти, доки боржник не доведе зворотне.

Субсидіарна відповідальність: нова реальність контролюючих осіб

Паралельно посилюється доктрина субсидіарної відповідальності. Касаційний господарський суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство в постанові від 19 червня 2024 року у справі № 906/1155/20 (об'єднана з 906/1113/21) сформулював ключову мету цього інституту: стимулювання добросовісної поведінки осіб, пов'язаних з боржником, та механізм відновлення порушених прав кредиторів. Пов'язаних — це не лише директор. Частина 2 статті 61 КУзПБ не містить вичерпного переліку: апеляційна практика (зокрема постанова Південно-Західного апеляційного господарського суду від 16 грудня 2020 року у справі № 915/1624/16) вже застосовувала субсидіарну відповідальність як до директора та учасників, які приймали рішення про виведення активів, так і до учасників третьої особи, на користь якої такі активи відчужувались.

Ключових «догм», які КГС послідовно тримає, кілька.

По-перше, вирок у кримінальній справі більше не є обов'язковою умовою. Постанова КГС від 24 лютого 2021 року у справі № 902/1129/15 закріпила цю позицію, спираючись на низку попередніх рішень 2018–2019 років. Цивільно-правовий стандарт доказування зовсім інший, ніж кримінальний, і чекати на вирок, аби притягнути до субсидіарної відповідальності, — означає чекати на жодне.

По-друге, банкрутство не є одномоментним процесом. Суд лише констатує стан, до якого призводять дії або бездіяльність у широкому часовому проміжку. Висновки, послідовно викладені у постановах від 8 грудня 2022 року у справі № 908/802/20, від 26 вересня 2023 року у справі № 910/8137/19 та від 29 квітня 2025 року у справі № 910/3632/21, фактично сформували новий стандарт: будь-яка господарська операція має мати розумне пояснення мети та мотивів, які відповідають інтересам юридичної особи. Недодержання принципу добросовісності перетворюється на винну поведінку — і протиправне порушення суб'єктивних цивільних прав інших осіб є прямим наслідком дій зобов'язаної особи, яка могла усвідомлювати характер своїх дій.

По-третє — і це з суто прикладного боку важливо — моментом, коли відповідальна особа реально стає винною (не у статусі підозрюваного, а у грошовому вимірі), є момент після завершення реалізації об'єктів ліквідаційної маси та розрахунків з кредиторами на основі цієї реалізації. Не раніше. Тобто арбітражний керуючий, який вийде з вимогою про субсидіарну відповідальність до завершення продажу майна банкрута, ризикує отримати відмову не за матеріальних, а за процесуальних підстав.

Фраудаторні правочини: постанова, яку треба читати уважно

Окремої уваги заслуговує постанова Великої Палати Верховного Суду від 4 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24, яка закріпила три ключові тези щодо фраудаторних правочинів. По-перше, кредитор має право оскаржувати фраудаторні правочини боржника й поза межами банкрутної процедури — інструмент захисту перестав бути жорстко прив'язаним до відкритого провадження. По-друге, тягар доведення відсутності умислу на шкоду кредитору перекладається на боржника: якщо об'єктивні ознаки правочину свідчать про підозрілість (момент укладення, особа контрагента, ціна, мотивованість), боржник зобов'язаний пояснити, чому саме цей правочин не був спрямований на вивід активів. По-третє, одночасна кваліфікація одного й того самого правочину як фраудаторного й фіктивного є неприпустимою — це різні правові конструкції, які не можуть співіснувати в одній підставі позову.

Для практики це означає принципову зміну у стратегії кредитора. До цієї постанови оскарження виведення активів значною мірою залежало від відкритої банкрутної процедури як «парасольки», під якою розгортались відповідні позови. Сьогодні кредитор може діяти превентивно — поза банкрутством, на ранніх стадіях прострочення, ще до того, як боржник встигне завершити ланцюжок виведення.

Замість висновку: куди далі

Архітектура процедур банкрутства за шість років стала складнішою, гнучкішою і — в цілому — більш справедливою. Кредитор сьогодні має набір інструментів, який ще у 2018 році здавався недосяжним: швидкий доступ до процедури без судового рішення про стягнення, заборону на «лояльні голосування» від заінтересованих осіб, реальну, а не декоративну субсидіарну відповідальність, оскарження фраудаторних правочинів поза межами банкрутної процедури.

Втім, із цією зрілістю прийшла й нова відповідальність — і для адвокатів, і для арбітражних керуючих. Кодекс продовжує оновлюватись: попереду — ймовірне прийняття законопроекту № 15004 з Книгою 6 для мікро- та малого підприємництва, подальше шліфування механізмів превентивної реструктуризації, нові постанови ВС, які закладатимуть прикладні стандарти. Стояти на місці у цьому потоці — означає поступово відставати. І в цьому, мабуть, головний урок шести років: банкрутне право в Україні стало повноцінним, динамічним, доктринально насиченим — і саме тому вимагає від професії значно більшого, ніж знання тексту Кодексу. Воно вимагає чутливості до кожного нового рішення Верховного Суду, кожної законодавчої поправки, кожної зміни логіки.

Архітектура збудована. Питання тепер у тому, наскільки добре професія навчиться у ній жити.